Один в океані - Бомбар Ален
Він почав зі мною дружню розмову і, кінець кінцем, влаштував мені справжній допит. Адмірал розпитував про мету моєї експедиції, на які кошти її споряджено, ставив питання з навігації, коротше кажучи, намагався дізнатися про все.
Коли б ви знали, адмірале Соль, яким радісним був для мене цей день! Я вже давно бажав поговорити з людиною, яка б щиро хотіла узнати всю правду. Наприкінці нашої дружньої, серйозної розмови адмірал сказав мені:
— От тепер ми зрозуміли все і допоможемо вам.
Щоразу, адмірале, коли я зустрічав потім в океані кораблі під іспанським, англійським чи голландським прапорами, я був вам вдячний і почував себе невід'ємною частиною військово-морського флоту Франції. Ви подарували мені свою власну карту Атлантичного океану і були єдиним моряком, хто повірив у мою перемогу, написавши на карті: "Ви досягнете мети".
Scripta manent15, адмірале, ви це знали наперед.
Незабаром я повинен був вирушати. З кожним днем Касабланка ставала милішою й дорожчою. Мені буде дуже боляче залишати її. П'ятого жовтня я вилетів у Лас-Пальмас. До зустрічі, Касабланка!
Літаком я дістався до Тенеріфа, а звідти приплив у Лас-Пальмас. Там мені довелося провести п'ятнадцять довгих днів, протягом яких музика, дружба, природа і спорт докладали всіх зусиль, щоб затримати мене.
Музика — це концерти в театрі. Друзі — це давні знайомі з яхт-клубу і з яхти "Маева". Природа — це незабутні подорожі в Крус-де-Техеда, в Агаете в товаристві чудових провідників Кальмано і Кольяччо. Спорт — це дружні зустрічі в басейні, де чарівна чемпіонка Іспанії демонструвала свою майстерність і де я змагався у запливах стилем кроль на двісті метрів з швидким Буато-старшим.
"Бережись, Алене! Досить тобі затриматися тут іще на кілька днів, і ти вже ніколи не зможеш вирушити в плавання!" скільки разів ця неспокійна думка не давала мені спати довгими ночами. Та що я мав робити — однаково вітер дув з півдня. Поки він не зміниться, про відплиття нічого й думати. Побачимо, що принесе молодий місяць!
Нарешті, 18 жовтня вітер змінився, і наступного дня я вирішив відпливати.
"ЛЮДИНА СОЛОНОЇ ВОДИ"16
У неділю, 19 жовтня, подув сприятливий вітер, справжній норд-норд-ост. Я вже давно нетерпляче чекав цього пасату.
Французький консул у Лас-Пальмасі провів мене до яхт-клубу. Спочатку він хотів супроводити мене на буксирній яхті аж до самого рейду і там попрощатися. Але ми обоє так схвильовані, що він боїться своїх почуттів і тому раптом удавано сердито каже мені:
— Ну, добре, я далі не піду! Поцілуймося, мій любий! Не ображайтесь на мене, я не проводжатиму вас.
Ніби я міг на нього ображатися! Я теж цілую його, і ми прощаємося. З Буато-старшим прямуємо до "Єретика". Спорядження і непорушний запас харчів, оглянутий і запечатаний представниками консульства, радіоприймач, нещодавно подарований, — усе це вкладено в човен. Старший штурман Анхеліто востаннє перевіряє все. Під час цих приготувань до відплиття навколо збирається натовп моїх прихильників і друзів. Мені дарують прапорець яхт-клубу, я розписуюся в книзі почесних відвідувачів. Усі мої друзі вже тут, на пристані; прийшло багато й незнайомих городян, які приязно і щиро вітають мене. Ця дружня атмосфера проводів надзвичайно хвилює мене.
Сідаю в човен, і французька яхта виводить мене з порту. Як же я був здивований, коли побачив, що за мною в кільватері вирушила з Лас-Пальмаса ціла ескадра суден! Раптом загули гудки, завили сирени — це кораблі, що стояли біля набережної, прощалися з "Єретиком". Парусні яхти спінювали воду навколо мого човна, їхні білі вітрила нагадували чайок. Коли парусники пропливали біля "Єретика", моряки вітали мене, бажаючи щасливого плавання і сприятливого вітру. Всі розуміли, що сьогодні починається велике випробування.
Коли я вже збирався відчепити буксир, поблизу мого човна опинилася велика трищоглова шхуна, учбове судно іспанського військового флоту. Здавалося, сама доля послала мені цього, можливо, останнього представника старого флоту кораблів-привидів, сучасницю потерпілих, вмираючих від цинги пасажирів "Медузи", які не вміли знайти їжі в морі і тому загинули. Тільки-но я встиг відчепити буксирний канат, як побачив, що на шхуні повільно опустили прапор на знак вітання. Коли я пропливав мимо борту парусника, мічмани, вишикувані на палубі, зняли кашкети. Я мимоволі подумав, що всі моряки світу віддають так останню шану покійникам. Але я підняв своє вітрило заради перемоги життя! Воно несе мене вздовж цих легких, швидких суден, які маневрують навколо човна і вітають його прапорами. Незабаром усі вони зникли.
Тільки іспанська шхуна віддає мені останню і найбільшу шану: на шхуні зарифлюють усі три грот-марселі, а потім знову розпускають їх. Рвучкий вітер одразу залопотів у вітрилах і з шумом надув їх. Цей звук вітру підбадьорив мене — "Єретика" ніби заздалегідь вітали з перемогою!
* * *
Вечір був на диво спокійний. Усе ще дув норд-норд-ост, і "Єретика" неухильно відносило на південь від острова Гран-Канарія з середньою швидкістю три з половиною вузли за годину17. За маршрутом я повинен був спочатку спуститися на зюйд-зюйд-ост від Канарських островів і лише потім узяти курс прямо на захід. На той час я буду на 28° північної широти і 15° західної довготи. Я мав досягти приблизно 60° західної довготи, десь між 12° і 18° північної широти. Я не наважувався відразу пливти на захід, щоб часом не потрапити в Саргассове море. Воно, як і "зона бур", було найпідступнішою, найнебезпечнішою пасткою на моєму шляху.
На північ од того курсу, який я обрав, північна екваторіальна течія і Гольфстрім утворювали ніби гігантський вир окружністю п'ятнадцять тисяч кілометрів, усередині якого збирається величезна кількість водоростей, і досі невідомих за походженням. Це і є Саргассове море; все живе обминає його. Здається, ще нікому не пощастило піймати там жодної їстівної рибини. Крім того, цей район дуже небезпечний для судноплавства. Коли кораблі потраплять у цю пастку, водорості обплутують їх, наче сітка. Отже, північна частина була для мене небезпечна. Не менша загроза крилася і на півдні океану. Там панують вітри "зони бур": два пасати, майже однакової сили, що йдуть один із сходу, з Португалії, а другий — із південного заходу, від берегів Конго. Вони зустрічаються в цій зоні і починають одчайдушну боротьбу. Жахливі зливи, раптові шквали і не менш небезпечні штилі утворюють у цьому районі справжню "буферну державу" між повітряними просторами півночі й півдня. Отакий шалений герць стихій "зони бур" мало не став фатальним для Мермоца18. Я знав, що коли потраплю туди, то назад уже не вийду нізащо. Отже, праворуч від мене — вир течій, ліворуч — вир вітрів.
От тобі й маєш! Сприятливий вітер, що гнав мене вперед, продержався лише до вечора, потім стих, кинувши мій човен напризволяще. Дивлячись на обвисле вітрило, я питав себе, скільки часу доведеться отак чекати? Ніщо не провіщало вітру. Повільно, але неухильно течія несла "Єретика" на південь. Щоб не зіткнутися з численними кораблями, які курсують між Гран-Канарією та Фуерте-вентурою, я повісив на щоглі ліхтар. О пів на дев'яту я закріпив стерно, укрився по шию брезентом замість ковдри, поклав під голову рятувальний пояс і заснув. Тим часом "Єретик" повільно колисала течія; панував повний штиль. Ніч була прохолодна й дуже світла.
На другий і на третій день я марно чекав вітру. В цей час "Єретик" знаходився точнісінько на тому ж місці, що й у день прибуття на Канарські острови, коли туман затулив од мене берег. Я був ізольований від усього світу, нічого не бачив у тумані і тільки знав, що один острів десь праворуч, а другий — ліворуч. Я нетерпляче чекав тієї хвилини, коли знову опинюсь у відкритому океані. Там принаймні не треба буде засвічувати вночі ліхтар, бо жоден корабель не зустрінеться мені.
У понеділок навколо човна з'явилися перші ознаки життя. Та, на жаль, це були малесенькі рибки, що пливли попереду "Єретика", ніби вказуючи дорогу. Піймати їх було важко, до того ж вони все одно не втамували б мого голоду. Мене вже починало турбувати, що затишшя встановиться надовго, коли в другій половині дня здійнявся вітер і я зміг нарешті взяти курс на 21°. Цього курсу я держатимуся днів десять, щоб вийти на захід миль за сто від островів Зеленого Мису, а звідти повернути до Антільських островів.
У цей день я нотую в своєму щоденнику: "Настрій чудовий, але дошкуляє спека. Дуже мучить спрага — довелося випити трохи морської води. Риба не ловиться. За весь час я зміг піймати близько кілограма. Рідини, яку я вичавив з риби, мені не вистачає. Але це не страшно, обійдеться. Тут морська вода здається мені менш солоною, ніж у Середземному морі". Пасат дужчає. Незабаром розігралася справжня буря. Хвилі то підіймають човен на самісінький гребінь, підставляючи мене поривам вітру, то кидають униз, в провалля між ними, де на мить ховають у затишку. Навколо, мов у пеклі, шаленіють хвилі. Що буде, коли одна з водяних гір упаде на "Єретик"?
Я неспроможний щось зробити, але, покладаючись на стійкість човна, лягаю спати і сподіваюся, що ніч мине без снів. Даремні надії — це була ніч кошмарів. Мені снилося, ніби вода піднімається навколо мене, ніби вона вже затопила все. Не відчуваючи під собою ніякої опори, починаю бити руками по воді. Де я — в човні чи вже за бортом? Я пливу. Пливу щосили.
Нарешті прокидаюся від жаху і бачу, що "Єретик" весь під водою. Величезна хвиля впала вночі прямо на човен. Треба за всяку ціну вичерпати воду. Серед хвиль океану видніються лише величезні надувні поплавці. "Єретик" пливе далі. Тепер він схожий на уламок корабля. Але я не маю ні права, ні часу на відчай. Починаю інстинктивно вичерпувати воду спершу руками, а потім своїм капелюхом — річчю найменш підхожою для такої неймовірної роботи. Виливати воду треба було дуже швидко і в перерві між найбільшими хвилями, щоб облегшений "Єретик" встиг виплисти. Навіть коли б мав я справжній черпак, то й тоді довелося б працювати дуже швидко, бо кожна велика хвиля наздоганяла човен, з силою била в корму, і океан знову затопляв "Єретик", зводячи нанівець мою відчайдушну працю протягом десяти-п'ятнадцяти хвилин. І досі не розумію, як мені вдалося тоді протриматися аж дві години, протягом яких я, ціпеніючи від жаху, вичерпував воду, аж доки "Єретик" сплив на поверхню.
