Лілея долини - Бальзак Оноре де

І часто з ними зливається спогад про жінку, чий дух витав над усім. Я знов бачу свою володарку серед полів і лісів: її біла сукня майорить у хащах або леліє на моріжку, її мислі вилонюються до мене з віночка кожної квітки, що закохано зачаює свої численні тичинки.

Жодне визнання, жоден доказ шаленого кохання не мали б такої влади над нею, як ті симфонії квітів: адже я вкладав у них свої ошукані надії з нестямою Бетховена, який розповідає в звуках про глибини серця людського або поривається нестримно до небес! Побачивши мої букети, пані де Морсоф була тільки Анрієттою. Вона пасла їх поглядом і, намилувавшись на їхню красу, відгадувала думки, які мені щастило передати; звівши голову з-над кросен, вона гукала:

— Боже мій, які вони гожі!

Цю розкішну мову квітів було так само легко зрозуміти, як і осягти дух поезії Сааді, прочитавши уривок з його віршів. Чи вам траплялося блукати в траві серед полів і лук, вдихаючи хмільні пахощі весни, які пробуджують жагу насолоди в кожній живій істоті, сп'янілому від усього, пливти на човні, полоскаючи руки в воді, і підставляти вітру своє непокірне волосся, відчуваючи, як душа воскресає разом із зеленими купами дерев? Дрібна травиця, що зветься вонне волоття, править за один із первнів цієї прихованої гармонії. Ось чому ніхто не може безкарно зберігати його при собі. Досить укласти в букет його блискучі гострі листочки, заткані білими нитками, ніби златоглав, і ніжний аромат оживить на дні вашого серця почуття, розквітнути яким заважала вам сором'язливість. Уявіть собі довкола широкої шийки порцелянової вази густу бахрому білих квіток, які ростуть на туренських виноградниках; їхні кетяги трохи нагадують пожадані форми жіночого тіла, схиленого в позі покірної невольниці. Над торочкою букета виникають в'юнкі стебла берізки, всипані білими дзвіночками, тоненьке віття рожевого вовчуга, візерунчата папороть і памолодь дуба з соковитим яскраво-зеленим листям; пагінці покірно хиляться, мов плакучі верби, і несміливо благають про щось, як молільники в храмі. Потім підносяться угору, наче полохливі надії й перші мріяння юнацтва, тремтячі стебельця шарлатового горицвіту, який ущедряє всіх жовтим пилком, сніжисті піраміди медунки, зелені патли хмелю і гострі стріли осоки, вирізняючись на сірому тлі льону, чиї синясті квітки ніби ряхтять при денному світлі. Ще вище стоять, звівши голівки, бенгальські троянди; їх оточує, обступає, обплутує звідусіль рване мереживо лугових трав, султани хвощів, волоття ковилу, парасолі дикої теребулі, щити деревію, тризуби пташиної рути з її чорно-рожевими квітками, штопори виноградної лози, криві пагони жимолості й сиві гладишники; коротко кажучи, найбуйніші, найхимерніші витвори флори; омахи полум'я й потрійні жала, шпичасті трави й зубчате листя, перекручені, спіральні стеблини і галуззя, яке нагадує насилу погамовані бажання. З лона цього буйного потоку почуттів вистрілює повна, гарячо-червона квітка маку зі своїми розкритими пуп'янками, палаючи пожежею над зірчастим ясмином і рясною зливою квіткового пилку, крихітні блищики якого ширяють у повітрі і спалахують золотом на сонці! Яка жінка, хмільна від солодких пахощів, яким віє від вонного волоття, не зрозуміє цієї бурі приборканих почуттів, цієї цнотливої ніжності, бентеженої поривами жаги, цього палкого кохання, яке благає про взаємність, щоденно поновлюючи змагання, усе таке саме зачаєне, незгасне, вічне? Поставте це запахуще освідчення на вікно, щоб ще яскравіше виступили всі відтінки, контрасти й арабески, і коли наша володарка помітить у букеті пишно вибуялу квітку, у віночку якої блищить сльоза росинки, вона скориться потягу свого серця, якщо тільки янгол-охоронець або голос дитини не утримає її на краю провалля. Що приносимо ми на вівтар Богові? Запах ладану, полум'я свічок і молитви — найчистіший вияв нашої побожної любові. Та хіба все те, що ми офіруємо Богові, не міститься в цій осяйній поемі квітів, які невтомно шептали серцю медоточиві слова кохання, пробуджуючи приховані бажання, невисловлені надії і неясні марення, які спалахують і гаснуть, наче ті світлячки теплої весняної ночі.

Ці невинні радощі допомогли мені ошукувати жагу, запалену спогляданням коханої, чиї чарівні опуклості викликали у мене захоплення. Для мене ці радощі — не смію сказати того самого про Анрієтту — були ніби відводами, якими ринуть бурхливі води річки, досі стримувані дамбою. І хоча безнастанна боротьба з собою породжує смертельну втому, досить буває кількох крихт манни небесної, посланої мандрівцеві від Дана38 до Сахари, щоб підбадьорити нас. Я часто заставав Анрієтту перед цими букетами; вона дивилася на них, упустивши руки, у замрії, і від хвилювання у неї здіймалися груди, вогнем спалахував погляд і думки аж роїлися, залишаючи по собі почуття важкої млості. Потім уже ні для кого я ніколи не складав букетів! Створивши цю зрозумілу нам обом мову, ми спізнали втіху, схожу на ту, що її відчуває невільник, який ошукав свого пана.

Аж до кінця місяця, ідучи з квітами по саду, я часто помічав личко Анрієтти в вікні; але коли вступав до вітальні, незмінно заставав її за кроснами. Якщо чомусь я не з'являвся певного часу, хоча ми зроду його не призначали, то бачив, як її білий силует маячить на терасі. Застукана зненацька, Анрієтта казала:

— Я вийшла вам назустріч. Хіба мій син-приймак не заслуговує на якусь увагу?

Жахливі партії в триктрак ми з графом урвали. Набуті нові маєтки вимагали від пана де Морсофа багато клопотів, доводилося роз'їжджати: обстежувати маєток, обмірювати й розмежовувати землі; він мусив давати розпорядження, стежити за працею в полі, треба було хазяйського ока, причому граф нічого не робив, не порадившись з дружиною. Часто ми з графинею вирушали по нього до одного з маєтків; дорогою діти ганялися за комахами й метеликами і теж збирали букети чи, точніше, оберемки квітів. Гуляти з коханою жінкою, вести її під руку, обирати стежку їй! Далебі, цих незмірних радощів досить, щоб наповнити ціле життя! Якою щирістю дихає тоді розмова! З Клошгурда ми вибиралися самі, а верталися з генералом — таким жартівливим прізвиськом ми називали графа, коли він був у доброму гуморі. Дорога туди і дорога назад дуже різнилися між собою, і цей контраст підкреслював потаємні втіхи, відомі лише закоханим, які не можуть поєднатися. Коли ми верталися додому, до нашого раювання — погляду, потиску руки — домішувалася стурбованість. Розмова, невимушена на початку прогулянки, набувала тепер таємничого змісту: то один з нас відповідав лише по паузі на хитре питання, то почата дискусія велась як притча, до якої так добре надається наша мова і в якій жінки такі великі мастаки. Хто ж не тішився таким прихованим спілкуванням з коханою істотою, заносячись з нею у висоти, недоступні чужим, і вкладаючи духовну спілку усупереч запровадженим законам? Якось я загорівся безтямною, але скороминущою надією, коли на графове питання, про що ми балакаємо, Анрієтта відповіла жартівливою фразою з підтекстом. Цей невинний жарт розважив Мадлену й змусив почервоніти її матір, і Анрієтта суворо глянула на мене, мовляв, вона може забрати у мене прихильність, як колись забрала свою руку, бо хоче лишитися взірцевою дружиною. Але наша духовна спілка мала таку звабливу силу, що назавтра ми поновили її.

Так летіли години, дні і тижні, сповнені безмежного раювання. Надійшла пора збору винограду, а в Турені це справжнє свято. Наприкінці вересня сонце вже не так припікає, як у жнива, і можна працювати в полі, не боячись ні засмаги, ні втоми. Зрізати кетяги легше, ніж жати жито. Всі фрукти дозріли. Після возовиці хліб подешевшав, і достаток нового врожаю приніс добробут у селянські оселі. Нарешті всі побоювання за успішне завершення польових робіт, які вимагали стільки грошей і праці, розвіялися, та й як не розвіятися їм: комори повні збіжжя, а льохи чекають молодого вина. Ось чому збір винограду править ніби за радісне закінчення жнив, та й небо в ці дні незмінно всміхається, а осінь у Турені завжди погідна. В нашому гостинному краї збирачі винограду мають і харч, і притулок. Їх годують ситно і смачно, і бідняки дорожать їжею, як діти в патріархальних родинах дорожать іменинним обідом. Ось чому збирачі гуртами приходять до тих господарів, які годують їх досхочу. Отож оселі повні людей і всіляких припасів. Винотоки працюють безперервно. Здається, що все ожило, заворушилося: снують туди-сюди бондарі, під'їжджають вози з усміхненими дівчатами, раз у раз чути пісні наймитів, яким за збір винограду платять дорожче, ніж за всі інші роботи. А втім, є ще одна причина для веселощів — збір винограду рівняє усіх людей: господарі, робітники, жінки, діти — всі беруть участь у цьому святі праці. От чим пояснюються, може, ті хмільні веселощі, які здавна панують у нас в останні погідні дні осені і спогад про які колись підказав Рабле вакхічну форму його великої книги39. Жак і Мадлена, вічно хворі, ні разу не збирали винограду; я теж ніколи не був на винограднику, як і вони, і діти стрибали на радощах, бачачи, що я схвильований не менше за них; до того ж нас обіцяла супроводжувати графиня. Насамперед ми подалися до Віллена — це містечко славилося в нашому краю виробом кошиків, і замовили собі кілька штук найкращих: адже ми лагодилися зібрати учотирьох виноград з полишеної для нас ділянки! Одначе ми домовилися не об'їдатися виноградом під час роботи; ласувати великим туренським виноградом, зірваним власноруч, було так приємно: він смакував нам більше, ніж кращі сорти фруктів, подані до столу. Жак узяв з мене слово, що я збиратиму виноград лише в Клошгурді і відмовлюся від усіх інших запросин. Ніколи ще Жак і Мадлена, звичайно бліді й хворобливі, так не раділи, так не бігали, так не стрибали. Того ранку вони цокотіли навперебій, никаючи туди-сюди безцільно; здавалося, їм кортить базікати і скакати від надміру сил, як і всім іншим дітям; батьки ніколи не бачили їх такими радісними і квітучими. Разом з ними я теж став дитиною і навіть ще дитиннішим, ніж вони: адже я теж сподівався пожати свої плоди. Отож чудового осіннього ранку ми рушили на виноградники й пробули там півдня. Як ми старалися, навзаводи намагаючись відшукати найкрасивіше гроно і швидше наповнити свого кошичка! Ми раз у раз бігали від лоз до графині і показували їй кожне зірване гроно.