Хроніка капітана Блада - Сабатіні Рафаель

Вони з превеликим задоволенням пограбують це містечко, по-перше, тому, що його названо в честь короля, бо це ім'я ненависне всім їм, а по-друге, через золото, яке ви знайшли тут на Антігуа.

Макартні, з налитим кров'ю обличчям, намацував ефес шпаги. Але першим Бладу відповів полковник. Збліднувши від люті, він махнув кістлявою, всіяною ластовинням рукою і загорлав:

— Ти мерзенний негідник! Пірат! Проклятий каторжник! Ти забув одне: поки ти не повернешся до своїх клятих піратів, нічого цього не буде.

— Нам годилось би подякувати йому за попередження, сер,— глузливо мовив капітан Макартні.

— Отакої! Я ще вчора помітив: уяви у вас зовсім немає,— вигукнув Блад.— Побачивши вашого погонича мулів, я зрозумів, чого від вас можна сподіватись. І відповідно вжив застережних заходів. Я дав своєму заступникові такі вказівки: вважати, починаючи з дванадцятої години, що ми перебуваємо в стані війни, переправити на берег гармати і перетягти їх у форт, де й встановити, націливши на місто. Для цього я дав йому ваших мулів.— Кинувши погляд на годинник, що стояв на каміні, він повів [369] далі: — А тепер майже пів на першу. З ваших вікон видно форт.— Блад підвівся і простягнув губернатору свою підзорну трубу.— Можете впевнитися самі: мої люди виконують те, що я наказав.

Запала мовчанка. Губернатор з ненавистю дивився на Блада. Потім, не кажучи ні слова, взяв підзорну трубу й ступив до вікна. Коли ж він знову повернувся до Блада, то був схожий на розлючену гримучу змію.

— Але ти забуваєш про одну обставину. Про те, щсГ ти в наших руках. Я повідомлю твій піратський набрід про те, що пр'и першому ж пострілі з їхнього боку я тебе повішу. Макартні, кличте сторожу. Годі балакати!

— О, ще хвилинку,— попросив Блад.— Аж прикро дивитись, як ви поспішаєте із своїми висновками. Волвер-стон має мій наказ, і ніяка загроза моєму життю анітрохи не перешкодить йому виконати його. Можете мене повісити, якщо вам цього хочеться.— Він знизав плечима.— Якби я надто дорожив життям, то навряд чи обрав би ремесло пірата. Але будьте певні: після того, як ви мене повісите, від Сент-Джона не залишиться каменя на камені: пірати, помщаючись за мене, не помилують нікого — ні старих, ні жінок, ні дітей. Подумайте про це, згадайте, в чому полягає ваш обов'язок перед цією колонією і королем — обов'язок, виконанню якого ви надаєте такого великого значення.

Безбарвні очі губернатора свердлили Блада, неначе хотіли дістатись до його душі. А він стояв перед ними безстрашний і спокійний, загрозливо спокійний.

Полковник подивився на Макартні, наче шукав підтримки, але не знайшов її. Нарешті, не стримавшись, роздратовано вигукнув:

— О, хай йому біс! Це мені наука, щоб не зв'язувався з піратом. Щоб від вас відкараскатись, я заплачу вам двадцять тисяч червінців, після чого прощайте і будьте прокляті!

— Двадцять тисяч? — Блад від здивування аж звів брови.— Але їх ви мали заплатити, поки я був вашим союзником, поки ви не оголосили мені війни.

— Що ви хочете цим сказати, дідько б вас ухопив?

— А те, що оскільки ви визнали свою поразку, то перейдемо до обговорення умов мирного договору.

— Умов мирного договору? Яких умов? — роздратування губернатора швидко зростало.

— Зараз почуєте. По-перше, ви винні моїм людям двадцять тисяч золотих червінців за надану вам допомогу. Ще [370] ви повинні заплатити тридцять тисяч червінців викупу за місто, щоб урятувати ^ого від бомбардування.

— Що? Присягаюсь богом, сер!..

— Далі,— безжально вів Блад,-: десять тисяч викупу за вас, десять тисяч за вашу сім'ю і п'ять тисяч за інших поважних мешканців міста Сент-Джон, включаючи сюди і капітана Макартні. Разом це складатиме сімдесят п'ять тисяч золотих червінців. Цю суму ви повинні заплатити протягом години, бо потім буде вже пізно. І повірте мені: краще не баритись!

На губернатора шкода було дивитись. Він спробував щось сказати але йому відібрало мову, і він важко опустився на стілець. Нарешті він спромігся заговорити. Голос його тремтів і був хрипкий.

— Ви... ви зловживаєте моїм терпінням. Ви, звичайно... Чи не думаєте ви, що я збожеволів?

-~~Краще повісити його, полковнику, та й по всьому,— не витримав Макартні.

— І таким чином знищити колонію, зберегти яку будь-якою ціною, зверніть увагу — будь-якою ціною,— ваш обов'язок,— додав Блад.

Губернатор провів рукою по блідому, мокрому від поту 'чолу і застогнав.

Вони ще якийсь час сперечалися, щоразу повторюючи. в різний спосіб те, що вже було сказано, поки полковник Кортні не вибухнув майже істеричним реготом.

— Нехай буду я проклятий, сер! Лишається тільки дивуватись вашій скромності. Адже ви так само могли заправити й сімсот тисяч червінців, або й сім мільйонів, або...

— Міг— перебив його Блад.— Але я скромний за своєю вдачею, до того ж маю деяке уявлення про розміри вашої казни.

— Але ж ви не даєте мені часу! — у відчаї вигукнув губернатор, показуючи цим, що здається.— Як я можу зібрати таку суму за годину?

— Я не вимагатиму неможливого. Надішліть мені гроші на берег до заходу сонця, і я піду з цих місць. А зараз я змушений покинути вас, щоб запобігти початку бойових дій. Бажаю вам усього найкращого.

Вони дозволили йрму піти геть, бо мусили. А під вечір капітан Макартні під'їхав до піратського форту в супроводі негра, що вів навантаженого золотом мула.

З форту їм назустріч вийшов капітан Блад, і був він сам один. [371]

— Від мене ви б цього не дочекалися,— мовив крізь зуби гарячкуватий капітан.

— Я запам'ятаю ваші слова на той випадок, якщо ви коли-небудь правитимете колонією. А тепер до діла. Що в цих мішках?

— По п'ять тисяч червінців у кожному.

— Тоді скиньте мені чотири мішки, це буде двадцять тисяч червінців, за які я погодився прислужитись острову Антігуа. Решту відвезіть губернатору разом з моїм привітом. Нехай це буде йому наукою, а також і вам, любий капітане, що найперший обов'язок людини — обов'язок не перед посадою, а перед власною честю, і що не можна виконати обов'язок, порушуючи слово.

Капітан Макартні аж засопів від здивування.

— Щоб я здох! — хрипко вигукнув він.— Ви ж пірат! У відповідь йому холодно пролунав суворий голос:

— Я — капітан Блад.

Розділ V

ВІДПЛАТА ЗА ЗРАДУ

Капітан Блад був задоволений життям — іншими словами, він був задоволений собою.

Стоячи на молу в Кайоні, він дивився, як навантажують і розвантажують судна в оточеній високими скелями гавані. Він з гордістю оглядав п'ять великих кораблів, що складали його флотилію і належали колись від шпангоута до рангоута Іспанії. Он стоїть його флагманський корабель "Арабелла" з сорока гарматами на борту, виблискуючи в промінні призахідного сонця червоним корпусом і позолоченими портами. Поряд з ним майже така сама могутня біло-голуба "Елізабет", озброєна навряд чи гірше. Позад них стоять на якорі три менших двадцятигарматних кораблі, захоплені у великій битві біля Маракаїбо, звідки Блад нещодавно повернувся. Цим кораблям, що називались раніше "Інфанта", "Сан-Феліпе" і "Санто-Ніньйо", Блад дав імена трьох парок(1): "Клото", "Лахесіс" і "Атропас", щоб у такий спосіб ніби жартома дати зрозуміти, що віднині вони будуть вершителями долі всіх іспанських кораблів,-які їм зустрінуться в морі.

(1) Парки — богині долі в римській міфології.

Капітана Блада потішив власний тонкий вчений гумор. Він був, як уже мовилось, досить задоволений собою. Тепер [372] він мав близько тисячі чоловік і міг при бажанні будь-коли подвоїти-їхню кількість, бо його везіння вже стало приказкою, а везіння найпривабливіша якість, котру тільки можна знайти у ватажка, з яким ідеш на ризиковані справи. Сам великий Генрі Морган у свої найкращі дні не мав такої влади й сили. Навіть Монтбар, що дістав від іспанців прізвисько "Винищувач", не викликав у них свого часу такого жаху, як тепер дон Педро Сангре — так звучало по-іспанському ім'я Пітера Блада.

Блад знав, що над ним збираються чорні хмари. Не тільки король Іспанії, з могутності якого він відверто глузував, а й король Англії, якого він небезпідставно зневажав,— обидва вони вживали спільних заходів, щоб знищити його. А зовсім недавно до Тортуги долетіла новина про те, що остання жертва капітана — іспанський адмірал дон Мігель де Еспіноса, який жахливо потерпів від його руки, оголосив винагороду в десять тисяч золотих червінців тому, хто живим передасть йому капітана Блада. До цього дона Мігеля спонукала жадоба помсти, яку звичайна смерть Блада задовольнити не могла.

Але це не залякало Пітера Блада, його віра в свою щасливу долю похитнулася не настільки, щоб він сховався в безпечній Тортузі й прирік себе на бездіяльність. За всі свої страждання,— а їх було багато,— він вирішив зробити козлом відпущення Іспанію. При цьому він розраховував убити двох зайців: винагородити себе і водночас прислужитися — ні, не королю з династії Стюартів, якого зневажав, хоч і був ірландцем та ще й папістом, а Англії і через неї — всьому цивілізованому людству, що його жорстока, зрадлива, жадібна й фанатична Іспанія прагнула позбавити бодай можливості встановити зв'язки з Новим Світом.

Блад повертався з молу, вже майже полишеного в цей час щоденним строкатим натовпом, коли із шлюпки, в якій він прибув на берег, до нього долинув голос Хейтона, боцмана з "Арабелли".

— Повернешся до восьми склянок, капітане?

— Так, до восьми склянок,— кинув через плече Блад і пішов далі, розмахуючи довгою паличкою з чорного дерева, як завжди ввічливий і елегантний у своєму темно-сірому розшитому сріблом вбранні.

Він попрямував до центра міста. Більшість перехожих вітала його, решта мовчки витріщала очі. Він вибрав широку незабруковану Рю де Руа де Франс, якій городяни намагались надати гарного вигляду, обсадивши її з обох [373] боків пальмами. Коли він наблизився до таверни "У французького короля", матроси, що стояли гуртом біля входу, всі як один виструнчилися. Зсередини долинав приглушений гомін голосів, і під його акомпанемент чути було вибухи лайки, уривки хрипкого співу, верескливий жіночий сміх. На цьому тлі чітко вирізнявся стукіт гральних костей та дзенькіт олов'яних кухлів.

Блад зрозумів, що тут гуляють його пірати, спускаючи здобуте в Макараїбо золото. Ватага якихось шибайголів, сипнувши з цього дому безчестя, привітала його радісними вигуками.