Серед дикунів Нової Гвінеї - Миклухо-Маклай Микола

Я заходився потім купувати їжу. Риби дістав багато, потім виміняв гілку бананів, що вже достигали, і поклав її собі на плечі. Кінець кінцем з обома телумами в кишенях та з черепом у руках я пішов додому. Через вагу та швидку ходу мені стало душно, але потім, коли висока вода обхлюпувала ноги, які вже раніш зовсім змокли, я почув великий холод, дрож та запаморочення. В Горенду я запропонував Дігу донести мені банани й пару кокосів. Тільки-но я встиг дістатись додому й скинути мокрий одяг, як мусив уже лягти, бо приступ сьогодні був дуже сильний. Мої щелепи так тремтіли, зуби до того цокотіли, що я ие міг сказати Улсонові кількох слів, і він до того перелякався, гадаючи, ніби я вмираю, що кинувся з ліжка й заридав, боячись за свою долю на випадок моєї смерті. Я не пам'ятаю такого приступу й такої високої температури, що не знижувалася протягом майже шести годин.

При цьому я був неабияк здивований дивним відчуттям. Коли переходило від холоду до жару, я відчув зненацька чудернацьку оману почуттів. Я просто-таки відчував, що моє тіло росте, голова чимраз більшає, сягає майже стелі, руки стають величезні, пальці на руках робляться такі товсті й великі, як мої руки, тощо. Мене охоплювало при цьому відчуття величезної важкості тіла, що дедалі більше розросталося. Дивно, що я в цей час не спав, це не було маячіння, а справжнє відчуття, яке тривало близько години й дуже стомило мене. Приступ був такий сильний і відчуття такі дивні, що я довго не забуду їх.

Мої змоклі ноги й відчуття холоду під час ранкової прогулянки не минулися мені дарма.

8 лютого

Я прийняв 0,8 грама хіни вночі і таку ж дозу перед сніданком, і хоч у вухах страшенно дзвеніло і я був глухий увесь день, та приступу не було. Сьогодні погода особливо приємна. Трохи нахмарило, тепло (29 градусів вище нуля), цілковитий штиль. Повна тиша уривалася тільки криком птахів та майже безнастанною піснею цикад. Монотонність освітлення міняло сонце, виглядаючи часом з-за хмар. Відсвіжена нічним дощем зелень у такі хвилини блищала й відживлювала стіни мого палацу; далекі гори здавались блакитнішими, і сріблясте море принадно блищало між зеленими рамами, потім воно помалу тьмарнішало й заспокоювалось. Очі також спочивали. Одне слово, було спокійно, хороше… Галасливі люди також не заважали сьогодні: ніхто не приходив. Я думав при цьому, що в стані великого покою (якого, правда, важко досягти) людина може почувати себе цілком щасливою. Це, мабуть, думають мільйони людей, хоч інші мільйони шукають щастя в протилежному.

Я такий задоволений у своїй самотності! Зустрічатися з людьми хоч і не тяжко, та вони для мене майже зайві; навіть товариство (якщо це можна назвати товариством) Улсона мені часто здається надокучливим, чому я й усунув його від того, щоб їсти разом. Кожний з нас їсть на своїй половині. Мені здається, – якби не хвороба, – я не від того був би, щоб лишитися тут назавжди, тобто ніколи не повертатися в Європу.

В той час, коли я прогулювався між кущами, мою увагу привернуло одне дерево, все листя якого з'їли комахи і яке було вкрите різними грибами. В країнах помірного поясу я ніколи не натрапляв на таке різної форми листя на тому ж самому дереві. Розглядаючи його, важко повірити, що все воно виросло на одній гілці. Тутешня рослинність відрізняється від рослинності помірних зон величезною різноманітністю паразитних рослин та ліан, які так обплутують стовбури й гілки дерев, що ті втрачають, коли усунути всі ці паразити, свій розкішний вигляд і здаються тоді дуже мізерними. А ті дерева, які ростуть вільно, окремо, наприклад коло берега моря, являють собою чудові зразки рослинного світу. Я кожного ранку спостерігаю просто-таки дивовижний рух листя. В одної рослини з родини лілей листя гордо підноситься ранком та після кожного дощу, а в душні сонячні дні понуро опускається вздовж стовбура, торкаючись землі. Шкодуєш, що не стає очей, щоб усе це помічати й бачити навколо, і що мозок не досить дужий, щоб усе розуміти.

9 лютого

Ранком заблукав досить далеко. Вийшов з лісу стежкою; вона привела мене до паркану, за яким я побачив голови кількох жителів Горенду. Між ними були й жінки; вони працювали, знявши зайвий одяг, який, замість довгих фартухів з торочок спереду й ззаду, складався тільки, як і в чоловіків, з пояса, проте далеко вужчого; перев'язь від нього проходила між ногами. Як тільки я показався, вони не забарилися зникнути за стеблами цукрової тростини і не з'являлися, поки я лишався на плантації.

Плантація була недавнього походження. Паркан, заввишки з людину, зовсім новий, був зроблений вельми добре. Він складався з дуже близько одна від одної встромлених у землю жердин, власне, стебел цукрової тростини; їх посаджено двома рядами на відстані двадцяти сантиметрів один від одного. Цей проміжок заповнено всілякими цурупалками стовбурів, гілок, розколотого дерева; всю цю масу підтримують тростини, що ростуть одна проти одної і міцно зв'язані. Тростина пускає коріння, починає рости й з кожним місяцем та роком міцнішає. Хвіртку або ворота тут заміняв виріз у паркані, тому довелося переступати поріг футів зо два заввишки. Це був запобіжний засіб проти диких свиней, які могли залізти на плантації. Кілька перехресних доріжок, перетинаючись, поділяли великий обгороджений простір на ділянки, де підіймалися вельми охайно розміщені й досить високі напівкруглі клумби. Вони мали близько сімдесяти п'яти сантиметрів у діаметрі, а земля на нич була дуже ретельно роздрібнена.

На кожній клумбі посаджено різні рослини: солодку картоплю, цукрову тростину, тютюн та багато іншої зелені, невідомої мені. Напрочуд хороший обробіток землі змусив мене звернути увагу на знаряддя, яким працювали тубільці; та, крім звичайних довгих кілків і вузьких коротких лопаток, я нічого не міг знайти. Коло паркану горіло невелике багаття, яке тубільці розводили переважно для того, щоб закурювати сигари.

Досі ще я не міг відкрити в папуасів ніякого способу добувати вогонь і завжди бачив, що вони носять вогонь з собою і, прийшовши до місця, розкладають невелике багаття для того, щоб вогонь не гас. Ввечері я дізнався від Туя багато слів, але ніяк не міг добитися від нього слова "говорити". Туй, здається, починає дуже цікавитись географією, він повторював за мною назви частин світу та сторін, які я показував йому на карті. А втім, він, мабуть, вважає Росію за трохи більшу від Бонгу або Білі-Білі.

12 лютого

Сьогодні був щасливий для мене день. Добув шість добре збережених цільних черепів папуасів, і ось яким саме способом. Дізнавшись випадково, що в Тумбу багато черепів, я подався туди й заходився одразу ж рисувати телуми, проте це було незручно, бо хатина була темна. А втім, в інших хатинах також знайшлися телуми, яких винесено на майданчик, де я їх і зрисував. Після цього, розкривши клунок з подарунками, цвяхами, тютюном та смужками червоної матерії, я заявив, що бажаю "тамо-гате" (людських черепів).

Почулися голоси, що черепів більше нема, що росіяни забрали всі. Та я затявся, наполягаючи на своєму й кажучи, що вони є, і ще раз показав на плитку тютюну, три великі цвяхи й довгу смужку червоного ситцю; це була плата, яку я призначив за кожний череп. Незабаром принесли один череп, трохи згодом два інші, потім ще три. З великим задоволенням я роздав тубільцям обіцяні речі та ще дав кожному замість двох три смужки червоної матерії. Я зв'язав добуті черепи, приладнав їх до ціпка й, незважаючи на силу мурах, поклав здобич на плечі. Я дуже шкодую, що в жодного черепа не було нижньої щелепи, яку тубільці переховують у себе й дуже неохоче з нею розлучаються. Вона править їм за пам'ятку про небіжчика.

РЕПУТАЦІЮ ДРУГА ЗДОБУТО

14 лютого

Сьогодні вперше Туй приніс мені спечене таро. Тільки-но я розташувався рисувати п'ятий череп, як прийшли гості з далекого гірського селища. Ні обличчям, ні кольором шкіри, ні прикрасами вони не відрізняються від моїх сусідів. Коли я показував їм їхні фізіономії в дзеркалі. – треба було бачити їхні йолопувато-здивовані й спантеличені обличчя. Деякі одверталися, а потім знову обережно заглядали в дзеркало, та наприкінці заморська штука так їм сподобалася, що вони майже виривали її один в одного з рук. За кілька дрібничок я виміняв в одного з гостей футляр для збереження вапна з вельми оригінальним орнаментом.

Коди тубільці пішли, Улсон помітив, що з нашої кухні зник ніж. Він сказав, що підозріває одного з жителів Горенду. Це перша крадіжка, яку зробили тубільці/і саме через це я не можу поминути її без уваги, я мушу вжити заходів, щоб такі штуки не повторювалися. Проте сьогодні я не міг піти в селище викрити злодія. Довелося взятись за шлюпку, яка почала дуже текти: в багатьох місцях, як виявилось, її поточили черв'яки. Я надумав, очистивши спід шлюпки, вкрити його тонким шаром смоли; для цього треба було шлюпку перекинути або поставити на бік, а це для двох була досить важка робота. Проте ми подужали її.

16 лютого

Я працював коло шлюпки, коли прийшов засапаний один з жителів Горенду й сказав, що його послав покликати мене Туй. Туй рубав дерево, та, падаючи, воно дуже поранило його в голову, і тепер він лежить і вмирає. Зібравши все потрібне, щоб перев'язати пораненого, я поквапився в селище.

Поранений напівлежав на маті й, здається, дуже зрадів з мого приходу. Бачачи, – що я приніс з собою всілякі речі для перев'язки, він охоче зняв пов'язку, яка була вже в нього на голові й складалася з трав та листя. Рана була трохи вище від скроні з досить довгими розірваними краями. Я забув захопити з собою криві ножиці, конче потрібні, щоб обрізати волосся навколо рани; великими, які були зі мною, я тільки роз'ятрював рану. Дрібно-кучеряве волосся, зліплене кров'ю, було цупке, як кора. Зробивши, що можна було, я розповів Тую й дідові Буа, який прийшов подивитись на перев'язування, про вчорашню крадіжку і сказав, що підозріваю одного з жителів Горенду. Обидва вони заговорили гаряче, що це недобре, але що запідозрений віддасть ножа. Повернувшись поснідати до Гарагасі і на цей раз захопивши ножиці, корпію тощо, я знов подався до Горенду. Біля мене й Туя, якому я обмивав рани, зібралося величеньке товариство.