Паперові міста - Грін Джон Майкл

Отож мама з ним побалакала, змусила поплакати за татом абощо, хлопчина припинив малювати кола і, мабуть, житиме ще довго і щасливо. Але я часом думаю про того хлопчину, бо мені здається, що я його розумію. Мені завжди подобалася монотонність.

Нудне життя ніколи не здавалася мені нудним. Я сумніваюся, що зміг би пояснити це такій дівчині, як Марго, але малювати все життя кружечки здавалося мені досить мудрим божевіллям.

Тому я не надто переймався з приводу свого рішення не летіти в Нью-Йорк: це ж усе одно була дурна ідея. Та поки я жив своїм усталеним життям цілий вечір і весь наступний день, мене гризла ця думка, мені здавалося, що рутина віддаляє мене від зустрічі з Марго.

7

У вівторок увечері — Марго не було вже шість днів — я поговорив з батьками. Не те щоб я дійшов якогось поважного рішення, просто так склалося. Я сидів за кухонним столом, тато нарізав овочі, а мама обсмажувала на сковорідці яловичину. Папа почав дражнити мене за те, що я так довго читаю одну тоненьку книжечку, а я відказав:

— Взагалі, це я не на англійську читаю; просто здається, що Марго залишила мені в ній якусь підказку.

Вони замовкли, і я розповів про Вуді Гатрі й Вітмена.

— Так, їй подобаються ці ігри з недомовками, — прокоментував тато.

— Я не звинувачую дівчинку в тому, що їй хочеться уваги, — сказала мама, а потім додала, звертаючись до мене, — але це не означає, що її добробут — це твоя відповідальність.

Тато кинув на сковорідку моркву з цибулею.

— Атож! Певна річ, ніхто з нас не зможе поставити Марго діагноз, поки ми її не оглянемо, але, гадаю, вона незабаром повернеться.

— Не робімо припущень, — тихенько сказала йому мама, щоб я не почув. Тато хотів щось відповісти, але я перебив:

— А мені що діяти?

— Закінчити школу, — відказала мама. — І довіряти Марго — вона може сама про себе подбати, ця здатність у неї добре розвинена.

— Згоден, — додав тато.

А по вечері, ввімкнувши у своїй кімнаті "Воскресіння" без звуку, я зрозумів, що вони обговорюють цю тему. Слів я не чув, але обоє були стурбовані.

Пізніше ввечері на мобільний мені подзвонив Бен.

— Привіт, — сказав я.

— Братан, — почав він.

— Так, — відказав я.

— Я збираюся з Лейсі по взуття.

— По взуття?

— Ага. З десятої до півночі знижка тридцять відсотків на все. Вона хоче, щоб я допоміг їй вибрати черевички на бал. У неї, звісно, вже є якісь, але я до неї вчора заходив, і ми погодилися, що вони не… ну, розумієш, черевички для балу повинні бути просто ідеальні. То ці вона хоче повернути, а потім ми їдемо в універмаг, збираємося типу…

— Бене, — сказав я.

— Що?

— Старий, я не хочу обговорювати черевички Лейсі. Я навіть скажу чому: в мене є така штука, наявність якої відбиває цікавість до взуття на бал. Прутень називається.

— Я просто нервую і ніяк не можу перестати думати про те, що вона мені серйозно подобається — не просто тому, що вона диво-киця-на-бал, а тому, що вона просто-класна-і-з-нею-круто-гуляти. Ми ж танцюватимемо там, а уяви, якщо ми поцілуємося посеред зали, і всі скажуть: "Ох, нічого собі", — і, розумієш, усе, що вони там про мене вигадували, все це вилетить у вікно…

— Бене, — знову урвав його я, — годі слину пускати, як ідіот, і все буде гаразд.

Він ще трохи верзякав усяку дурню, але потім мені вдалося з ним розпрощатися.

Я ліг, і на мене навалилися депресивні думки з приводу балу. Я не засмучувався від того, що не іду туди, але я — хоч як воно було нерозумно і безглуздо — мріяв про те, щоб устигнути знайти Марго й умовити її піти туди зі мною. І все це мало б статися в останній момент, в суботу ввечері. І тоді ми б увійшли у бальну зал у "Гілтоні" в джинсах і поношених футболках, встигаючи тільки на останній танець, і всі тицяли б на нас пальцями і дивувалися поверненню Марго, а ми, танцюючи фокстрот, вислизнули б із зали надвір і втекли їсти морозиво… Як і Бен ото, я поринав у кумедні мрії про цей бал. Але я принаймні не розбалакував про це уголос.

Бен іноді ставав егоцентричним ідіотом, і я питав сам себе, що я в ньому взагалі знайшов. Навіть якби у нього і не було ніяких чеснот, часом на думку йому спадали просто-таки геніальні ідеї. Наприклад, про двері. Ідея себе не виправдала, але все одно була непогана. Просто, мабуть, Марго хотіла сказати мені щось інше.

Мені.

Підказка була мені. Двері — мої!

Аби потрапити в гараж, мені спочатку треба було перетнути вітальню, а там сиділи батьки й дивилися ТБ.

— Хочеш подивитися з нами? — запропонувала мама. — Розслідування от-от закінчиться.

Це було одне з тих "хто вбивця" телешоу.

— Ні, дякую, — відмовився я і промчав повз них через кухню в гараж.

Я відшукав найбільшу викрутку з прямим кінчиком, застромив її за пояс шортів кольору хакі й міцніше затягнув ремінь. У кухні я взяв печиво і трохи ніяково попрямував назад до себе через вітальню; поки на екрані розгорталося розслідування, я вийняв усі стрижні зі своїх дверей. Коли випав останній, двері рипнули і почали відходити, тож я однією рукою відчинив їх так, щоб вони вперлися в стіну. І тут крихітний шматочок паперу — завбільшки приблизно з мій ніготь — випав з верхньої завіси. Цілком у дусі Марго. Навіщо ховати щось у себе, якщо можна підкинути його мені? Я задумався, коли і як вона встигла це зробити. А ще я не зміг стримати усмішки.

Це був клаптик з газети "Вартовий Орландо". Я зрозумів, що це саме вона, тому що на обірваному краєчку було надруковано "вий Орландо, 6 травня, № 2". Саме в той день Марго і втекла. Записка була від неї. Я впізнав почерк:

бартлсвіль-Авеню, 8328

Щоб поставити двері на місце, треба було забивати стрижні, а це привернуло б увагу батьків, тож я просто притулив двері до завіс і залишив їх відчиненими. Поклавши стрижні в кишеню, я сів за комп'ютер і відшукав на мапі адресу з записки. Про таку вулицю я раніше ніколи не чув.

Вона була за тридцять чотири і шість десятих милі від мене, їхати потрібно було по Колоніал-драйв майже до міста з назвою Різдво, штат Флорида. Я наблизив знімок будівлі з супутника — чорний прямокутник, облицьований чимось неяскравим, сріблястим, за ним — трава. Може, це фургон? Розмір складно було оцінити, тому що навколо була тільки зелень.

Набравши Бена, все розповів йому.

— Значить, я мав рацію! — зрадів він. — Кортить розповісти Лейсі, вона теж вважає, що це була крута ідея!

На Лейсі я уваги не звернув.

— Ну, я поїду, напевно.

— Звісно, треба їхати. І я з тобою. Давай у неділю вранці, я, певна річ, страшенно втомлюся після балу, але чорт з ним.

— Ні, я виїжджаю зараз.

— Братан, зараз темно! Ти ж не поїдеш у цей дивний будинок з таємничою адресою потемки. Ти що, фільми жахів не дивишся?

— Може, вона там.

— Еге ж, а ще там може виявитися демон, що харчується виключно хлоп'ячими підшлунковими, — відказав він. — Боже, ти хоч до завтра почекай, правда, після репетиції мені треба замовити Лейсі корсаж і додому заїхати на той раз, якщо вона в мережі й написала мені що-небудь, тому що ми останнім часом часто листуємося…

— Ні,— перебив я, — я їду сьогодні ж, я хочу її бачити.

Коло звужувалося. Якщо покваплюся, то, може, за годину я вже побачу Марго.

— Братан, я тобі не дозволю їхати хтозна-куди посеред ночі. Я повинен прикрити твою дупу.

— Завтра вранці,— сказав я, в першу чергу собі.— Тоді я поїду завтра вранці.

Мені вже починала набридати моя стовідсоткова відвідуваність уроків. Бен мовчав. Я лише чув, як він випускає повітря через передні зуби.

— Так, я відчуваю, що вже хворий, — сказав нарешті він. — Температура. Кашель. Біль. Усе болить.

Я посміхнувся. Попрощавшись, я набрав Радара.

— У мене тут Бен на іншій лінії,— відказав він, — я тобі зараз передзвоню.

І передзвонив за хвилину. Я навіть привітатися не встиг.

— К., у мене така страшна мігрень. Я завтра точно в школу не зможу прийти.

Я засміявся.

Потім я роздягнувся, залишившись тільки у футболці й боксерках, висипав сміття з відра в шухлядку і поставив його коло ліжка. Завів будильника на безбожно ранню пору — на шосту ранку — і наступні кілька годин марно намагався заснути.

8

Уранці до кімнати увійшла мама і сказала:

— Ти навіть двері не зачинив, сонько.

Розплющивши очі, я відказав:

— У мене щось із животом, — і показав на відро з блювотинням.

— Квентине! Боже ж ти мій! Коли це сталося?

— Годині о шостій, — сказав я правду.

— Чому ти нас не погукав?

— Сили не було, — знову сказав я правду.

— Ти недобре почувався і прокинувся? — запитала вона.

— Ага, — сказав я неправду. Прокинувся я від того, що о шостій продзвенів будильник. Потім я прокрався на кухню, з'їв батончик з мюслями і випив апельсинового соку. За десять хвилин я застромив у горлянку два пальці. Вирішив не робити цього вночі, щоб не смерділо у мене під носом. Блювати нудотно, але швидко про це забуваєш.

Мама забрала відро і помила. Потім принесла його назад.

— Я, напевно, сьогодні залишуся… — почала вона, стиснувши від хвилювання губи.

Я поквапився її перебити:

— Все гаразд, справді, просто слабкість якась. З'їв щось не те.

— Ти певен?

— Якщо стане гірше, я подзвоню, — пообіцяв я. Мама поцілувала мене в чоло. Я відчув, що на шкірі відбилася її липка помада. Мені не було погано, але чомусь стало краще.

— Двері зачинити? — запропонувала вона, взявшись за ручку. А двері насилу трималися на завісах.

— Ні-ні-ні,— сказав я, може, аж занадто перелякано.

— Гаразд. Я дорогою на роботу подзвоню в школу. А ти дай мені знати, якщо тобі щось треба буде. Що завгодно. Або якщо захочеш, щоб я приїхала. І татові можеш дзвонити в будь-який момент. В обід я заїду, добре?

Я кивнув і натягнув ковдру до підборіддя. Хоча мама і помила відро, я навіть крізь запах миючого засобу досі відчував сморід блювоти, аж знову тягнуло блювати, але я намагався не думати про це і повільно дихати ротом, поки не почув, як мамин "крайслер" поїхав собі. Була 7:32. Бодай раз приїду вчасно, подумав я. Не в школу, правда. Але все ж таки.

Я прийняв душ, почистив зуби, надів темні джинси і просту чорну футболку. В кишеню поклав той клапоть газети. Потім забив стрижні в завіси і почав збирати речі. Я не дуже знав, що треба взяти з собою, але про всяк випадок кинув у рюкзак викрутку, якою знімав двері, роздруківку супутникової мапи, вказівки, як дістатися, пляшку води і Вітмена — на той раз, якщо знайду Марго там.