Біла стрічка в твоєму волоссі - Шрамкова Яна

Схоже було, що до цього йдеться. Мартін зосереджено роздивлявся носки своїх начищених черевиків, крутився, піднімав і опускав плечі, взагалі поводився дивно, не як нормальна людина, а як кінь, що не може звикнути до сідла й раз по раз проявляє свій неспокій різкими порухами тіла. Нарешті він підвів голову, безпорадно оглянув своє вбрання і мовив з крижаними нотками в голосі;

— Якщо це тебе цікавить, Шім,— то я саме пішов з домуі

Я дивилася на нього з розкритим ротом, геть скам'янівши від подиву. Ще ніколи в житті я не зустрічалася з людиною, яка б пішла з дому, навпаки, з Якубових розповідей я знала ціле море дітей, котрі в дитячому будинку не робили нічого іншого, як тільки укладали плани, щоб втекти додому. І коли в хвилини слабості я часом розмірковувала, що було б зі мною, якби великий Імріх закинув мене до дитячого будинку і я б не могла тепер жити з мабабусею в притулку для старих, моя фантазія на цьому місці, на щастя, вичерпувалась, відмовляючись видати будь-яку перспективу. Мабабуся для мене являла собою дім, так само як для Мартіна домом були батько з мамою, і тому його слова мене украй засмутили. Я намагалася погамувати мимовільне роздратування, викликане його нерозважливістю, але Мартін і без того мав досить жалюгідний вигляд в отому своєму похоронному вбранні, тож совість мені не дозволила іще вичитувати йому.

— Де Якуб? — запитала я й почала роздивлятися довкола, так ніби сподівалася побачити його десь у кутку кімнати, підвішеного за ноги, мов кажана. Я гадала, що буде краще, коли я переведу мову на якусь іншу тему, тоді, можливо, Мартін схаменеться і змінить свій намір. Та, непомітно спостерігаючи за ним, я бачила, що нічого подібного він робити не має наміру. Натомість Мартін ніби зважувався розповісти мені щось дуже важливе. І це мусило бути щось справді важливе, бо він раптом підвівся, тоді досить довго стояв, зціплюючи зуби, і то з такою силою, що в нього заходили вилиці. Я вже почала, втрачати терпіння. А коли я втрачаю терпіння, щось починає діятися зі мною, руки автоматично тягнуться до волосся, я розв'язую стрічку й тоді без кінця-краю намотую її на пальці. Цими своїми діями я завжди страшенно гнівила мабабусю, бо ця звичайна стрічка є однією з небагатьох речей, які для мабабусі багато важили. Вона не відпустить мене без неї ані на крок, бо коли в мене на волоссі немає стрічки, я наче шлепарка шлепар-кою, волосся падає мені на очі й таке інше. Коли б мою білу стрічку побачила мабабуся зараз, вона б на місці мене порішила—так я її забруднила й зім'яла за той час, поки Мартін зволив розговоритися. Я вже навіть не сподівалася, що він таки озветься, тож КОЛИ Мартін заговорив своїм тихим, поважним голосом, я так злякалася, що мало не забилася в падучій.

— Угадай, Шім, що я дістав сьогодні від батька за табель! Ти б не додумалася, навіть якби лопнула від зусиль. Я дістав футляр. Для ключів. Зі справжньої крокодилячої шкіри! Розумієш, Шім? Аби я не носив ключа на шиї, як це роблять усі малі шмаркачі, що з ранку до вечора ганяють по вулицях. Коли б я бодай раз застав їх обох удома, бодай один єдиний раз, а то ми листуємося. Уранці — записка від мами, увечері — від батька. Я сподівався, що хоч сьогодні підемо кудись усі втрьох, і тому, коли батько подав мені футляр для цих нікчемних ключів від порожньої квартири, я не витримав і жбурнув його на підлогу.

Я подумала, що маю зовсім інший характер, бо ніщо з того, про що розповідав мені Мартін з такою лютою упередженістю, зрештою, не здавалося мені трагічним і швиргання на землю подарунків не здавалося слушним виявом подяки. Якби він дав мені для цього час, я запевнила б його, що в моєї мабабусі іноді також бувають дивні вимоги, і взагалі мене дивувало, як Мартін, хоч і був за мене старший, ще й досі не знав, що дорослі досить часто поводяться незбагненно. Втім, я мало коли псувала собі цим настрій, та й, окрім того, мені пощастило, бо я жила в будинку пенсіонерів, а там були всі такі старі, що не ходили ані на збори, ані на наради.

— Я розумію, Мартіке, але... Він перебив мене жестом руки.

— Ні, дай мені закінчити! — Звівши подих, він провадив далі: — Я ще тобі дещо скажу. Часом трапляється чудо, і батько милостиво зі мною дискутує. Про будь-що. Цілком нормально, розумієш, мов із дорослим. Тільки закінчується це щоразу однаково. Батько зненацька заходиться сміхом і в захваті кричить до матері: "А він думає!" Коли б я зумів зробити робота, який не справдовуючись виконував би всі синівські обов'язки, я б їм узагалі не був потрібен! Розумієш, Шім, так ніби вони і досі не вважали мене за людину, чи щоі Це справді так, Шім, повір мені! І саме тому батько так спалахує і так дивується, ніби до нього і досі не дійшло, що я вже виріс із пелюшок і маю право на свої власні погляди.

Й навіть не помітила, коли Мартін позривав Із себе другорядніші складові частини свого вбрання й розкидав їх по бункеру. На хвилину він щез за афішею "Цирк "Європа", а коли виринув звідти, на ньому були джинси й вигоріла військова сорочка. Це йому ли-чило набагато більше, що правда, то правда. З виразу Мартінового обличчя було видно, що й почувається він одразу краще. Зате я почувала себе не дуже добре, це я мусила визнати. Я вважала своїм обов'язком висловити своє ставлення до проблеми, тільки ж як я могла ВИСЛОВИТИСЯ, коли в голові у мене все переплуталось, і я не мала ані найменшого уявлення, де, власне, собака заритий. Я подумала навіть про те, що, можливо, розвинена зовсім не так, як хлопці, й тому витриваліша, бо мене, можливо, такі речі також дратували б, тільки через них я, безперечно, не тікала б з дому.

— Ти, Мартіне, і досі ще не сказав мені чому це раптом...

Він знову не дав мені докінчити. Сів навпроти мене на ящик з-під апельсинів і голосом, що не потребував відповіді, запитав:

— Шім, ти знаєш вислів "тримати форму"? Напевно, знаєш! І мій батько також. Отже, першого й останнього дня навчального року він підвозить мене просто до шкільних воріт. Розумієш? Першого й останнього дня, аби щиро потиснути всім учителям руку. Як на мене, це хизування вищого класу, і мені, знаєш, воно здається страшенно непристойним щодо решти хлопців. Але сьогодні я все це на високих тонах сказав йому у вічі, й тому пішов...

Навіть ця частина Мартінового монологу не видалася мені надто дражливою. Примчати в розкішному авто просто до шкільних воріт — такого я собі навіть уявити не могла й не розуміла, чому саме цю обставину Мартін так драматизує. Потім мені сяйнуло в голові:

— Я тебе розумію. Він тобі й на хвилину не дозволяє сісти до керма.

— Йдеться взагалі не про те, чи...

— Ти не повинен мені цього пояснювати. Іноді таки дозволяє, проте тоді, коли тобі цього дуже хочеться, тоді...

Щось із Мартінових очей без упину сигналізувало мені, аби я не закінчувала речення і привела в

рук, якЩо взагалі можу, свої недолугі ЗВИВИНИ мозку,— що я і зробила. На щастя!

— Я тебе чудово розумію, і то майже від першої хвилини, ну і що? Чи варто божеволіти лише тому, що батько трохи гонористий?

Я говорила поволі, розважливо й час від часу махала рукою в надії, що мої слова й жести порятують мене і Мартін мої попередні репліки вважатиме хіба що товариськими дотепами. Я і досі вважаю цей момент вирішальним для нашої дружби. Коли б я молола язиком бодай на секунду довше, Мартін напевне зневірився б і зарахував мене до бабів. Він не зробив цього, і його рицарський жест іще більше зміцнив нашу дружбу. Сяк-так я виплуталася з халепи, в яку вскочила завдяки своїй подиву гідній винахідливості, але як я себе почувала, про це ніхто ніколи не довідається, і не побажаю такого навіть своєму найбільшому ворогові. Це щастя, що ми не мали в бункері дзеркала, бо коли б я, така невдоволена, десь угледіла себе, я не певна, чи не підняла б руки на свою власну особу. Мартін, проте, досить довго роздивлявся мене уважним, допитливим поглядом, правду кажучи, я цього сподівалася і тому трималась цілком нормально. Я знала: він обдумує спосіб, як з'ясувати, коли я, власне, жартувала, і я не мала сумніву, йому пощастить вигадати щось таке, що, безперечно, виведе мене на чисту воду. І тоді я ураз зважилася, вихопивши в нього цю можливість, можна сказати, просто з-під носа.

— А де Якуб? — запитала я, і хоч запитувала про це щонайменше утретє відтоді, як зайшла до бункера, зараз мені справді стало страшно. Якуб ніколи не затримувався більше як на півгодини.

Я звернулася до Мартіна:

— Ходімо шукати його. Можливо, він не втримався і вчепився зубами... комусь в артерію, й міліція тримає його тепер в ізоляторі...

— Не бійся, ІІІім, я тут!

Я повернулася на голос і побачила когось, хто колись, можливо, був схожий на Якуба, але в дану хвилину мав досить загадковий вигляд. Його ліве око було просто гігантських розмірів, а під ним — кривавий синець. Майка на ньому була розірвана, на шиї — синець, суглоби на пальцях пообдирані, він ще й накульгував на одну ногу. Якуб дивився на нас, хоча

для цього йому треба було, мабуть, докласти чимало зусиль. Я ледь перевела подих від жаху й запитала:

— Ти, бува, не втрапив до ворожого табору летючих упирів, Якубе? Хто тебе так віддубасив?

Якуб задер носа й накинувся на мене:

— Хто-хто? Та ніхтої Вішав матері картину, ну й випав гвіздок, картина впала, вцілила в око — хіба не ясно?

Одне слово, поки в Якуба були цілі зуби, він не втрачав самовпевненості, це слід було визнати. Я не могла собі уявити, як би він поводився, коли б картина ненароком вибила йому обидва передні зуби. Чим довше я роздивлялась його, тим дужче переконувалася, що тіло моє збудоване не так бездоганно, як мені здавалося, бо зненацька мене почало трусити, тоді я розсміялася, хоч мені хотілося плакати, й ніяк потому не могла заспокоїтись. Втім, і крізь сльози я ясно бачила, як Мартін по-братському обняв збентеженого Якуба за плечі й повів за афішу, де ми зберігали аптечку. Коли вони проходили повз мене, Мартін, схилившись над Якубом, ласкавим голосом щось пояснював йому:

— Ходімо звідси, хай вона дух переведе. За хвилину знову все буде гаразд. У жінок часто міняється настрій.

Спробуй зрозуміти його! Спершу розхвилював мене своїми родинними проблемами, а тоді перед Якубом зводить наклеп, нібито винен мій настрій.