Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Крюс Джеймс

І я теж забув. Але я забув навмисне, бо хутенько прослизнув до кухні й глянув, чи не поставлено ще оцінок.

У коморі прадідусь сказав:

— Я вже шістдесят два роки знаю твою горішню бабусю, Хлопчак, але що вона знає напам'ять вірші з "Гамбурзького вісника для чужоземців", сьогодні довідався вперше!

Похитавши головою, він сів на ослінчик, підтяг до себе старого кошика для білизни, взяв у руку широкого короткого ножа і заходився вирізати коркові поплавці для Крішона Кульги. І зразу примружив очі й випнув нижню губу. Тому я тихенько сів на стосик коркових плиток і став чекати оповідки.

І прадідусь почав, без довгого вступу, нову оповідку. Вона називалася:

СТОНОЖИЧ І ЖУК-СКАРАБЕЙ

У вогкому закутку садка, де ростуть мокрець та незабудки, жив самотній стоножич на ім'я Томас. Жуки, черв'яки, слимаки та інша жива дрібнота в околиці дуже шанували його, бо він мав добре серце, прегарні манери й чарівну ходу. Годі описати словами, як легко й граційно Томас переставляв свої дев'яносто шість ніг. (Чотири ноги він, на жаль, утратив невідомо де.) Здалека й зблизька збігалась та дрібнота подивитись, як він відбуває свою славнозвісну ранкову прогулянку між своєю ніркою в землі та молоденькою берізкою.

Томас не дріботів, не виступав, не марширував і не плазував. Він ніби котився на оксамитових коліщатках — така плавка, тиха й граційна була його хода.

Одного дня в садку з'явився жук-скарабей, що мав звичку лічити, вираховувати, досліджувати та виміряти. Коли Томас вийшов на свою прогулянку, той скарабей біг за ним на відстані трьох своїх довжин аж до берізки й назад до нірки, потім сховався під грибом і на цілих три дні заглибився в надзвичайно складні обрахунки.

На третій день жук закінчив ті обрахунки і негайно подався до Томаса, щоб сказати йому результат.

"Шановний пане стоножичу, — сказав він. — Ви знаєте, що ваша хода славиться серед живої дрібноти?"

"Це в мене спадкове, — скромно відповів Томас. — Мій батько був відомий скороход, а мати — директриса комарячої балетної трупи. Моя хода — це просто успадкований хист".

"Помиляєтесь, — відказав скарабей. — Ваша хода, любий мій, — це шедевр розрахунку. Вона тому така гармонійна, що вам бракує чотирьох ніжок".

"Тобто як?" — здивувався Томас.

"А ось послухайте. Це дуже проста річ. Звичайна стонога спочатку переставляє ніжки від першої до шостої, потім від сьомої до дванадцятої, потім від тринадцятої до вісімнадцятої, потім від дев'ятнадцятої до двадцять четвертої, потім від двадцять п'ятої до тридцятої, потім… Але ви вже зрозуміли, правда?"

Томас кивнув головою трохи розгублено, бо він, щиро кажучи, не зрозумів ні слова.

"А останні ніжки, від дев'яносто сьомої до сотої, — провадив жук, — ці останні ніжки звичайна стонога тягне, бо чотири не ділиться на шість. Адже рух ніжок стоноги — це є практичне застосування подільності на шість. І тому набути гарної ходи може тільки та стонога, ніжки котрої діляться на шість. Розумієте, правда?"

Томас кволо, безтямно кивнув головою.

"Рух ваших ніжок, — сказав жук, — рух ваших ніжок — це шедевр математики. Бо ви спочатку переставляєте ніжки від першої до третьої. Дуже розумно: адже дев'яносто шість ділиться на три. Ви мене розумієте, правда ж?"

Томас ледве спромігся кивнути, так спантеличився.

"Таким чином ви переставляєте чотирнадцять разів по три ніжки, далі двічі по шість і нарешті знову чотирнадцять разів по три. Це такий дивний, надзвичайний спосіб, що я негайно мушу повідомити про нього вчених жуків. Бувайте здорові!"

Скарабей побіг собі, а стоножич Томас лишився з очманілою головою в своїй нірці. Він мурмотів: "Тричі по чотирнадцять… Ні, чотирнадцять разів по три, шість разів по дві… ні, двічі по шість… чи все-таки шість разів по дві? Що він сказав? Як же це?"

Сердешний стоножич зовсім збився з пантелику. Він сидів удома й мурмотів числа до полудня, марно намагався перелічити власні ноги, позбувся апетиту і аж надвечір наважився вийти на свіже повітря.

Та що це, господи боже? Ідучи, Томас перевалювався з боку на бік, шкутильгав, спотикався, волочив ніжки і, пройшовши ледве півметра, вже так утомився, що не міг іти далі й насилу заліз у свою нірку. Весь цей час він думав про скарабеєві обрахунки, почав рахувати свої ніжки й стежити за їхнім рухом, а ходити зовсім розучився.

Звістка про нещастя із стоножичем зі швидкістю вітру розійшлася серед живої дрібноти. Жуки, слимаки та черв'яки приходили втішати його й радити, як вилікуватись. Та ні сік із молочаю, ні пилок із мокрецю, ні чебрець, ні кріп не допомогли Томасові.

Його дев'яносто шість ніжок, що на них він досі так граційно ковзав по землі, раптом стали для нього проблемою. Вони переплутувались і зачіпались одна за одну при кожному кроці, і врешті він, зовсім занедужавши, перестав виходити надвір. Лежав сумний у своїй нірці, і вся дрібнота гадала, що близький його кінець.

Та одного ранку, коли Томас виповз із нірки на сонечко, він побачив між незабудками молоденьку стоніжку, що рухалась майже так само граційно, як він у найкращу свою пору. І в ритмі своєї ходи прегарно співала таку пісеньку:

Три по шість — це вісімнадцять!

Треба день у день вправляться,

Поки виробиш ходу.

П'ять по шість — це буде тридцять,

На траві роса іскриться,

Глянь — по квітах як я йду!

При звуках цієї пісеньки серце стоножича аж застрибало в грудях. Стежачи очима за прекрасною стоніжкою, він теж почав вихилятись у ритмі пісні, і несподівано стоножич Томас став легконоге ковзати по землі, як у найкращі свої дні. Тільки хода його була тепер іще граційніша, ніж доти. Він просто-таки плив над землею — такі плавні були його рухи. Поплив поруч прекрасної стоніжки, чемно відрекомендувався їй і почав підспівувати:

П'ять по вісім буде сорок,

Ми зуміли дуже скоро

Нашу пісеньку знайти.

Шість по вісім — сорок вісім,

Вдвох ідімо лугом, лісом,

Ми до пари — я і ти!

Дві з половиною години стоножич із стоніжкою кружляли, співаючи, по садку, і вся жива дрібнота в околиці захоплено дивилась на них. Тільки скарабей-математик сердито ворушив рогами, бо тепер Томас переставляв ніжки зовсім не так, а куди складнішим способом. І тому жук попросив стоножича рухатися трохи повільніше, щоб можна було краще спостерігати їхній рух. Але Томас відказав: "Я не маю часу на математику. Я щойно заручився!" І поплив зі своєю стоніжкою далі, а врешті одружився з нею під червоно-білою парасолькою мухомора.

Докінчивши оповідку, прадідусь уже мовчки вирізав далі коркові поплавці.

Нарешті він поклав ножа в кошик і сказав:

— Мораль у цієї оповідки досить дивна: "Вчись, як треба писати. Та коли пишеш, забудь про цю науку!"

— Це ж так, як у плаванні, прадідусю: спочатку треба навчитись, як рухати руками й ногами, але потім ними треба рухати не думаючи! А то марна буде наука. Пливтимеш погано й можеш потонути. Хіба ж ні?

— Добре порівняння! І коли ходиш, і коли пливеш, і коли пишеш — завжди те саме: спочатку навчись, а потім наважся, і все піде добре!

— А хіба цього не доводить і ваш вірш про чаклуна Корілло, прадідусю?

— Ні, Хлопчак, цим віршем я доводжу щось зовсім інше. Але воно теж стосується сюди. Ану прокажи вірша! Ти ж пам'ятаєш його?

— Аякже! Від початку до кінця.

І я почав:

Чаклун Корілло

На світі жив один чаклун —

Корі, Кора, Корілло.

Він у чорнильниці сидів

І чаклував з чорнилом.

Коли ним хтось писав листа

Злости, злоста, злостиво,

Перо виводило не те,

Що думав він у гніві.

Писав до сина чоловік

З Тільзі, з Тільза, з Тільзіта:

"Гультяю, довго будеш ти

Ганьбу мені робити?"

Перо ж виводило у ту

Хвили, хвала, хвилину

Такі примирливі слова;

"Ти молодець, мій сину!"

Тоді всміхнувся наш чаклун

Корі, Кора, Корілло.

Чорнильницю він переплив,

Сьорбнув ковток чорнила.

А то писав один поет

В столи, в стола, в столиці,

Які у нашому краю

В троянд рожеві лиця.

Такий він захват виливав

У слі, у сла, у слові!

Готова ж пісенька була —

Про буряки столові.

Тоді всміхнувся наш чаклун

Корі, Кора, Корілло,

Чорнильницю він переплив,

Сьорбнув ковток чорнила.

Декрет почав один король

Складі, складу, складати:

"Того, хто з мене кепкував,

Укинути за грати!"

А потім сам же прочитав

Декрі, декра, декрета:

"Того, хто з мене кепкував,

Я маю за поета!"

Тоді всміхнувся наш чаклун

Корі, Кора, Корілло,

Чорнильницю він переплив,

Сьорбнув ковток чорнила.

Як ти не віриш, що таке

Бува, буві, буває,

То спробуй сам; і, може, це

Тебе переконає.

— Ну, Хлопчачок, ти втямив, хто такий чаклун Корілло?

— Чортик із чорнильниці!

— Так, звичайно, він! Але, власне, це й щось інше, а саме: добрий дух нашого розуміння й поміркованості.

— Тобто як, прадідусю?

— А подумай сам: ось наш чоловік із Тільзіта. Він розсердився на свого сина. І хоче написати йому гнівного листа. Але, взявши перо в руку, раптом збагнув, що син, власне, не зробив нічого страшного, він просто дуже молодий, а взагалі славний хлопець. Враз виринає Корілло, дух розуміння та поміркованості, і замість гнівного листа виходить приязний із легеньким дружнім докором.

Або візьми поета. Він хотів написати чудесного вірша про трояндові личка та лілейні коси. Але, віршуючи, помітив, що багато краще знає бокаті, поживні буряки…

На жаль, прадідусь не зміг говорити далі, бо двері до комори несподівано рипнули і ввійшов Крішон Кульга. Він спитав, чи готові його поплавці, й розповів, що в морі вже видно наш моторний катер і ввечері він прибуде до гавані.

То була велика новина. Я зразу побіг без шапки й шарфа до горішньої бабусі, сповістити її. І застав її на тому, як вона ставила під віршем про мишку п'ятірку. Але я вдав, ніби нічого не помітив, і горішня бабуся сказала:

— Я виправила тільки одне слово, написане з помилкою. Що там сталось? Чого ти так захекався?

— Катера вже видно, бабусю!

— Ой лишенько! Знову треба буде грішми трусити! Вже прибули? Ти сам їх бачив?

— Ні, я чув від Крішона Кульги! Катер прибуде ввечері!

— Ой лишенько! Раз у раз несподіванки! Повіднось мені зараз оці дурні дошки в комору! Тепер не до жартиків! І зразу біжи принеси від пекаря Люрса тридцять гарячих булочок! А тоді йди до Ганса-Брикетника, скажи йому, що катер везе для нього вугілля! Та купи мені три пачки прального порошку! А прадідові скажи, хай швидше йде сюди! Та…

Що бабуся хотіла сказати ще, не знаю.