Населений острів - Стругацькі Брати (Аркадій і Борис)

Бригадир після кількох марних спроб поставити запитання відкинувся на бильце стільця й обурено подивився у праву руч та у ліву руч від себе. Ротмістр Чачу сказав рівним голосом:

— Кандидате Сим, заткни йому пельку.

Максим не знав, як затикають пельку, тому він просто взяв Киві Попшу за плече і трусонув. У Киві Попшу клацнули щелепи, він прикусив язика і замовк. Тоді цивільний, який давно вже з цікавістю спостерігав заарештованого, мовив:

— Цього я візьму. Знадобиться.

— Чудово! — сказав бригадир і наказав відправити Киві Попшу назад у камеру.

Коли хлопця вивели, ад'ютант сказав:

— Оце й усе сміття. Тепер піде група.

— Починайте з керівника, — порадив цивільний. — Як там його — Кетшеф?

Ад'ютант зазирнув у папери і сказав залізному сидінню:

— Гел Кетшеф.

Завели знайомого — чоловіка в білому халаті. Чоловік був у наручниках і тому тримав руки перед себе, неприродно витягнувши їх. Очі у нього були червоні, обличчя набрякло. Він сів і почав дивитися на картину поверх голови бригадира.

— Ваше ім'я Гел Кетшеф? — спитав бригадир.

— Так.

— Зубний лікар?

— Був.

— У яких стосунках перебуваєте з зубним лікарем Гоббі?

— Купив у нього практику.

— Чому ж не практикуєте?

— Продав кабінет.

— Чому?

— Скрутне становище, — сказав Кетшеф.

— У яких стосунках перебуваєте з Орді Тадер?

— Вона моя дружина.

— Діти є?

— Був. Син.

— Де він?

— Не знаю.

— Чим займалися під час війни?

— Воював.

— Чому вирішили зайнятися антидержавною діяльністю?

— Бо в світовій історії не було огиднішої держави, — сказав Кетшеф. — Бо любив свою дружину і своє дитя. Бо ви вбили моїх друзів і розбестили мій народ. Бо завжди ненавидів вас. Вистачить?

— Вистачить, — спокійно сказав бригадир. — Вистачить з гаком. Скажіть нам краще, скільки вам платять хонтійці? Чи вам платить Пандея?

Чоловік у білому халаті розсміявся. Моторошний це був сміх, так міг би сміятися мертвяк.

— Кінчайте цю комедію, бригадире, — сказав він. — Навіщо це вам?

— Ви керівник групи?

— Так. Був.

— Кого ви можете назвати з членів організації?

— Нікого.

— Ви впевнені? — спитав раптом цивільний.

— Так.

— Річ у тім, Кетшефе, — м'яко сказав цивільний, — що ви перебуваєте у вкрай тяжкому становищі. Ми знаємо про вашу групу все. Ми навіть знаємо дещо про зв'язки вашої групи. Ви повинні розуміти, що цю інфмацію ми одержали від якоїсь особи, і тепер тільки від вас залежить, яке ім'я буде у цієї особи — Кетшеф чи яке-небудь інше...

Кетшеф мовчав, похиливши голову.

— Ви! — каркнув ротмістр Чачу. — Ви, колишній бойовий офіцер! Ви розумієте, що вам пропонують? Не життя, масаракш! Честь!

Кетшеф знову розсміявся, закашлявся, але нічого не сказав. Максим відчував, що ця людина нічого не боїться. Ні смерті, ні безчестя. Вона уже все пережила. Вона уже вважає себе мертвою і зганьбленою... Бригадир здвигнув плечима, підвівся й оголосив, що Гел Кетшеф, п'ятдесяти років, одружений, зубний лікар, засуджується на підставі закону про охорону громадського здоров'я до страти. Термін виконання вироку — сорок вісім годин. Вирок може бути змінений у разі згоди засудженого дати свідчення.

Коли Кетшефа вивели, бригадир з незадоволенням сказав цивільному: "Не розумію тебе. Як на мене, він розмовляв доволі охоче. Типовий базіка — за вашою ж класифікацією. Не розумію..." Цивільний засміявся: "Саме тому, друже, ти командуєш бригадою, а я... а я — у себе". — "Все одно, — ображено сказав бригадир. — Керівник групи... схильний пофілософствувати... Не розумію". — "Друже, — сказав цивільний. — Ти бачив коли-небудь небіжчика, який філософствує?" — "Ет, дурниці..." — "А все-таки?" — "Може, ти бачив?" — спитав бригадир. "Атож, щойно, — сказав цивільний ваговито. — І зауваж, не вперше... Я живий, він мертвий — про що нам говорити? Так, здається, у Верблібена?.." Ротмістр Чачу зненацька підвівся, підійшов упритул до Максима і просичав йому в обличчя знизу вгору: "Як стоїш, кандидате? Куди дивишся? Стр-рунко! Очі перед себе! Не бігати очима!" Кілька секунд він, голосно дихаючи, роздивлявся Максима — зіниці його знавісніло звужувалися і розширювалися, — відтак повернувся на своє місце і закурив.

— Так, — сказав ад'ютант. — Залишилися: Орді Тадер, Мемо Грамену і ще двоє, ці відмовилися назвати себе.

— От з них і почнемо, — запропонував цивільний.

— Номер сімдесят три тринадцять, — сказав ад'ютант.

Номер сімдесят три тринадцять зайшов і сів на табуретку. Він також був у наручниках, хоча одна рука у нього була штучна, сухий жилавий чолов'яга з хворобливо товстими губами, що порозпухали від прокусів.

— Ваше ім'я? — спитав бригадир.

— Яке? — весело спитав однорукий.

Максим навіть здригнувся: він був переконаний, що однорукий мовчатиме.

— У вас їх багато? Тоді назвіть справжнє.

— Справжнє моє ім'я — номер сімдесят три тринадцять.

— Та-ак... Що ви робили у квартирі Кетшефа?

— Лежав непритомний. До вашого відома, я це дуже добре вмію. Хочете, покажу?

— Не клопочіться, — сказав цивільний. Він був дуже злий. — Вам ще придасться це вміння.

Однорукий зненацька зареготав. Він сміявся гучно, дзвінко, як молодий, і Максим з жахом збагнув, що він сміється щиро. Люди за столом, ніби скам'янівши, мовчки слухали цей сміх.

— Масаракш! — сказав нарешті однорукий, утираючи сльози плечем. — Ну й погроза!.. Втім, ви ще молода людина... Вашу роботу потрібно виконувати по змозі сухо, казенно — за гроші. Це справляє на підслідного величезне враження. Жахливо, коли тебе катує не ворог, а чиновник. Ви погляньте на мою ліву руку. Мені її відпиляли фахівці його імператорської величності в три прийоми, і кожен акт супроводжувався великим листуванням... Кати виконували тяжку, невдячну роботу, їм було нудно, вони пиляли мою руку і лаяли злиденні оклади. І мені було страшно. Тільки величезним зусиллям волі я втримався тоді від базікання. А зараз... Я ж бачу, як ви мене ненавидите. Ви — мене, а я — вас. Чудово! Але ви мене ненавидите менше двадцяти років, а я вас — понад тридцять. Ви тоді ще пішки під стіл ходили і мучили кішок, молодий чоловіче...

— А-а, — сказав цивільний. — Стара ворона. Я гадав, вас уже всіх перебили.

— І не сподівайтесь, — заперечив однорукий, — Слід усе-таки бодай щось тямити в світі, де ви живете... А то й розмовляти з вами нема про що...

— По-моєму, достатньо, — сказав бригадир, звертаючись до цивільного.

Той швидко написав щось на журналі і дав бригадирові прочитати. Бригадир вельми здивувався, потарабанив пальцями по підборіддю і з сумнівом зиркнув на цивільного. Цивільний усміхнувся. Тоді бригадир стенув плечима, подумав і звернувся до ротмістра:

— Свідок Чачу, як поводився обвинувачений під час арешту?

— Валявся на підлозі, — похмуро відповів ротмістр.

— Тобто опору він не чинив... Та-ак... — Бригадир ще трохи подумав, підвівся і оголосив вирок: — Обвинувачений номер сімдесят три тринадцять засуджується на смерть, термін виконання вироку не визначається, аж до виконання вироку обвинувачений мусить перебувати у засланні як виховуваний.

На обличчі ротмістра Чачу проступив презирливий подив, а однорукий, коли його виводили, тихенько сміявся і стріпував головою, наче приказував: "Оце так!"

Потому був уведений номер сімдесят три чотирнадцять. Це був той самий чоловік, який з криком корчився на підлозі. Він був сповнений страху, однак тримався виклично. Прямо з порога він вигукнув, що відповідати не буде і полегкості не бажає. Він справді мовчав і не відповів на жодне запитання, навіть на запитання цивільного: чи немає скарг на погане поводження? Скінчилося тим, що бригадир глянув на цивільного і запитально гмукнув. Цивільний кивнув і сказав: "Еге ж, до мене". Він здавався дуже вдоволеним.

Потім бригадир перебрав решту паперів і сказав:

— Ходімте, панове, поїмо... Неможливо...

Суд вийшов, а Максимові й Панді дозволили стояти "вільно". Коли ротмістр також залишив камеру, Панді обурено сказав:

— Бачив гадів? Гірші від змій, їй-богу. Адже головне що? Якби у них не боліли голови, ну як би ти дізнався, що вони виродки? Подумати страшно, що б тоді було...

Максим промовчав. Говорити йому не хотілося. Картина світу, яка ще добу тому здавалася такою логічною й чіткою, зараз розмилася, втратила обриси. Втім, Панді не потребував реплік. Він стягнув, щоб не забруднити, рукавички, витягнув з кишені пакетик зі смаженими горішками, пригостив Максима і заходився розповідати, як він не терпить цей пост. По-перше, страшно було заразитися від виродків. По-друге, декотрі з них, на зразок цього однорукого, поводилися ну до того нахабно, що сил немає, так хотілося дати по шиї. Одного разу він отако терпів-терпів, а потім і дав — мало в кандидати не розжалували. Спасибі ротмістру, відстояв. Засадив лише на двадцять діб та ще сорок діб без звільнення...

Максим гриз горішки, вдавав, що слухає, і мовчав. "Ненависть, — думав він. — Ті ненавидять цих, ці ненавидять тих. За що? Найогидніша з держав... Чому? Звідки він це взяв?.. Розбестили народ... Як? Що це може означати?.. І цей цивільний... Не може бути, щоб він натякав на тортури. Це ж було давно, за середньовіччя... Втім, фашизм. Так. Гітлер. Освенцім. Расова теорія, геноцид. Світове панування. Гай — фашист? І Рада? Ні, не схоже... Пан ротмістр? Гм... Добре було б збагнути, який існує зв'язок між хворою головою і пристрастю до непокори владі. Чому систему ПБЗ прагнуть зруйнувати тільки виродки? І до того ж навіть не всі виродки?"

— Добродію Панді, — сказав він, — а хонтійці — це все виродки, ви не чули?

Панді глибоко замислився,

— Як тобі... розумієш... — мовив нарешті. — Ми в основному щодо виродків як міських, так і диких, які в лісах. А що там у Хонті, чи, скажімо, ще десь, — цього, певно, армійців навчають. Головне, що ти мусиш знати, то це те, що хонтійці — люті зовнішні вороги нашої держави. До війни вони нам підкорялися, а тепер злісно помщаються... От і все. Зрозумів?

— Більш-менш, — сказав Максим, і Панді негайно учинив йому догану: в Легіоні так не відповідають, в Легіоні відповідають "так точно" або "аж ніяк", а "більш-менш" — вираз цивільний, це капраловій сестричці можеш так відповідати, а тут служба, тут так не можна...

Мабуть, він ще довго розпатякував би, тема була вдячна, близька його серцю, і слухач був уважний, поштивий, але в цю мить повернулися пани офіцери.