Викрадений - Стівенсон Роберт Луїс

Прибій поблизу мису був дуже сильний і кидав бриг у всі боки. До стерна поставили двох чоловік, а іноді їм допомагав ще й сам Гозісен; і дивно було бачити, як троє дужих чоловіків навалювались усім тілом на румпель, а він, мов жива істота, [236] чинив опір і відкидав їх назад. Це було б вельми небезпечно, якби море в цьому місці не стало вільнішим від скель. Крім того, містер Ріак повідомив з фор-марса, що він бачить попереду зовсім чисте море.

— Ви мали рацію, — звернувся Гозісен до Алана. — Ви врятували бриг, сер, і я пригадаю це, коли ми зводитимемо наші рахунки.

Я вірю, що він не тільки говорив щиро, а й додержав би свого слова: таке велике місце в його житті займав "Завіт".

Та це лишається тільки моїм припущенням, бо сталося інакше, ніж передбачалося.

— Тримайте трохи вбік, — раптом закричав містер Ріак. —Риф з навітряного боку.

В ту ж хвилину приплив підхопив бриг і повернув його за вітром. Вітрила обвисли, корабель крутнувся на вітрі, наче дзиґа, і вдарився об риф з такою силою, що всі ми попадали на палубу, а містер Ріак мало не зірвався з щогли.

В одну мить я вже був на ногах. Риф, об який ми вдарились, був недалеко від південно-західного кінця Мулу, біля маленького острівця, що називався Іррайд. Острівець цей чорнів низько над водою з лівого борту судна. Іноді хвиля розбивалась на самій палубі, іноді вона тільки підіймала нещасний бриг на риф, і ми чули, як бриг розколюється на тріски.

Від оглушливого ляскання вітрил, завивання вітру, блиску водяних бризок у місячному світлі й свідомості небезпеки в мене, очевидно, трохи запаморочилось у голові, бо я майже не розумів, що діється навколо.

Незабаром я побачив, що містер Ріак з матросами пораються біля човна, і все в тому ж напівсвідомому стані побіг допомагати їм; а коли я взявся до роботи, в моїй голові знову прояснилось. Справа наша була нелегка, бо човен лежав посеред палуби і був наповнений паками з товаром, а величезні хвилі, що перекочувались через палубу, примушували раз У раз кидати роботу і за що-небудь хапатися. Та однаково ми всі працювали, як воли, поки вистачало сил.

Тим часом ті з поранених, котрі могли рухатись, повилазили з переднього люка і почали допомагати, тоді як решта, що безпорадно лежали на койках, краяли моє серце своїми зойками і благаннями врятувати їх.

Капітан не брався до роботи. Здавалось, він утратив розум: стояв, тримаючись за ванти, розмовляв сам із собою і голосно стогнав, коли корабель ударявся об скелю. Бриг був для нього дружиною і дітьми; капітан міг щодня байдуже дивитись на жорстоке поводження з бідолашним Ренсомом, та [237] коли йшлося про бриг, він, здавалося, страждав разом з кораблем.

За весь час нашої роботи біля човна я не промовив жодного слова і тільки раз, глянувши на берег, спитав Алана, що це за місце. Він відповів, що гіршого місця для нього й бути не може, бо ці землі належать Кемблам.

Ми поставили одного з поранених матросів стежити за хвилями і попереджувати нас про небезпеку. Човен був майже готовий до спуску на воду, коли цей матрос раптом пронизливо закричав: "Тримайтесь, ради Бога!" З його голосу ми зрозуміли, що сталося щось надзвичайне; і справді, ту ж мить перед нами виросла величезна хвиля, підняла бриг і дуже накренила його. Не знаю, чи я надто пізно почув попередження, чи, може, надто слабко тримався, але від різкого крену корабля мене перекинуло через фальшборт просто в море.

Я пірнув і наковтався води, потім виринув на поверхню, побачив відблиски місячного світла й знову поринув у воду. Кажуть, що за третім разом людина вже більше не виринає. Значить, я не такий, як інші люди, бо й захотівши, не зміг би підрахувати, скільки разів поринав чи виринав знову. Весь час хвилі то шпурляли мене з боку в бік, то били й душили, іноді зовсім поглинаючи. Все це так відвертало мої думки, що я не почував ні страху, ні відчаю.

Незабаром я помітив, що тримаюсь за дерев'яний брус, який трохи допомагав мені. Раптом я опинився в спокійній воді й помалу почав вертатись до тями.

Виявилось, що я вхопився за запасну рею. Я з подивом побачив, як далеко мене віднесло від брига. І все-таки спробував окликати його, хоча швидко зрозумів, що мій голос не долинає до корабля. Бриг ще тримався на воді, та за хвилями я не міг побачити, спустили вони човен чи ні.

Окликаючи бриг, я помітив, що між ним і мною пролягла смуга води, куди не докочувались великі хвилі; але вся вона мовби кипіла в місячному сяйві, вкриваючись кільцями й бульбашками. Час від часу вся смуга поверталася в один бік, немов хвіст живої змії, іноді на якусь мить усе зникало, а потім вода закипала знову. Я не міг розгадати, що воно таке, це незнане явище жахало мене чимраз дужче. Але тепер я знаю, що то, очевидно, була морська течія, яка віднесла мене так швидко від брига, жорстоко шпурляючи на всі боки, і нарешті, ніби втомившись від цієї гри, кинула разом із запасною реєю ближче до берега.

Я лежав тепер на воді цілком спокійно й почав думати, що людина може не тільки втопитись, а й померти від холоду. [238]

Неподалік виднів берег Іррайду, при світлі місяця я міг розгледіти кущі вересу і зблиски лосняку на скелях.

"Хм, — снувалося в голові. — Невже я не зможу дістатись до берега?"

Я не вмів добре плавати, бо річка Ессен Вотер у наших краях була неглибока, однак, міцно вхопившись обіруч за рею і б'ючи ногами по воді, я скоро відчув, що рухаюсь. Важка це була робота й страшенно повільна, але приблизно через годину я дістався до оточеної низькими пагорбами піщаної затоки, що лежала між двома мисами.

Море тут було зовсім спокійне, не відчувалося ніякого прибою, ясно світив місяць, і я подумав, що ніколи ще не бачив пустельнішого й безлюднішого місця. Та все-таки це був суходіл. Нарешті стало так мілко, що вже можна було покинути рею і дійти вбрід до берега. Не можу навіть сказати, що я відчував сильніше — втому чи радість порятунку. У всякому разі був і стомлений, і щасливий. Я ніколи ще так не стомлювався і ніколи не був такий вдячний Богові, як тієї ночі.

Розділ XIV

ОСТРІВЕЦЬ

З тієї хвилини, як я вийшов на берег, починається найнещасливіша частина моїх пригод. Було пів на першу годину ночі. Мені дошкуляв холод, хоч пагорби й затуляли од вітру. Я не наважувався сідати, боячись, що замерзну, а тому роззувся і, незважаючи на втому, ходив босий по піску й бив себе по грудях, щоб зігрітися. Не чути було ні людей, ні худоби, ні співу перших півнів, хоч саме о цій порі вони завжди співають, тільки десь далеко розбивався об берег прибій, нагадуючи про небезпеки, пережиті мною і моїми супутниками. Гуляючи на березі такої ранньої години і в такому відлюдному місці, я відчував щось подібне до страху.

Як тільки почало світати, я взув черевики й на превелику силу видерся на пагорб. Це було найважче з усього, що мені доводилося будь-коли робити в житті. Я без кінця падав між величезними брилами граніту або перескакував з одної скелі на другу. Коли я дістався до вершини, вже розвиднілося. Бриг зник. Він, очевидно, зірвався з рифу й затонув. Не видно було й човна. На поверхні океану не біліло жодне вітрило, а на тій частині суходолу, яку я міг бачити звідсіля, не було ні людей, ані жител. [239]

Я боявся навіть подумати про те, що сталося з моїми товаришами по плаванню, боявся дивитись на цю пустельну картину. І без того давалися взнаки мій мокрий одяг, утома й голод, від якого почав боліти живіт. Тому я вирішив піти на схід уздовж південного берега, сподіваючися знайти людське житло, де можна було б зігрітись і, можливо, почути про тих, що лишилися на кораблі. В найгіршому разі я міг розраховувати хоч на те, що скоро зійде сонце й висушить мій одяг.

Невдовзі мій шлях перепинила річка чи, може, вузька затока, що вдавалась далеко в суходіл. Переправитись я не міг, тому довелося змінити напрямок і йти до кінця затоки, щоб обминути її. Іти було надзвичайно важко: не тільки весь Іррайд, а й найближча частина острова Мулу (яка називається Росе) — це безладне нагромадження скель, між якими ростуть кущі вересу. Спочатку затока все звужувалася, як я й сподівався, та незабаром, на мій подив, вона почала розширятися знову. Я довго сушив собі голову, все не здогадуючись, у чому річ, поки, нарешті, зійшов на маленький пагорбок і зрозумів, що мене викинуло на пустельний неродючий острівець і що я з усіх боків одрізаний від світу морем.

Замість сонця, на яке я чекав, щоб висушити одяг і зігрітися, пішов дощ. Над острівцем завис густий туман, і моє становище стало зовсім нестерпне.

Стоячи під дощем і тремтячи з холоду, я не знав, що робити, поки в голові не майнула думка спробувати перебрести затоку. Я повернувся до найвужчого місця і ввійшов у воду. Але ярдів за три від берега я несподівано пірнув з головою і якщо й лишився живий, то тільки завдяки ласкавій долі, а не власній обережності. Одяг мій не став мокріший (навряд щоб це було можливе), але після такої невдачі я змерз іще дужче. Втративши й цю останню надію, я відчув себе ще нещаснішим.

І раптом я згадав про рею. Вона винесла мене з течії і, безперечно, допоможе безпечно переправитися через цю невеличку спокійну затоку. З такою думкою я безстрашно вирушив на другий кінець острова, щоб розшукати рею. Подорож виявилась надзвичайно стомливою, і якби мене не підтримувала надія, я, очевидно, впав би на землю й не захотів іти далі. Можливо, від солоної морської води чи то від того, що в мене починалася гарячка, мене мучила спрага; я змушений був часто зупинятися і пити з калюж на виробленому торфовищі брудну болотну воду.

Нарешті я ледве живий дібрався до затоки. З першого погляду мені здалося, що рея вже трохи далі від того місця, де [240] я лишив її. І я втретє! поліз у воду. Рівне й тверде піщане дно помалу спускалося, так що я міг брести, доки вода стала сягати мені майже до шиї, а маленькі хвилі почали плескати в обличчя. Але на цій глибині ноги вже майже не діставали дна, і я не наважився йти далі. Рея ж спокійно погойдувалася на воді переді мною за якихось двадцять футів.

Я терпляче витримував усе до цієї останньої невдачі, але тепер вийшов на берег, упав на пісок і заплакав.

Згадки про час, пробутий на острівці, ще й досі для мене такі жахливі, що я хочу швидше покінчити з ними.