Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

Харчів і напоїв було чимало, тож челядь мерщій заходилася готувати вечерю. Каштелян сандомирський наказав поставити у діброві кільканадцять наметів для жінок і вельмож — і вийшов ніби справжній табір. Рицарі юрмилися перед наметами — усім кортіло глянути на князівну і Скшетуського. Інші розмовляли про недавню війну: ті, що не були під Збаражем, а тільки під Зборовом, розпитували князівських жовнірів про подробиці облоги. Було і гамірно, і весело, ще й день Господь подарував славний.

Серед шляхти тон задавав, звісно ж, пан Заглоба, в тисячний раз переповідаючи, як убив Бурляя, а Жендзян командував челяддю, що поралася біля вечері. Та все–таки спритний пахолок вигодив хвильку і, відвівши Скшетуського трохи вбік, покірно вклонився йому до ніг.

— Добродію, мій, — почав він, — хочу і я попрохати вашу милость про ласку.

— Важко мені тобі у чомусь відмовити, — відповів пан Скшетуський, — адже все найкраще у житті сталося завдяки твоїм старанням.

— Я теж подумав, — сказав пахолок, — що ваша милость чимось мене нагородить.

— Кажи: чого хочеш?

Мизате Жендзянове обличчя потемніло, а очі засвітилися ненавистю і злістю.

— Нічого я не хочу, — мовив він, — окрім одного: щоб ваша милость відступив мені Богуна.

— Богуна? — здивовано перепитав пан Скшетуський. — Що ж ти з ним учинити хочеш?

— А це вже я, мій добродію, подумаю, щоб і моє не пропало, і щоб йому з лишком заплатити за те, як він мене у Чигирині зганьбив. Знаю, ваша милость достеменно накаже його на смерть скарати — але спершу дозвольте мені з ним поквитатися.

Скшетуський звів брови.

— Цього не буде! — рішуче сказав він.

— О Боже! Ліпше б я загинув! — жалібно вигукнув Жендзян. — Невже я для того вижив, щоб до скону нести цю ганьбу!

— Проси, чого хочеш, — мовив Скшетуський, — нічого тобі не відмовлю, але цього не буде! Схаменися, спитай батьків, який більший гріх: дотримати цієї обітниці чи відмовитися од неї. До Божої каральної руки своєї не докладай — чого доброго, й самому дістанеться. Посоромся, Жендзяне! Цей чоловік і так у Всевишнього смерті просить, до того ж поранений і зв'язаний. Ким же ти для нього хочеш стати? Катом? Невже зі зв'язаного знущатимешся чи пораненого добиватимеш? Ти хто, татарин чи лиходій козацький? Поки живий, я цього не дозволю, і не згадуй мені більше про це.

У голосі пана Яна було стільки сили і волі, що пахолок відразу втратив усяку надію і лише промовив плаксиво:

— Здоровий він і двом таким, як я, скрутив би в'язи, а як хворий, то йому й помститися не можна — коли ж я йому за своє відборгую?

— Помсту залиш Богові, — порадив Скшетуський.

Пахолок розтулив рота, збираючись іще щось сказати чи про щось запитати, але пан Ян повернувся і пішов до наметів, перед якими зібралося велелюдне товариство. Посередині сиділа пані Вітовська, а біля неї князівна, довкола ж товпилися рицарі. Трохи попереду них стояв пан Заглоба, простоволосий, і розповідав про облогу Збаража тим, хто був тільки під Зборовом. Усі слухали його, затамувавши дух, мінячись від хвилювання на обличчі, й ті, хто там не був, гірко шкодували про це.

Пан Ян сів біля князівни і, взявши її руку, приклав до вуст, а потім, притиснувшись одне до одного, сиділи вони собі тихо. Сонце вже сходило з небозводу, й на землю поволі спускався вечір. Скшетуський теж заслухався, ніби щось нове для себе міг почути. Пан Заглоба тільки витирав чуприну — і голос його звучав дедалі сильніше... В одних рицарів у пам'яті поставали, а іншим уява малювала недавні криваві сцени: ніби на власні очі вони бачили окопи в оточенні безлічі полчищ і запеклі штурми, чули вереск і виття, гуркіт гармат і самопалів, бачили князя у срібному обладунку — він стояв на валу, під градом куль... І те, як згодом настали злидні й голод, які багрові стояли ночі, коли смерть велетенським зловісним птахом кружляла над окопами... Як виходили із табору пан Підбип'ята, пан Скшетуський... Усі, слухаючи, то звертали очі до неба, то хапалися за ефеси шабель, а пан Заглоба так закінчив свою оповідь:

— Тепер там одна могила, один велетенський курган, а що під ним не лежить слава Речі Посполитої і цвіт рицарства, і князь–воєвода, і я, і всі ми, котрих самі козаки називали збаразькими левами, — його заслуга!

І після цих слів пан Заглоба показав на Скшетуського.

— Правда, це так і є! — вигукнули Марек Собеський і пан Пшиємський.

— Слава йому! Честь і подяка! — залунали зусібіч гучні рицарські голоси. Viva Скшетуський! Viva молодята! Хай живе герой! — звучало дедалі сильніше.

Піднесення охопило всіх присутніх. Одні побігли по келихи, другі підкидали вгору шапки. Жовніри задзвеніли шаблями — і невдовзі усі звуки й голоси злилися в один могутній окрик:

— Слава! Слава! Хай живе! Хай живе!

Скшетуський, як справжній рицар–християнин, смиренно схилив голову, а князівна підвелася, струснула косами — щоки її палали рум'янцем, в очах світилася гордість, бо цей рицар мав стати її чоловіком, а чоловікова слава осяває дружину, як сонце землю.

* * *

Вже пізньої ночі роз'їхалося товариство у різні сторони. Подружжя Вітовських, пан Пшиємський і староста красноставський вирушили з полками у Топорів, а Скшетуський із князівною та хоругвою Володийовського — до Тарнополя. Ніч була така сама погідна, як і день. Міріади зірок горіли у небі. Зійшов місяць і освітив укриті павутиною поля. Жовніри затягли пісню. Потім із лугів устав білий туман, і довкілля почало скидатися на велетенське озеро, залите місячним сяйвом.

Саме такої ночі виходив нещодавно Скшетуський зі Збаража, а тепер відчував, як біля його серця калатає серце Курцевичівни.

ЕПІЛОГ

Але ця історична трагедія не закінчилася ні під Збаражем, ні під Зборовом — не завершився там навіть її перший акт. Через два роки усе козацтво знову піднялося на бій із Річчю Посполитою. Повстав Хмельницький, іще могутніший, ніж будь–коли досі, а з ним хан усіх орд і ті самісінькі полководці, котрі облягали Збараж: дикий Тугай–бей, і Урум–мурза, і Артим–Гірей, і Нурадин, і Ґалга, і Амурат, і Субагазі. Стовпи пожеж, людські стогнання супроводжували їх, тисячі ратників укривали поля, заполонили ліси, півмільйона вуст видавали войовничі окрики — і здавалося людям, що настала остання година Речі Посполитої.

Проте й Річ Посполита пробудилася від заціпеніння, відмовилася од колишньої політики канцлера, від перемов і перемир'я. Уже всім стало зрозуміло, що тривалий мир можна завоювати тільки мечем, тому, коли король вирушив супроти ворожих полчищ, із ним ішло сто тисяч війська і шляхти, не рахуючи безлічі джур і челяді.

Були тут і всі герої нашої оповіді. Був князь Ієремія Вишневецький з усією своєю дивізією, у якій так само служили Скшетуський із Володийовським і — волонтером — пан Заглоба; були обидва гетьмани, Потоцький і Калиновський, на той час уже викуплені з татарського полону. Був і полковник Стефан Чарнецький, майбутній звитяжець шведського короля Карла Густава, і пан Пшиємський, котрий командував усією артилерією, і генерал Убальд, і пан Арцишевський, і пан староста красноставський, і брат його, староста яворівський, згодом король Ян III, і Людвіг Вейгер, воєвода поморський, і Якуб, воєвода мальборський, і хорунжий Конецпольський, і князь Домінік Заславський, і єпископи, і коронні сановники, і сенатори — уся Річ Посполита на чолі з верховним своїм полководцем, королем.

У полі під Берестечком зустрілися нарешті дві багатотисячні армії, і там відбулася одна із найбільших в історії світу битв, відгомін якої прогримів на всю тодішню Європу.

Три дні вона тривала. Упродовж перших двох іще не було відомо, на чиєму боці доля, на третій стався вирішальний бій, що приніс перемогу Речі Посполитій. Почав цей бій князь Ієремія. День першої зустрічі був днем тріумфу політики страшного "Яреми" — тож йому першому довелося вдарити на ворога.

Його бачили на чолі усього лівого крила — без зброї, обладунку, простоволосого. Як вихор, мчав він полем назустріч незліченним полчищам, що складалися з усієї запорозької кінноти, усіх кримських, ногайських, білгородських татар, силістрійських і румелійських турків, урумів, яничарів, сербів, волохів, перієрів та інших диких вояків, зібраних від Уралу, Каспію і Меотійських боліт аж до Дунаю.

І, як річка зникає з очей у спінених морських хвилях, так канули князівські полки у це море ворогів. Хмара куряви шаленим смерчем піднялася над рівниною і сховала ратників...

На цей надлюдський бій дивилося усе воїнство, і король теж, а підканцлер Лещинський, піднявши розп'яття, благословив ним умирущих.

Тим часом на другий фланг королівського війська рушив увесь двохсоттисячний козацький табір, наїжачившись гарматами, вивергаючи вогонь, немов казковий змій, що поволі висував із лісу свої велетенські клубища.

Та перш ніж на рівнину висунулося усе гігантське тіло змія, із хмари куряви, в якій зникли полки Вишневецького, почали вискакувати спершу поодинокі вершники, потім десятки, сотні, тисячі, десятки тисяч — і всі вони помчали до пагорбів, на яких стояв хан, оточений своєю добірною гвардією.

Дикі юрби, охоплені страшною панікою, кинулися навтьоки — польські полки погналися за ними.

Тисячі молодців і татар усіяли своїми тілами бойовище, а поміж ними лежав, розполовинений кончарем, заклятий ворог ляхів і вірний союзник козаків, несамовитий і безстрашний Тугай–бей.

Грізний князь тріумфував.

Досвідченим оком полководця побачивши князів успіх, король вирішив зім'яти орди, перш ніж підтягнеться козацьке військо.

У бій вирушили всі сили, залпом ударили всі гармати, сіючи смерть і замішання; кулею у груди було вбито ханового брата, красеня Амурата. Болісний стогін прокотився лавами ординців. Наляканий і поранений із самісінького початку битви хан окинув поглядом бойовище. Удалині, серед порохового диму і вогню, показалися пан Пшиємський і сам король із рейтарами, а зусібіч від них земля гула під тягарем кінноти, що вступала у бій.

І не витримав Іслам–Гірей — злякався й кинувся тікати, а за ним кинулися хто куди усі орди, і волохи, й уруми, і кінні запорожці, і силістрійські турки, і потурченці — розвіялися, мов хмара, підхоплена вітром.

Утікачів наздогнав зрозпачений Хмельницький — він почав благати хана повернутися й стати до бою, але хан, побачивши його, гнівно заричав, звелів татарам схопити гетьмана і, прив'язавши до коня, потяг за собою.

Залишився тільки козацький табір.

Начальник табору, кропивненський полковник Дедяла, не знав, що сталося з Хмельницьким, але бачачи поразку й ганебну втечу усіх ординців, зупинив наступ і, відступивши з табором, розташувався у багнистій розтоці Плешивої.

Тим часом у небі вдарила гроза і припустила страшна злива.