Небезпечна гра (Підступна гра) - Олдрідж Джеймс

Від росіян, кажу! їх чотири. На рефрижератор, п'ять тисяч тонн брутто, на рибовоз, дві шістсот, і на два плавучих консервних заводи.

Ален щось довго пояснював і розпитував'.

— Усе по пунктах, як належить,— відповідав Фредді.— Замовляють усе, навіть оснащення... Ні, не зиаю,— сказав на чергове запитання.— Мп пе зможемо одержати побічних замовлепь у такі строки, та й коштуватиме це нам занадто дорого. А з рефрижераторами можиа спробувати. Так чи інакше, я вам надішлю сьогодні ці паперп. Якомога швидше підготуйте мепі свої висновки, але пе кажіть нічого старому Філбі, щоб нам пе перешкодив Рендолф. Так, я сам йому скажу...

Фредді поклав трубку.

— Усе так, як я й думав,— мовпв до пас.— Плавучі заводи — надто спеціальні судпа, і з ними пе варто морочп-тпсь, коли нема гарантованого замовлення. Що ж до всього іншого, то мінімальний строк поставки — двадцять трії ;місяці, павіть при тому, що верфі на сьогодні заваптаже-|НІ лише паполовппу. Нас затримають побічні замовлення. Але щось для початку вп вже маєте,— додав він.— А ціну •визначимо згодом.

! — Як на мене, то краще пічого пе казати росіяпам, поки )ии пе зможемо назвати свою ціну,— адже це найперше, про що вони спитають,— сказав Руперт.

— Сумпіватося,— заперечив Фредді.—Мені здається, що па цій стадії росіян передусім цікавитимуть строки поставок, а двадцять три місяці — пе так уже й погано, повірте.

— А чи не можна буде трохи скоротити, якщо вопи наполягатимуть?

— Трохи можна. Але головною проблемою для вас залишається" нафта. Тут вам доведеться поморочптпсь, Руперте.

— Я знаю.

Руперт вибачився перед Фредді за те, що нічого не-до-імігся від Хауерта, але той не став йому дорікати.

— Е, Хауерт просто дурень,— мовив зневажливо,— а до того ще-й негідник. Він був перший, хто спав мені на думку, а насправді все вирішуватимуть люди, що плавають трохи глибше, піж якийсь там міністр.

— Політики чи нафтопромисловці? — запитав Руперт.— Очевидно, з промисловцями мені буде легше дійти згоди. А політиків"терпіти не можу.

Фредді трохи подумав.

— Днями я їду на параду до Амстердама; там буде один професор, Альфред де Кок, що має безпосереднє відношення до .визначення європейських квот па нафту. Він експерт нафтового консорціуму з питань рентабельності. Здається,-його слово в цих справах вирішальне, і якщо вам пощастить його перекопати, він, можливо, вплине п на інших. Отож їдьте-но ви обидва зі мною і спробуйте його умовити.

Ми погодились, бо розуміли, що не досягнемо нічого, поки не здолаємо цю нафтову перепону.

Того дня я обідав у Руперта і чув, як Джо збуджено розповідала йому, що їй подзвонила Кеті— Ройс-Кемпбслл (мати Пепі) й сказала, що вирішила продати комусь із родини старий Толл-хауз —.свій будинок поблизу Уошбер-на,— може, Руперта це зацікавить. Джо давно вже мріяла про будинок за містом, де діти могли б їздити верхи, і казала п^ю це Пеггі й тітоньці Фло. І ось тепер випала така чудова пагода.

Руперт неуважно кивав головою, не виказуючи ніякого інтересу до елів дружини. Він не мав бажання купувати другий будинок; йому взагалі нічого де хотілося мати.

Але такої щасливої нагоди втрачати не можна було.

— Нам треба завтра ж поїхати туди,— наполягала Джо.— Будинок звільниться тільки у вересні, але гроші потрібні Кеті негайно. У них вимер майже весь приплід джерсійської худоби — від молочної гарячки чи ще від чогось там,— і якщо ми не купимо будинок, його забере хтось інший з родичів.

—Завтра я зайнятий,— озвався Руперт. Він проводив багато часу в адміралтействі, намагаючись .розшукати своїх давніх впливових приятелів, що змогли б допомогти йому 8 отією російською пафтою.

— Ти став страш^Нно зайнятий останнім часом,— ска-ваЛа Джо, розгнівавшись.— Особливо, коли я прошу тебе щось зробити.

— Ану, цить,— жартівливо мовив він.

ї Ти на мене не цитькай,-^ відрубала Джо.^ Знову гайнуєш час па дурниці. Я знаю.

! — Ти, як зЛжди, все перебільшуєш,— дорікнув їй Руперт. — N 1

. — Перебільшую? Від тебе тільки й чекай якогось безглуздя. Мабуть, якщо ота нісенітна витівка з росіянами провалиться, в нас знову буде не життя, а пекло. Він збагнув, що повівся нерозумно.

— Хай це тебе не турбує, Джо,— мовив лагідно.

— А мене воно й не турбує,— відказала-Джо.— Апіскі-лечкй.

— Ну, гаразд, гаразд,— поступився він.— Завтра поїдемо подивимось, що там Кеті продає. Фредді теж колись хотів купити той будинок, але вона йому не продала.

— Мені продасть,— рішуче заявила Джо. Наступного дня ми поїхалп т^дп всі разом, і хоч я вже

знав Кеті та її чоловіка, Скотті, однак, думаючи про їхні політичні погляди, не міг не дивуватися, як вони знаходять спільну мову з Джо і навіть з Рупертом. А втім, дивуватися було нічого, бо всі вони добре знали, як треба розмовляти одне з одппм. Я дістав паочігай урок того, що англійці, хоч би які були їхні переконання, завжди порозуміються, якщо вопп належать до одного класу. А доспть опинитися за межами свого класу — і стосунки стають вимушеними, незалежно від політичних поглядів.

Як на мене, Кеті була пайпривабніша з усіх Ройсів. Як £ Руперт, вона мала таку саму манеру ходити, не помічаючи нічого перед собою, так паче їй байдуже до всього пав-Іколо й до себе самої; тож легко було уявити, як вона порвала з батьком (але пе з матір'ю, бо й досі бачилася з тітонькою Фло). Яка з неї була комуністка, я не знаю, в усякому разі, індивідуалізму їй не бракувало. Мабуть, папочатку певну роль відіграв у цьому Рендолф з усіма своїми володіннями, збудивши в Кеті якийсь протест, але з часом від нього лишилася тільки впертість, якої не могло повністю приховати лагідне й дуже невимушене поводження. Колись я чув, як вопа сперечалася з Пепі, бо ^нітрохи не поділяла доччиного пацифізму. Навіть жорстоко висміювала його, хоча й робила це в своїй звичайній млявій манері.Та, зрештою, і Пепі знала, чого можна Сподіватись від матері. Коли я одного разу засперечався із Кеті про комунізм (мовляв, мені не до вподоби його методи, якими б там не були наслідки), вона сказала:

І— 75

— Ви надто залякані. Приватна власність — ідіотизм, і єдині, хто хоче його позбутися,— це комуністи. Більше мені нічого й не треба. •

На той час я вже знав, що якась душевна роздвоєність притаманна всім Ройсам: очевидно, багатьом з них не давали спокою їхні гроші, певно, тому, що частково брали початок з работоргівлі. Кеті не розводила щодо цього ніяких теорій — їй було досить власних припущень, простих і переконливих. Вона й далі твердо стояла на своєму.

її чоловік, Скотті/ червоновидий, гарячої вдачі фермер, свого часу воював у Іспанії (мені це здавалося неймовірним), а тепер жив собі у вузькому світі ділових паперів, книг обліку надоїв, газет, журналів, книжок, телевізора, собак, пляшок і рушниць. Коли Скотті починав про щось говорити, спинити його було важко, а він усе дужче й дужче розпалювавсь і дедалі червонів на виду. Та дивна річ — той-таки Скотті виявляв куди більшу терпимість до пацифізму дочки, ніж Кеті. Безтурботна, зичлива, манірна, як усі жінки з заможних верств, вона, проїе, надто зневажала своїх ворогів, яких так добре знала, і не могла піти з ними па компроміс, а отже, пе могла піти на компроміс і з власним батьком, і з усім, що він обстоював.

Кеті повезла пас у своїй малолітражці оглядати старий ройсівський Толл-хауз. То був кам'яний будипок, зведений ще у вісімнадцятому сторіччі якимсь Ройсом, що збирав мито за користування прилеглою дорогою і каналом, нині давно вже занедбаними. Кеті успадкувала його від своєї бабусі. Вона погоджувалася продати будинок Рупер-тові, але за однієї умовп: щоб за нею лишилося право відкупити його назад, якщо Руперт колись надумає продати; до того ж у документах на будинок було записано, що він може бути проданий тільки комусь із Ройсів.

— Рендолф теж має його па оці,— скааала Кеті.— Хоче розчистити старий канал, щоб наповнити одне з отих своїх химерних озер. Однак йому я не продам.

— Який чудовий будинок! — захоплено мовила Джо. Будинок був простий, але гарненький, і одразу мепі

сподобався; одначе Руперт ледве позирнув на нього. В садибі стояв приземкуватий корівник, з якого можна було зробити стайню. Ми сиділи в кухні з дружиною одного 8 найманих робітників, що тимчасово жив у будинку, а у вересні від'їжджав з сім'єю до Австралії, і коли Пені сказала, що я сам австралієць, та жінка спитала мене, чи не знаю я там такого містечка Свонхілл на річці Меррей.

— Дуже добре знаю,— відповів я.

— То оце ж туди ми їдемо,— сказала вона.— Там потрібен Доглядач джерсіііської худоби.

Далі ця молода, кмітлива з вигляду жінка спитала мене, чи є там школи для дітей.

— Я маю на увазі пристойні школи,— додала вона.

Я подивився на цю апглійку, що жпла за годину їзди від Лондона, згадав, яка сільська школа в Уошбериі, та й середні школи трохи далі в окрузі — у Бсйсінгстоку чи Оксфорді,— і просто пе знав, що їй відповісти.

— Навіть тридцять років тому,— сказав нарешті,— ви могли б здобути в тому глухому містечку кращу й сучаснішу освіту, ніж ваші діти колись матимуть тут.

Вона була вражена й потішена, зате Пені голосно засміялася, не ймучн мені віри. Я аж почервонів від гнівуі та навіть і Кеті сказала:

— Облиште, Джоку. Це вже якась фантастика.

В деяких речах апглійці надто темпі, щоб з ними сперечатися, отож я не став нічого доводити, хоча й не подарував Пепі її глузливого сміху. Певно, це було в неї від матері, але Кеті завжди говорпла так щиро, спокійно й зпч-лисо, що відразу ставало ясно: вона просто нездатна когось образнтн, а от Пепі могла дуже образити людину, часто цілком свідомо.

— То як, чи купуєте? — запитала Кеті в Руперта.

— Якщо Джо хоче...— одказав віп.

— ХочуІ — озвалася Джо.

— Гаразд,— сказала Кеті.— Докумепти у Скотті. Оформимо все потім, але гроші мепі потрібпі до п'ятнадцятого числа цього місяця.

Будинок із землею коштував шість тисяч, і Руперт погодився. Тепер Джо мала свою заміську садибу, і обоє, здавалося, булп щасливі — принаймні на той час.

Розділ одинадцятий

В Амстердам ми летіли особистим літаком Фредді і дорогою розпитували його про наступну параду в Амстердамі.

— Там ви зустрінете впливових фрахтовнків і нафтопромисловців, що мають визначити взаємовигідні фрахтові ставки на перевезення рідкого метану,— пояснював пам •Фредді.— Нафтові компанії вимагають низьких ставок, |а ми прагнемо нагнати ціпу.