Привіт, смутку ("Здрастуй, печаль!") - Саган Франсуаза

І тоді я раптом усе зрозуміла й кинулася за нею.

Вона вже сиділа в машині, вмикала запалювання. Я кинулась до неї і вхопилась за дверцята.

— Анно, — гукнула я, — Анно, не від'їжджайте. Це помилка, це непорозуміння, це моя вина, я поясню вам…

Анна не слухала мене, не дивилась на мене, вона нахилилася, щоб відпустити гальма.

— Анно, ви нам потрібні!

Тоді вона випросталася: її обличчя було зсудомлене болем. Вона плакала. І я раптом зрозуміла, що завдала удару не якійсь бездушній істоті, а живій вразливій людині.

Вона була, певно, колись ледь потайливою дівчинкою, потім підлітком, а далі жінкою. Їй було сорок років, вона була самотня, вона покохала і сподівалася щасливо прожити з ним десять, а то й двадцять років. А я… це обличчя, її обличчя, то була моя робота. Я заціпеніла, я тіпалася всім тілом, припавши до дверцят машини.

— Вам ніхто не потрібен, — прошепотіла вона, — ні вам, ні йому.

Мотор гув. Я була у відчаї: вона ж не може так поїхати!

— Вибачте мені, благаю вас…

— Вам? Що вибачити?

Сльози нестримно котилися їй по обличчю. А вона мовби їх не помічала, дивилася на мене нерухомим поглядом:

— Бідолашна моя дівчинко!

На мить притулила руку до моєї щоки й від'їхала. Я побачила, як машина зникає за рогом будинку. Мене охопила безнадія і розпач… усе сталося так швидко. І це обличчя, її обличчя…

Я почула позад себе ходу — це був батько. Він устиг уже стерти сліди Ельзиної помади, струснув з костюма соснову глицю. Я озирнулася, кинулась на нього:

— Негіднику! Негіднику!

І розридалася.

— Що сталось? Невже Анна? Сесіль, скажи мені, Сесіль…

Розділ XI

Ми побачилися лише за вечерею, обоє стривожені несподіваною можливістю знов сидіти за столом удвох. Я зовсім не хотіла їсти, він також. Обоє ми відчували, що нам треба повернути Анну. Щодо мене, то я не могла б довго згадувати те страдницьке обличчя, яке в неї було перед від'їздом, її муку та свою вину. Я забула, як спокійно все обмірковувала і як хитро складала свої плани. Я була зовсім розгублена, вибита з колії й бачила, що батько в такому самому стані.

— Як ти гадаєш, вона надовго нас покинула? — спитав він.

— Вона, певно, поїхала до Парижа, — відповіла я.

— Париж… — мрійливо прошепотів батько.

— Можливо, ми ніколи більше її не побачимо…

Він розгублено глянув на мене і через стіл схопив мене за руку.

— Ти, звичайно, дуже гніваєшся на мене. Сам не знаю, що на мене найшло… Ми з Ельзою верталися лісом, вона… одне слово, я поцілував її, а якраз у ту хвилину, певно, нагодилась Анна і…

Я не слухала його. Ельза і батько в обіймах у холодку під соснами видавалися мені такими водевільними, такими безтілесними, що я не бачила їх. Лише обличчя Анни, зсудомлене болем, зраджене мною обличчя, яке я побачила в останню хвилину, було реальне, до болю реальне. Я витягла цигарку з батькової коробки, запалила. Ось іще одна річ, якої не зносила Анна: куріння під час їжі. Я всміхнулась батькові:

— Дуже добре розумію: ти не винен… Як кажуть, хвилина безумства. Але треба, щоб Анна вибачила нам, у кожному разі тобі вибачила.

— Що ж робити? — спитав він.

Він виглядав нещасним, мені стало шкода його, потім стало шкода себе самої; чому Анна так покинула нас, невже хоче покарати за якісь пустощі? Хіба ж вона не має ніяких зобов'язань перед нами?

— Ми їй напишемо листа, — запропонувала я, — і попросимо в неї вибачення.

— Чудова думка! — вигукнув батько.

Нарешті він знайшов спосіб, як вийти із сповненої гризоти бездіяльності, якою ми томилися вже три години.

Ще не закінчивши вечеряти, ми відсунули скатертину та прибори, батько приніс велику настільну лампу, ручки, чорнильницю, свій поштовий папір, і ми сіли одне навпроти одного, вже майже всміхаючись, настільки повернення Анни видавалося нам можливим завдяки цій розіграній сцені. Перед вікном креслив у повітрі плавкі скісні лінії кажан. Батько нахилив голову і заходився писати.

Не можу пригадувати без почуття жорстокого глуму листи, сповнені добрих почуттів, які ми написали того вечора Анні. Ми сиділи обоє біля лампи, наче два старанних, не дуже вправних школярі, і мовчки працювали над цим неможливим для виконання завданням: "повернути Анну".

Проте ми все-таки створили два шедеври на цю тему, сповнені щирих слів виправдання, любові та каяття. Закінчуючи листа, я сливе була переконана, що Анна не зможе опиратися, що примирення доконечне. Я вже уявляла собі сцену прощання, сповнену делікатності й гумору. Вона відбудеться в Парижі, в нашій вітальні, увійде Анна і…

Задзеленчав телефон. Була десята година вечора. Ми здивовано глянули одне на одного, а потім у наших поглядах промайнула надія: це була Анна, вона дзвонить нам, щоб усе вибачити, сказати, що вертається до пас. Батько підскочив до телефону, радісно крикнув: "Алло!"

А потім нечутним майже голосом говорив лише: "Так, так. Де саме? Так, так". Я також устала: мене охопив страх. Я дивилася на батька, на те, як він несамохіть проводить рукою по обличчю. Нарешті він тихо поклав трубку й обернувся до мене.

— Вона потрапила в аварію, — сказав він. — По дорозі в Естерель. Вони не могли відразу знайти її адреси. Зателефонували в Париж, а там їм дали наш тутешній телефон.

Він говорив якось машинально, моторошним голосом, я не наважувалася його перебивати:

— Нещастя сталося в найнебезпечнішому місці. Вже не вперше там таке трапляється. Машина впала з висоти п'ятдесяти метрів. Було б чудо, якби вона лишилася живою…

Все інше цієї ночі згадується мені як одне суцільне жахіття. Дорога, що вихоплювалась у світлі фар, непорушне обличчя батька, двері лікарні… Батько не дозволив, щоб я побачила її. Я сиділа на лавці в приймальні і дивилася на літографію з зображенням Венеції. Я ні про що не думала. Медсестра сказала мені, що протягом літа це вже шостий нещасливий випадок на тому відтинку дороги. Батько не вертався.

Тоді я подумала, що знову ж, навіть своєю смертю Анна відрізнялася від нас. Якби ми з батьком заподіяли собі смерть (допускаючи, що знайшли б на це мужність), ми пустили б собі кулю в лоб і залишили листа з поясненням, назавжди позбавивши винуватців сну та спокою. Але Анна зробила нам розкішний подарунок — зоставила чудову нагоду вірити в нещасливий випадок: небезпечна ділянка шляху, щось сталося з машиною… А ми, легкодухі, швидко на це погодились. Та й взагалі, якщо я кажу сьогодні про самогубство, це доволі романтично з мого боку. Хіба ж можна відбирати собі життя заради таких людей, як ми з батьком, людей, які нікого не потребують, ні живого, ні мертвого? І взагалі, ми з батьком завжди говорили про це як про нещасливий випадок.

Другого дня близько третьої години ми вернулися додому. Ельза з Сірілом вже чекали нас, посідавши на сходах. Вони звелись нам назустріч, наче якісь дві забуті, неживі постаті: ні вона, ні він не знали Анни й не любили її. Вони стояли зі своїми дріб'язковими любовними історійками, подвійною принадою своєї вроди і збентеження. Сіріл ступив крок до мене, поклав руку мені на плече. Я глянула на нього: я ніколи його не любила. Він був добрий, привабливий; я любила ту розкіш, яку від нього діставала; але він мені не був потрібен. Невдовзі я поїду, покину цей будинок, цього хлопця, це літо. Поряд стояв батько, він узяв мене під руку, і ми ввійшли в будинок.

Вдома був жакет Анни, її квіти, її кімната, запах її парфумів. Батько стулив віконниці, вийняв з холодильника пляшку та дві склянки: єдина розрада в нашому становищі. Наші покаянні листи досі ще були порозкидані на столі. Я відсунула їх рукою, вони плавко злетіли на долівку. Вертаючись до мене з повною склянкою, батько на мить завагався, потім обійшов їх. Цей рух видався мені символічним і позбавленим доброго смаку. Я взяла склянку обіруч і випила одним духом. Кімната була в напівсутінках. Перед вікном стовбичила батькова тінь. Плюскотіло об берег море.

Розділ XII

Похорон відбувся гарного сонячного дня в Парижі, при натовпі гав, у жалобному настрої. Ми з батьком потискали руки стареньким жінкам — родичкам Анни. Я зацікавлено розглядала їх: вони, певно, приходили б до нас раз на рік пити чай. На батька дивилися співчутливо: очевидно, Уебб поширив новину про одруження. Я побачила Сіріла, він чекав мене при вході. Я ухилилась від зустрічі з ним. Та злість, яку я почувала до нього, була зовсім несправедлива, проте я нічого не могла з собою вдіяти… Люди довкола нас гомоніли про цю безглузду й жахливу подію, а що я мала деякий сумнів щодо випадковості тієї смерті, то їхні розмови мене трохи бавили.

Дорогою додому батько взяв мене в машині за руку і стиснув її в своїй руці. Я подумала: "В тебе нікого більше нема, опріч мене, а в мене нікого, опріч тебе; ми самотні й нещасні", — і вперше заплакала. Це були досить солодкі сльози, вони не мали нічого спільного з тією порожнечею, тією жахливою порожнечею, яку я відчула в лікарні перед літографією Венеції. Батько, не мовлячи ні слова, зі скрушним обличчям простяг мені носовичок.

Цілий місяць ми жили як удівець і сирота, разом обідали, разом вечеряли, нікуди не виходили. Інколи говорили про Анну: "А пригадуєш той день, коли…" Говорили обережно, відвертаючи погляди, боялись завдати собі болю, пильнуючи, щоб цей біль не прорвався несподівано в котромусь із нас непрощенними словами. За цю обережність та взаємну делікатність ми були винагороджені. Невдовзі ми могли вже звичайним тоном говорити про Анну як про дорогу нам особу, з якою ми могли б бути щасливими, однак її покликав до себе бог. Слово "бог" я пишу замість "випадок", але ми не віримо в бога. Добре, що в такому становищі ми хоч віримо у випадок.

А потім у однієї зі своїх подруг я познайомилася з її родичем, він сподобався мені, а я йому. Протягом тижня я часто зустрічалася з ним, постійно й необачно, як це трапляється в перші дні кохання: і мій батько, не створений для життя на самоті, також став бувати з однією молодою, досить амбітною жінкою. Розпочалося наше звичне життя, як можна було й сподіватись. Зустрічаючись, ми з батьком сміємося, розповідаємо одне одному про наші успіхи. Він, безперечно, здогадується, що в мене з Філіпом аж ніяк не платонічні стосунки, а я добре знаю, що його нова приятелька дорого йому обходиться. Але ми щасливі.