Привіт, смутку ("Здрастуй, печаль!") - Саган Франсуаза

Але чи думав він також і про "ідеальну дружину" з тим усім, до чого ці слова зобов'язують? Навряд. Я певна, що в очах Сіріла та Анни він, так само, як і я, був неповноцінний в емоційному розумінні. І все ж це не заважало йому жити пристрасно, бо він вважав це за нормальне і вносив у це всю свою житейську жвавість.

Коли я складала свій план, як усунути Анну з нашого життя, про нього я не думала, бо знала, що він оговтається від цього, як завжди оговтувався: розлучення коштуватиме йому менше, аніж упорядковане життя. Справді, його, як і мене, вражали і підтинали лише звичка та одноманітність. Ми були з ним однієї породи — інколи я казала собі, що це чудова чистокровна порода — порода кочовика, а інколи запевняла себе, що це жалюгідна зачерствіла порода марнотратників життя.

А тепер батько страждав чи принаймні впадав у відчай: Ельза стала для нього символом минулого життя, молодості, не взагалі, а саме його молодості. Я відчувала, що він умирає від бажання сказати Анні: "Моя кохана, вибач мені за один-однісінький день. Мені треба переконатися з цією дівкою, що я ще не стариган. Мені треба ще раз відчути млість її тіла, і тоді я заспокоюсь". Але він не міг сказати їй цього: не тому, що Анна була ревнива чи якась особливо цнотлива і незгідлива в таких питаннях, а тому, що вона погодилася жити з ним, поставивши, певно, такі умови: він докінчить з безтурботною розпустою, бо він не школяр, а чоловік, якому вона довіряє своє життя. Тому він повинен гарно поводитись, а не бути рабом власних пристрастей. Ніхто не міг за це докоряти Анні. Це був цілком нормальний, здоровий розрахунок, однак він не заважав батькові бажати Ельзи, жадати її все дужче й дужче, жадати непереборно, мов якусь заборонену річ.

І, безперечно, в той час я могла все владнати. Мені вистачало сказати Ельзі, щоб вона поступилася батькові, під якимсь приводом повезти Анну на один вечір у Ніццу або кудись-інде. Повернувшись, ми б застали батька заспокоєним і сповненим ще більшої ніжності до свого законного кохання чи принаймні до кохання, яке стане законним після повернення додому. А крім того, Анна ніколи б не погодилася стати тимчасовою коханкою, як інші. Яким важким стало наше життя через її почуття власної гідності та поваги до себе!

Але я не просила ні Ельзу поступитися батькові, ні Анну поїхати зі мною в Ніццу. Я хотіла, щоб та хіть переповнила серце мого батька і він допустився якоїсь помилки. Я не могла зносити того презирства, з яким Анна ставилася до нашого минулого життя, тієї легкої зневаги, яку вона відчувала до того, що було для нас із батьком щастям. Я хотіла не принизити її, лише змусити, щоб вона прийняла наш погляд на життя. Треба було, щоб вона дізналася, що батько зрадив її, і щоб вона сприйняла це тверезо, як чисто тілесну примху, а не як замах на її особисту честь, гідність. Якщо вона хоче будь-що мати рацію, то хай дозволить нам помилятися.

Я навіть удавала, що не помічаю батькових мук. Найголовніше, щоб він мені не звірявся, щоб не примушував мене стати його спільником, розмовляти з Ельзою і усувати Анну.

Я повинна була вдавати, немовби вважаю його любов до Анни за святу, як і саму Анну. І мушу зізнатися: мені неважко було це вдавати. Думка про те, що він міг би зрадити Анну, нею знехтувати, сповнювала мене жахом і дивним захватом.

А поки що ми жили спокійно і щасливо; я щораз дужче розпалювала батька Ельзою. Аннине обличчя більше не викликало в мене гризоти. Інколи я уявляла собі, що вона змириться з цим фактом і що наше спільне життя йтиме не лише відповідно до її смаків, але й так, як хочемо ми. З другого боку, я часто бачилася з Сірілом і ми потайки з ним кохалися. Запах сосон, шум моря, відчуття його тіла… Його почало мучити сумління, йому не подобалася роль, яку я примушувала його грати, він погоджувався на неї лише тому, що я казала, ніби це потрібне для нашого кохання. Все це породжувало багато нещирості, самозаглибленого мовчання і так мало зусиль, так мало обману. (І я вже сказала, що саму себе засуджувала за свої вчинки).

Я швидко минаю цей період, бо боюся, що, вишукуючи якісь спогади, натраплю на гнітючі для мене. Вже тепер досить мені пригадати щасливий сміх Анни, те, яка ласкава вона була зі мною, і щось тихим підступним ударом зненацька завдає мені болю, мені боляче, я задихаюся від злості на себе саму. Я так близько опиняюся біля того, що називають муками нечистого сумління, аж відразу мушу шукати якогось порятунку: запалювати цигарку, ставити платівку, телефонувати до друга. І поволі починаю думати про щось інше. Однак мені не подобається, що я мушу користати з таких вад своєї пам'яті, з легковагості мого розуму — замість того, щоб їх побороти. Не люблю признаватися в цьому, навіть якби це сповнило мене радістю.

Розділ X

Дивно, якого негідного та пустого вигляду набирає фатальна доля, щоб з'явитись перед нами. Того літа вона виступила в особі Ельзи: Дуже гарний, навіть привабливий образ. До того ж Ельза сміялася так незвично, так заразливо і щиро, як сміються трохи простакуваті люди.

Я відразу ж уловила, як її сміх впливає на батька, і примушувала Ельзу сповна його використовувати, коли ми мали зненацька застати її з Сірілом. Казала їй: "Коли ви почуєте, що ми з батьком наближаємося, нічого не кажіть, лише смійтеся, смійтеся". І тільки-но лунав цей сміх задоволення, батькове обличчя судомив гнів. Роль режисера не переставала мене захоплювати. Я стріляла несхибно; коли ми бачили Сіріла та Ельзу і вони відверто виказували свої уявні, але дуже добре зіграні почуття, ми з батьком блідли одночасно, мені, як і батькові, відпливала з обличчя кров, це було бажання володіти, загнане кудись глибоко, бажання гірше, аніж муки страждання. Сіріл, Сіріл, схилений над Ельзою… Ця картина краяла мені серце, а проте я ж сама її виношувала з Сірілом та Ельзою, не підозрюючи, якою силою вона обернеться проти мене. На словах усе легке і просте. Та коли я бачила профіль Сіріла, його засмаглу ніжну потилицю, схилену над підведеним до нього обличчям Ельзи, я ладна була віддати все на світі, аби лиш цього не було. Я забувала, що сама цього бажала.

Якщо не брати цього до уваги, то наше буденне життя було заповнене довірою, ніжністю і — з яким болем я вимовляю це слово — щастям Анни. Я ніколи не бачила її такою близького до щастя, вона довіряла нам, себелюбцям, не могла навіть підозрювати наших бурхливих бажань і моєї ницої інтриги. Та я на це й розраховувала: через свою стриманість, гордість вона інстинктивно уникала будь-яких хитрощів, якими могла б сильніше прив'язати до себе мого батька, використовувала лише одну свою привабу — що вона вродлива, розумна і ніжна. Поволі я пройнялася до неї ніжним почуттям; співчуття вас захоплює так владно, наче військова музика. Чи ж можна мені в цьому докоряти?

Одного ранку надзвичайно схвильована покоївка принесла мені цидулку від Ельзи: "Все владналося, приходьте!"

Мене охопило відчуття якоїсь катастрофи: я ненавиджу розв'язки. Та все ж я зустрілася з Ельзою на пляжі, обличчя її променіло радістю:

— Годину тому я нарешті побачилася з вашим батьком.

— Що ж він вам сказав?

— Він сказав, що дуже шкодує за тим, що сталося, що повівся як послідущий негідник… Це ж правда, так?

Я мусила погодитись.

— А потім наговорив мені всяких компліментів, як це лише він уміє… Розумієте, таким ледь неуважливим тоном, тихесеньким голосом, немовби дуже страждав.

Я перебила її ідилічні спогади:

— І до чого він вів?

— Та ні до чого! Але ні, він запросив мене в селище на склянку чаю, щоб я довела йому, що не гніваюся на нього, що я сучасна жінка, розсудлива, незлопам'ятна.

Уявлення мого батька про розсудливість молодих рудуватих жінок розвеселило мене.

— Чого ви смієтесь? Чи мені йти туди?

Я ледь не відповіла їй, що мене це не обходить. А потім усвідомила, що вона мене вважає відповідальною за успіх своїх дій. Хоч би що там було, а це мене рознервувало. Я почувалася немовби зацькованою.

— Я не знаю, Ельзо, все залежить від вас; не питайте мене щохвилини, як і що робити — бо виходить, ніби це я штовхаю вас на таке…

— Хто ж, як не ви, — запитала Ельза, — це ж завдяки вам…

Мене враз налякав її захоплений голос.

— Ідіть туди, якщо хочете, але благаю вас, не говоріть мені більше про це все!

— Але ж… але ж, Сесіль, його треба визволити… від тієї жінки!

Я втекла від неї. Хай батько робить, що хоче, хай Анна сама виплутується з цього! До того ж у мене побачення з Сірілом. Мені здавалося, що лише кохання звільнить мене від анемічного страху, який охопив мене.

Сіріл мовчки обняв мене, потяг за собою. Біля нього все було просте, наповнювалося насолодою, жагою. Незабаром, притулившись до нього, до його золотавого, спітнілого тіла, знеможена і розгублена, як жертва корабельної аварії, я сказала йому, що ненавиджу себе. Промовила це з усміхом, бо це була правда, однак вона викликала в мене не біль, а лише якесь приємне почуття покори. Він не взяв моїх слів наповажне:

— Дурниці! Я досить сильно тебе кохаю, щоб переконати тебе. Я так тебе кохаю, так кохаю…

Ритм цих слів уперто відлунював у мені під час обіду: "Я так тебе кохаю, так кохаю". Ось чому, хоч як намагаюсь, я не можу виразно пригадати цього обіду. Анна була вбрана в сукню бузкового кольору, як тіні під очима, як колір її очей. Батько сміявся, видимо, заспокоєний: усе для нього складалося дуже добре. Як подали десерт, батько повідомив, що надвечір мусить дещо залагодити в селищі. Я подумки всміхнулась; я була втомлена, на все махнула рукою. Мала єдине бажання — скупатися.

О четвертій годині я подалася на пляж. На терасі зустрілася з батьком — він лаштувався в селище; я нічого йому не сказала. Навіть не порадила бути обережним.

Вода була ніжна і тепла. Анни я не бачила, певно, вона працювала в кімнаті над своїми моделями, а в той час батько упадав біля Ельзи. Дві години перегодом, коли сонце вже перестало гріти, я піднялася на терасу, сіла в шезлонг і розгорнула газету.

Якраз у цю хвилину з'явилася Анна: вона бігла від лісу, не дуже вправно, трохи незграбно, притиснувши лікті до тіла. А в мене враз промайнула трохи задерикувата думка, що це біжить стара жінка, яка зараз упаде. Я сиділа приголомшена; Анна зникла за будинком, там, де стояв гараж.