Пошуки абсолюту - Оноре де Бальзак

Якщо людина тільки й знає, що закохується, переносить вантажі, танцює або прагне добре попоїсти, значить у неї змістилася сила, спричинена діяльністю електричного апарату. Таким чином, наші почуття...

— Годі, Валтасаре! Ти жахаєш мене, ти говориш блюзнірства! Як ти можеш! Виходить, моя любов...

— ...це ефірна речовина, яка виділяється з організму,— сказав Клаас,— і саме вона, безперечно, є сутністю Абсолюту. Подумай лишень, що відкрию це я — я перший, я перший, я перший!..

Коли він вимовляв на три різні тони ці два слова, його обличчя поступово набирало виразу людини, натхненої вищою мудрістю.

— Тоді я створю метали, створю діаманти, я творитиму, як сама природа! — вигукнув він.

— А чи станеш ти від цього щасливіший? — в розпачі вигукнула вона.— Проклята наука! Проклятий демон! Ти забуваєш, Клаасе, що впадаєш у гріх гордині, в якому завинив Сатана. Ти повстаєш проти Бога.

— Ет, Бог.

— О, він заперечує Бога! — вигукнула Хосефіна, заламуючи руки.— Не забувай, Клаасе, що Бог володіє могутністю, якою ти не володітимеш ніколи!

Почувши цей аргумент, який зводив до нуля таку любу для нього науку, Валтасар поглянув на дружину і здригнувся.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він.

— А те, що тільки Богові підвладний рух — єдина сила в усесвіті. Саме це я зрозуміла з книжок, які ти змусив мене прочитати. Ти, звичайно, можеш проаналізувати квіти, плоди чи вино з Малаги. І ти, звичайно, виявиш їхні складові елементи, котрі, як у випадку з твоєю хрінницею, виникають у, здавалося б, чужому для них середовищі. Припустімо, ти навіть знайдеш їх у природі. Але зібравши їх докупи, чи одержиш ти такі самі квіти, плоди і вино? Чи зможеш ти розпоряджатися незбагненною дією сонця та повітря Іспанії? Розкласти — не означає створити.

— Якщо я відкрию сполучну силу, я зможу творити.

— Ніщо його не зупинить! — вигукнула Хосефіна з розпачем у голосі.— О, моє кохання загинуло, я втратила його...

Вона заплакала, і її очі, натхнені смутком та святим почуттям, яке променилося з них, сяяли крізь сльози і здавалися прекраснішими, ніж будь-коли.

— Так, так, ти помер для всього,— провадила вона, похлинаючись риданнями.— Я бачу, наука убила в тобі всі почуття, і ти піднісся з нею надто високо, щоб коли-небудь спуститися вниз і знову стати супутником бідолашної жінки. Яке щастя можу я тепер тобі дати? О, я хотіла б вірити — сумна розрада! — що Бог створив тебе, аби ти возвеличив його творіння і проспівав йому хвалу, що він уклав у твої груди неподоланну силу, яка панує над тобою. Але ні, Бог добрий і він залишив би в твоєму серці бодай трохи любові до жінки, яка тебе обожнює, бодай трохи уваги до дітей, котрі потребують твоєї опіки. Атож, тільки диявол може бути твоїм поводатарем, коли ти сам-один блукаєш у бездонних проваллях посеред мороку, куди не проникає небесне сяйво віри і куди тебе закинула фатальна впевненість у своїх силах! Інакше, друже, хіба ти не помітив би, що за три роки ти пустив на вітер дев'ятсот тисяч франків? О, постався до мене справедливо, я вважаю тебе своїм земним богом і не дорікаю тобі ні в чому. Якби ми були самі, я впала б перед тобою навколішки і віддала б тобі всі наші багатства, сказавши: "Бери їх, кидай у свою піч і розвій із димом!" І я сміялася б, дивлячись, як воно все летить за вітром. Якби ти був бідний, я не посоромилася б піти жебрати, щоб здобути вугілля, необхідне для твого горна. Та що там казати, Клаасе! Навіть якби мені самій треба було кинутися в піч, щоб допомогти тобі знайти твій клятий Абсолют, я стрибнула б туди з великою радістю, адже всю свою славу і щастя ти бачиш у відкритті цієї таємниці. Але подумай про дітей, про наших дітей, Клаасе! Що станеться з ними, якщо ти не розгадаєш своєї пекельної таємниці найближчим часом? Ти знаєш, чому приходив П'єркен? Він приходив сказати, що ти повинен заплатити тридцять тисяч франків боргу, а платити в тебе немає чим. Твоя власність більше тобі не належить. Я не хотіла, щоб П'єркен збентежив тебе своїми розпитуваннями, і сказала, що ти маєш ці тридцять тисяч; але роздобути їх ми з можемо, тільки продавши наше фамільне срібло — іншого виходу я не бачу.

їй здалося, що на очах у чоловіка ось-ось заблищать сльози, і вона в розпачі припала до його ніг, благально простягаючи руки.

— О мій друже,— вигукнула вона,— припини хоч ненадовго свої досліди, поки ми назбираємо грошей, і тоді ти їх продовжиш, якщо не можеш відмовитися від своєї роботи! Повір, я тебе не осуджую, я сама роздуватиму вогонь у твоїх печах, якщо ти цього захочеш, але не доводь наших дітей до злиднів! Ти вже їх не любиш, як мав би любити, наука поглинула твоє серце,— так принаймні не прирікай їх на вбогість, якщо вже ти не зміг дати їм щастя, яке повинен був дати. Заради тебе я надто часто пригнічувала в своєму серці материнське почуття, атож, не раз я мріяла не бути матір'ю, щоб мати змогу тісніше поєднатися з твоєю душею, прилучитися до твого життя! І ось тепер мене мучать докори сумління, і я мушу захищати від тебе щастя своїх дітей, не думаючи про власне щастя.

Її коси розпустились і розсипались по плечах, тисяча почуттів, наче тисяча стріл, вилітали з її очей, і вона здобула тріумф над суперницею. Валтасар узяв її на руки, відніс на канапу й опустився перед нею навколішки.

— Отже, я завдав тобі горя? — сказав він голосом людини, яка пробудилася після тяжкого сну.

— Завдав, бідолашний Клаасе, і ще завдаси чимало, незалежно від своєї волі,— сказала Хосефіна, провівши долонею по його чуприні.— Сядь-но біля мене,— мовила вона, показуючи на канапу.— Ось бачиш, я уже все забула, адже ти повертаєшся до нас. Мій друже, ми все залагодимо, але ти більше не віддалятимешся від дружини, ні? Скажи, що "ні"! О мій великий, о мій прекрасний Клаасе, не бійся підкорити своє благородне серце жіночому впливу, такому благодійному для нещасливих митців, для змучених геніїв! Поводься зі мною брутально, бий мене, якщо хочеш, але дозволь де в чому суперечити тобі задля твого ж таки добра. Я ніколи не зловживатиму владою, яку ти мені надаси. Будь знаменитий, але будь також і щасливий. Не забувай нас заради хімії. Повір, ми будемо дуже поступливі, ми не станемо витісняти з твого серця науку, нехай вона займає там своє місце, але будь же справедливий — віддай нам нашу половину! Скажи, хіба це не найвища некорисливість з мого боку?

Вона змусила Валтасара всміхнутися. З притаманним її статі витонченим умінням вона перевела надзвичайно серйозну розмову в царину жарту, де жінки почувають себе напрочуд упевнено. Та хоч зовні вона сміялась, її серце болісно стискалось, і їй насилу вдалося опанувати себе, домогтися, щоб воно знову билося спокійно і рівно. Зате вона побачила, як у Валтасарових очах знову з'явився вираз, яким вона захоплювалась і пишалася,— і, зрозумівши, що їй пощастило поновити колишню, здавалося, навіки втрачену владу над ним, вона з усмішкою сказала йому:

— Повір мені, Валтасаре, природа нас створила, щоб ми втішалися почуттями і хоч би як ти прагнув, аби ми були тільки електричними машинами, ні твої гази, ні твої ефірні матерії не зможуть пояснити нашої здатності передбачати майбутнє.

— Ні, зможуть,— заперечив він.— За допомогою аналогій. Сила передбачення, властива поетові, і сила умовиводу, притаманна вченому, засновані на неявних аналогіях, невідчутних і невагомих, що їх люди пересічні зараховують до духовних явищ, хоча насправді це явища фізичні. Пророк передбачає, міркуючи і роблячи висновки. На жаль, ці види аналогій надто рідкісні і майже невідчутні, щоб їх можна було спостерегти і піддати аналізу.

— А ось оце теж аналогія? — спитала вона, цілуючи його, щоб прогнати так недоречно пробуджену хімію.

— Ні, це сполучення: дві субстанції з одним знаком не спричиняють реакції...

— Благаю тебе, замовкни,— сказала вона,— а то я помру з розпуки. Атож, любий, я не витримала б, побачивши, що ти не забуваєш про мою суперницю і в екстазі кохання.

— Але ж, доле моя, я думаю тільки про тебе, мої дослідження мають на меті прославити нашу родину. Всі мої надії пов'язані з тобою.

— Ану, глянь мені у вічі!

В ці хвилини глибокого хвилювання вона здавалася особливо гарною і наче помолодшала; її прекрасне обличчя сяяло, мов сонце, над хмарою мусліну та мережив.

— Ну, звичайно, я чинив несправедливо, що забував про тебе заради науки. Але віднині все буде інакше. Якщо я знову порину в свої турботи, ти відривай мене від них, Пепіто, я так хочу.

Вона опустила очі й дозволила узяти свою руку,— найгарніше, що в неї було,— руку сильну і водночас ніжну.

— Але я хочу більшого,— сказала вона.

— Ти сьогодні така прекрасна, що всього можеш домогтися.

— Я хочу зруйнувати твою лабораторію і посадити на ланцюг твою науку,— сказала вона, кинувши на нього палкий погляд.

— Хай і так! До біса хімію!

— Ця хвилина змушує мене забути про всі колишні прикрості,— сказала вона.— Тепер я здатна витерпіти нові страждання, якщо тобі знову захочеться мене мучити.

На ці слова Валтасар мало не заплакав.

— Твоя правда, я бачив вас ніби крізь туман, і не чув ваших...

— Якби йшлося тільки про мене,— мовила Хосефіна,— я й далі б страждала мовчки, не сміючи підняти голос проти свого володаря; але треба подумати про дітей, Клаасе. Запевняю тебе, якщо ти й далі пускатимеш своє багатство на вітер, то хай би яку славну мету ти ставив перед собою, світ її не зрозуміє, і осудить не лише тебе, а й твою родину. Зрештою, ти, людина такого високого польоту, повинен тільки радіти, що дружина вчасно остерегла тебе проти небезпеки, якої ти зовсім не помічав. Та облишмо про це,— сказала вона,— даруючи йому кокетливу усмішку й ніжний погляд.— Хай, сьогодні, мій Клаасе, ніщо не затьмарює нашого щастя.

Наступного дня, після такого важливого в житті родини вечора, Валтасар Клаас, від якого Хосефіна, мабуть, домоглася обіцянки припинити свої досліди, жодного разу не піднявся в лабораторію й цілий день залишався біля дружини. А ще через день родина стала готуватися до від'їзду в сільський маєток, де й прожила близько двох місяців; вони повернулися в Дуе лише тоді, коли настав час готуватися до свята, яким Валтасар хотів відзначити, як це бувало колись, річницю їхнього шлюбу. Тепер він знову й знову переконувався в тому, що справи його геть розладналися через його досліди та безтурботність.