Пошуки абсолюту - Оноре де Бальзак

В задньому домі усе носило відбиток патріархальної простоти. І ще одна приваблива деталь: вікна, що виходили в сад, ззовні були з усіх боків обплетені пагонами виноградної лози.

— Ви залишаєтеся вірні традиціям, пані,— сказав П'єркен, одержавши тарілку приправленого чебрецем супу, в який фламандські або голландські кухарки кладуть скачані з м'яса кульки та шматочки підсмаженого хліба.— Ось той самий суп, який мали звичай їсти в неділю наші батьки! Тільки у вашому домі та в домі мого дядька Дераке і подають досі цей традиційний нідерландський суп. О, пробачте, ще старий Саварон де Саварю з гордістю частує цим супом гостей у себе в Турне, але деінде добра давня Фландрія зникає. Тепер меблі виготовляють на античний взірець, повсюди тільки й бачиш, що списи, шоломи, щити та лікторські сокири. Кожен прагне перебудувати свій дім, продати старі меблі, переплавити фамільне срібло або обміняти його на севрську порцеляну, що не варта ні старовинної саксонської, ні китайської. Ну, а я в душі — справжній фламандець! Серце кров'ю обкипає, коли бачиш, як мідники скуповують за ціною деревини та металевого брухту наші чудові меблі, інкрустовані міддю й оловом. Мені здається, в суспільному побуті відбуваються круті зміни. Навіть мистецтво — і те здрібніло. Усі кудись поспішають, і тому все робиться похапцем і недбало. Під час моєї останньої поїздки до Парижа, мене водили подивитись на картини, виставлені в Луврі. Чесне слово, тільки на ширми й годяться оті полотна — позбавлені перспективи, позбавлені глибини. Художники ніби бояться покласти зайвий мазок. І вони ж таки, я чув, заперечують досягнення живописців нашої старої школи. Гай-гай!..

— Колись наші художники,— відповів Валтасар,— вивчали різні сполуки та тривкість фарб, піддаючи їх дії сонця й дощу. Але ви маєте слушність: матеріальні засоби мистецтва сьогодні розвиваються менше, ніж будь-коли.

Пані Клаас не дослухалася до розмови. Коли нотар сказав, що порцелянові сервізи нині у великій моді, в неї раптом виникла блискуча думка продати масивне столове срібло, яке дісталося їй у спадок після брата,— вона сподівалася, що грішми, виторгуваними в такий спосіб, пощастить сплатити тридцять тисяч франків чоловікового боргу.

— Он як! — відповів Валтасар нотареві, коли пані Клаас знову стала слухати, про що вони розмовляють.— То моїми дослідами цікавляться в Дуе?

— Авжеж,— відповів П'єркен.— Усі чудуються, на які химери ви марнуєте стільки грошей. Учора я чув, як пан голова суду висловив жаль, що людина такого знатного роду, як ви, ударилася в пошуки філософського каменю. Тоді я дозволив собі зауважити, що ви людина надто освічена, аби вперто домагатися неможливого, що ви надто християнин, аби змагатися з могутністю Божою, і надто Клаас, аби гайнувати гроші на якийсь чаклунський порошок. Одначе мушу вам признатися, я поділяю загальний жаль із приводу того, що ви перестали бувати в світському товаристві. І справді, враження таке, ніби вас немає в місті. Далебі, ласкава пані, вам би стало приємно, коли б ви почули, з якою пошаною всі говорили про вас і про вашого чоловіка.

— Ви повелись як добрий родич, відкинувши звинувачення, що, може, й не завдають мені великої шкоди, але виставляють мене в кумедному світлі,— відповів Валтасар.— Ага, то в Дуе вважають, що я розорився! Так от, дорогий П'єркене, через два місяці у нас із пані Клаас річниця нашого весілля, і я влаштую таке грандіозне свято, що мої вельмишановні земляки повернуть мені пошану, яку вони плекають до золотих монет.

Пані Клаас густо зашарілася. Ось уже два роки, як чоловік і не згадував про річницю їхнього весілля. А сьогодні Валтасар був ніжний та ласкавий як ніколи — так у божевільних бувають хвилини просвітлення, коли їхні здібності набувають особливого блиску. Він виявляв надзвичайну уважність до дітей, і його мова чарувала люб'язністю, дотепністю, слушністю зауважень. Цей спалах батьківських почуттів, що не проявлялися так довго, був, безперечно, найрадіснішим святом для дружини; адже знову Валтасар звертав до неї слова і погляд, просякнуті незмінною глибокою симпатією, яка передається від серця до серця і доводить нерозривну єдність почуттів.

Старий Мюлькіньє, здавалося, повеселішав і помолодів, він заходив і виходив з незвичною для себе жвавістю, передчуваючи близьке здійснення своїх таємних сподівань. Несподівана переміна в усій поведінці хазяїна для нього означала навіть більше, аніж для пані Клаас. Якщо родина мріяла про щастя, то слуга — про багатство. Допомагаючи Валтасарові в його трудах, він заразився безумством свого хазяїна. Можливо, він збагнув, у чому суть його досліджень, із тих вигуків, які вихоплювалися в хіміка, коли мета вислизала у нього з рук, можливо, природжена схильність людини до наслідування допомогла йому засвоїти ідеї того, з ким він дихав одним повітрям — хай там як, а Мюлькіньє перейнявся до свого пана майже забобонним почуттям, до якого домішувалися страх, захват та міркування егоїстичної вигоди. Лабораторія стала для нього тим самим, чим є для народу лотерейне бюро — організованою надією. Щовечора, лягаючи в постіль, він казав собі: "Завтра ми, можливо, купатимемося в золоті". І прокидався вранці з вірою не менш твердою, ніж напередодні. Прізвище лакея свідчило про його цілком фламандське походження. Колись кожен простолюдин діставав прізвисько, пов'язане або з його фахом, або з місцем народження, або з фізичними особливостями чи духовними якостями. Це прізвисько потім перетворювалося на прізвище, коли такий простолюдин здобував волю і заводив собі родину. Торговця лляним прядивом називали у Фландрії "мюлькіньє" і таким, безперечно, й було ремесло того предка Клаасового слуги, який колись викупився з кріпацтва на волю й став городянином, що, одначе, не завадило нинішньому нащадкові торговця прядивом через якісь життєві невдачі знову перейти в кріпацьку залежність, з тією тільки різницею, що тепер йому давали платню. Отож у прізвищі старого слуги відбивалася чи не вся історія Фландрії, історія її ткацького ремесла і торгівлі. Його вдача і зовнішність не були позбавлені оригінальності. Широке й довгасте обличчя мало форму трикутника й було подзьобане дрібною віспою, що змережувала його безліччю лискучих білих рубців і надавала йому фантастичного вигляду. Він був худий і високий, обличчя його постійно зберігало поважний і таємничий вираз. Очиці, жовтаві, як і гладенька перука в нього на голові, завжди косували. Отож і його зовнішність приваблювала до себе увагу, збуджувала цікавість. Обов'язки підручного, втаємниченого в досліди свого пана, про чиї труди він уперто мовчав, накладали на нього печать чаклунської загадковості. Коли Мюлькіньє ішов Паризькою вулицею, городяни проводжали його зацікавленим і боязким поглядом, бо відповіді, які іноді він їм давав, були темні, наче пророцтва Сивілли, і таїли в собі натяки на казкові скарби. Гордий від усвідомлення того, що пан не може обійтися без нього, він покрикував на інших слуг, часто до них прискіпувався і, користуючися своєю владою, домагався для себе різних вигод, завдяки яким почував себе майже хазяїном у домі. На відміну від фламандських слуг, які надзвичайно прихиляються до всієї родини свого пана, Мюлькіньє любив одного Валтасара. Мюлькіньє їв хліб із маслом та пив пиво, зберігаючи свою незмінну флегматичність, і в тих випадках, коли пані Клаас була в тяжкій зажурі, і тоді, коли в домі відбувалася якась приємна подія.

Після обіду пані Клаас запропонувала випити кави в саду, біля тюльпанової клумби, розташованої в самому його центрі. Череп'яні горщики з тюльпанами, назви яких були витиснуті на грифельних дощечках, були вкопані в землю так, що утворювали піраміду — її вивершував різновид тюльпану під назвою "драконова паща", якого мав один Валтасар. Ця квітка, відома під науковою назвою tulipa Claesiana* поєднувала в собі сім кольорів, її довгі вигнуті пелюстки здавалися позолоченими на краях. Валтасарів батько, який не раз відмовлявся продати тюльпан навіть за десять тисяч флорінів, уживав таких пильних заходів, аби ніхто не зміг украсти в нього бодай одну насінину, що тримав тюльпан у вітальні й часто милувався ним цілими днями. Стебло квітки — високе, пряме, дуже міцне, чудового зеленого кольору — було в цілковитій гармонії з чашечкою, що відзначалася яскравою чистотою барв, завдяки якій ці пишні квіти й цінувалися так високо.

* Тюльпан Клааса (латин.).

— Тут у вас тюльпанів на тридцять — сорок тисяч франків, — сказав нотар, поглядаючи то на пані Клаас, то на клумбу, яка мінилася тисячею кольорів.

Хосефіна надто замилувалася квітами, схожими в промінні призахідного сонця на самоцвіти, щоб уловити зміст цього зауваження, просякнутого духом нотаріальної контори.

— Навіщо вам усе це,— провадив, звертаючись до Валтасара, П'єркен.— На вашому місці я б їх продав.

— Ет! Чи мені потрібні гроші? — відповів Клаас, махнувши рукою з недбалістю людини, для якої сорок тисяч франків — сута дрібничка.

На мить запала мовчанка, що уривалася лише збудженими вигуками дітей.

— Глянь-но, мамо, глянь, на оцей!

— Який гарний!

— А отой як називається?

— Яка безодня! В ній губиться розум людський! — вигукнув Валтасар, у розпачі заламуючи руки.— Одна й та сама сполука водню з киснем в одному й тому самому середовищі породжує — і з одного й того самого начала! — все це розмаїття барв, спричинене тільки неоднаковим співвідношенням елементів!

Дружина розуміла терміни, які вживав чоловік, але він говорив надто швидко, і збагнути зміст усієї фрази вона не змогла. Валтасар згадав, що Хосефіна вивчала його улюблену науку, і сказав, по-змовницькому глянувши на неї:

— Навіть якщо ти зрозуміла мої слова, ти не знаєш, який зміст я вкладаю в них!

І він, здавалося, знову поринув у свої роздуми.

— Мабуть, що так,— мовив П'єркен, узявши з Маргаритиних рук чашку кави.— Природу людську важко подолати,— пошепки додав він, звертаючись до пані Клаас.— Будь ласка, переговоріть із ним самі, тепер і диявол не витягне його з цієї задуми. До завтра він уже не отямиться.

Нотар попрощався з Клаасом, який удав, ніби нічого не чує, поцілував малого Жана, що його мати тримала на руках і, низько вклонившись, пішов.