Долина жаху - Конан Дойл Артур

То був військовий револьвер великого калібру. Молодик повернув його до світла: блиск мідяних гільз у барабані свідчив, що револьвер повністю заряджено. Він швидко сховав зброю в потаємну кишеню, але робітник, що сидів поряд, встиг усе помітити.

— Овва, друзяко! — промовив він. — То ви готові до всього?

Молодик трохи збентежено всміхнувся.

— Так, — відповів він. — Там, звідки я їду, зброя часом стає в пригоді.

— А звідки ви їдете?

— З Чикаго.

— Ви тут новачок?

— Так.

— То вона й тут стане вам у пригоді, — мовив робітник.

— Чому ж? — зацікавлено спитав молодик.

— Хіба ви не чули про те, що тут коїться?

— Нічогісінько.

— А я гадав, що про нас уже вся країна знає. Дарма, невдовзі почуєте. А чого ви сюди приїхали?

— Я чув, що тут легко знайти роботу.

— Ви член робітничої спілки?

— Звичайно.

— Тоді робота вам знайдеться. У вас тут є друзі?

— Ні, але будуть.

— Тобто як?

— Я належу до ордену масонів. Чи не в кожному місті є ложа, а там, де ложа, я знайду друзів.

Ці слова справили на робітника дивне враження. Він підозріливо позирнув на інших пасажирів. Шахтарі сиділи й шепотілися між собою. Двоє полісменів дрімали. Робітник підсунувся ближче до молодика й подав руку.

— Сідайте-но сюди, — запросив він.

Обидва потиснули один одному долоні.

— Я бачу, що ви кажете правду, — провадив робітник. — Та пересвідчитись ніколи не завадить. — Він підніс свою правицю до правої брови. Молодик тут же підніс свою шульгу до лівої брови.

— Темні ночі холодні, — мовив робітник.

— Так, для подорожніх чужинців, — відповів молодик.

— Досить. Я брат Скенлен, триста сорок перша ложа, долина Верміси. Радий бачити вас у наших краях.

— Дякую. Я брат Джон Мак-Мердо, двадцять дев’ята ложа, Чикаго. Майстер Дж. Г. Скотт. Я теж радий зустрічі з братом.

— Атож, наших тут багато. Ніде в Штатах орден так не квітне, як у долині Верміси. А такі хлопці, як ви, нам потрібні. От тільки не доберу, чого це такий здоровань зі спілки не знайшов собі роботи в Чикаго.

— Я мав не одну нагоду добре заробити, — відповів Мак-Мердо.

— То чого ж ви звідти виїхали?

Мак-Мердо кивнув у бік полісменів і посміхнувся.

— Оті двоє раді були б це знати, — відповів він.

Скенлен ствердно мугикнув.

— Маєте халепу? — прошепотів він.

— Ще й добрячу.

— В’язниця?

— І таке інше.

— Вбивство, га?

— Про такі речі ще рано балакати, — відповів Мак-Мердо, немовби шкодуючи, що сказав більше, ніж хотів. — У мене є вагомі причини, щоб залишити Чикаго, — цього вам досить. Хто ви такий, щоб питати про це? — Його сірі очі гнівно блиснули за скельцями окулярів.

— Нічого, друже, не ображайтесь. Наші хлопці не скривдять вас, хоч би що ви там скоїли. Куди ви їдете зараз?

— До Верміси.

— Це третя зупинка звідси. Де ви хочете оселитись?

Мак-Мердо дістав конверт і прочитав при тьмяному світлі лампи адресу:

— Джейкоб Шефтер, Шеридан-стрит. Мені порадив найняти там кімнату знайомий з Чикаго.

— Я не знаю цього Шефтера, я не з Верміси. Я сам з Гобсонс-Петча — ми якраз під’їздимо туди. На прощання хочу дати вам пораду. Якщо у Вермісі ви потрапите в халепу, то йдіть просто до будинку спілки і питайте Мак-Ґінті. Він майстер верміської ложі, і в цих краях нічого не робиться без згоди Чорного Джека Мак-Ґінті. Прощавайте, друже! Може, ще зустрінемось якось увечері в ложі. Але пам’ятайте: коли вам буде непереливки, йдіть до Мак-Ґінті.

Скенлен пересів на інше місце, і Мак-Мердо знову залишився наодинці з своїми думками. Вже смеркло й червоні вогні ливарень спалахували серед мороку. Знову й знову на цьому тлі з’являлися темні постаті, що нахилялись, випростувались, обертались у різні боки, наче якісь корби, під супровід безупинного ляскоту та ревіння.

— Як на мене, то пекло виглядає саме так, — подав хтось голос.

Мак-Мердо обернувсь й побачив, що один з полісменів стоїть і дивиться у вікно.

— Напевно, — притакнув другий полісмен. — Таким, мабуть, воно і є. І навряд чи там живуть чорти, гірші за тутешніх. Ви, мабуть, новачок тут, хлопче?

— А вам що до того? — похмуро відповів Мак-Мердо.

— Нічого, містере, проте я радив би вам обережніше шукати тут собі друзів. І не починав би з Майка Скенлена чи ще з когось із їхньої банди.

— Якого біса вам до того, хто мої друзі?! — гаркнув Мак-Мердо так, що всі пасажири вирячились на нього. — Хіба я питав у вас поради? Ви що, за дурника мене маєте, який не може обійтися без порад?! — Він вишкірив зуби, немов скажений собака.

Добряг полісменів уразила ця лють, із якою він відповів на їхню дружню пораду.

— Не ображайтесь, — мовив один з них. — Ми тільки попередили вас — задля вашого ж добра, бо ви тут уперше.

— Так, я тут уперше, але з такими, як ви, давно знайомий! — з холодною люттю вигукнув Мак-Мердо. — Ви всюди лізете з порадами, коли вас не просять.

— Може, ви й з нами познайомитеся ближче, — усміхнувся один з полісменів. — Ви, здається, добрячий шибайголова.

— І я скажу те саме, — зауважив другий. — Ми ще зустрінемось.

— Я не боюся вас, і не сподівайтесь на це! — вигукнув Мак-Мердо. — Мене звуть Джон Мак-Мердо, чуєте? А коли я знадоблюся вам, то шукайте мене у Вермісі, на Шеридан-стрит, у Джейкоба Шефтера. Як бачите, я не ховаюсь від вас, зрозуміли? Глядіть, не помиліться!

Після цих сміливих слів незнайомця пасажири схвально загомоніли. Полісмени, знизавши плечима, почали щось балакати між собою.

Через кілька хвилин потяг підійшов до тьмяно освітленої станції, й пасажири швидко повибігали з вагонів: Верміса була найбільшим містом на всій лінії. Мак-Мердо взяв свою шкіряну торбину й хотів уже рушити далі, в темряву, коли один шахтар підійшов до нього.

— Браво, друже! Ви вмієте розмовляти з цими фараонами, — поважно сказав він. — Приємно було слухати вас. Давайте-но сюди вашу торбу, й ходімо разом. Мені саме йти повз Шефтерів будинок.

Із натовпу шахтарів пролунало дружнє "на добраніч", коли вони разом з молодиком зійшли з платформи. Ще не ступивши на верміську землю, завзятий Мак-Мердо здобув тут славу.

Хоч який жах навіювала долина, але місто виглядало ще понуріше. Долина мала якусь похмуру велич: поряд із горами, цими могутніми витворами природи, виднілися наслідки велетенської праці людства — глибокі шахти на тлі величезних ливарень та клубів диму. А місто втілювало в собі огидне убозтво. Сніг на вулиці, який без упину місили ноги й колеса, перетворився на буру кашу. Тротуари були вузькі й нерівні. Газові ліхтарі ледве освітлювали довгі ряди дерев’яних хатин, неохайних і брудних, із напівзруйнованими верандами.

Лише в центрі міста цю картину трохи оживляли яскраві вогні крамниць і ще частіше — пивниць та гральних домів, у яких шахтарі проводили своє невеселе, але гучне дозвілля.

— Ось будинок робітничої спілки, — мовив Джонів провідник, показуючи на одну з пивниць, що зовні скидалася на готель. — Тут господарює Джек Мак-Ґінті.

— Що він за один? — спитав Мак-Мердо.

— Невже ви ніколи не чули про хазяїна?

— Як я міг про нього чути, якщо ніколи не бував у цих краях?

— Я гадав, що це ім’я знають усюди. Воно часто трапляється в газетах.

— Чому?

— Ну, — відповів шахтар, понизивши голос, — через усякі гучні справи.

— Які саме?

— О Боже, ну й дивак ви, містере, скажу я вам без образи! Тільки про одні справи можна почути в цих краях — про справи Чистіїв.

— Так, я нібито щось читав про Чистіїв у Чикаго. Це банда вбивць, еге ж?

— Тихше, коли вам дороге життя! — злякано прошепотів шахтар, здивовано втупившись у свого товариша. — Якщо ви скажете таке в цих краях просто на вулиці, то вам недовго лишиться ряст топтати. Дехто опинився на тім світі і через менше зухвальство...

— Я нічого про них не знав. Я повторив лише те, що читав про них у газетах.

— А я скажу вам, що в газетах пишуть неправду. — Шахтар нервово озирнувся, пильно вглядаючися в тінь, немовби побоюючись побачити там небезпеку. — Якщо знищити — означає вбити, то вбивств тут трапляється бозна-скільки. Але ніколи не згадуйте імені Мак-Ґінті у зв’язку з цими вбивствами: він дізнається про кожну розмову, і розплата не забариться. Ось і будинок, який ви шукаєте, — той, що стоїть збоку. Його господар, старий Джейкоб Шефтер, — найчесніша і найшановніша людина в нашому місті.

— Дякую, — відповів Мак-Мердо, потис на прощання новому знайомцеві руку, взяв торбину, підійшов до будинку й гучно постукав у двері.

Двері відчинила дівчина, нітрохи не схожа на людину, яку він сподівався побачити. То була молода, надзвичайно гарна білявка. Вона скидалася на німкеню — кучерява, з великими темними очима, що помітно контрастували з її волоссям; ці очі з приємним подивом поглянули на незнайомця, а на блідих щоках заграв рум’янець. У світлі, яке линуло з відчинених дверей, вона здавалася Мак-Мердо чарівною — надто на тлі сумного, огидного міста, немов чудова фіалка, що виросла на чорному насипі шахтового шлаку. Він мовчки стояв і дивився на неї; дівчина перша перервала мовчанку.

— Я думала, що це батько, — сказала вона, по-німецькому приємно вимовляючи слова. — Ви хочете його бачити? Він у місті. З хвилини на хвилину має повернутися.

Мак-Мердо й далі захоплено дивився за неї, не приховуючи свого зачудування; під його владним поглядом вона потупила очі.

— Нічого, міс, — промовив він нарешті. — Я не поспішаю. Мені порадили зупинитись у вас, і мені це підходить.

— Ви швидко вирішуєте, — відповіла вона, усміхаючись.

— Інакше відповів би хіба що сліпий, — сказав молодик.

Дівчина засміялась, почувши ці слова.

— Заходьте, сер, — запросила вона. — Я міс Етті Шефтер, дочка містера Шефтера. Мати померла, й господарюю тут я. Сідайте до грубки й посидьте, поки надійде батько... А ось і він! Зараз ви поговорите з ним самим.

Стежкою наближався кремезний, підстаркуватий чоловік. Кількома словами Мак-Мердо пояснив йому свою справу. Джонового знайомця на ім’я Мерфі, що дав йому в Чикаго адресу, старий добре знав. Шефтер одразу погодився взяти приїжджого до себе. Той не торгувавсь і пристав на всі умови. За сім доларів на тиждень молодик дістав кімнату й харчі.

Отак Мак-Мердо, що тікав від закону з Чикаго, оселився під дахом Шефтерів: це стало першим кроком у довгій, темній низці пригод, які відбулися в тих далеких краях.

2. Майстер

Мак-Мердо був із тих людей, що швидко здобувають славу.