Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Борхес Хорхе Луїс

Він різко скинув із плечей білий габардиновий плащ, зняв фетрового капелюха з ворсом, жбурнув на тюремну лавку ціпок і, клацнувши briquet[172], закурив модну люльку, виготовлену з сепіоліту; далі Бонфанті вийняв із внутрішньої кишені прямокутний замшевий клаптик гірчичного кольору і акуратно протер затемнені окуляри-консерви. Потім вдихнув і видихнув повітря – це тривало протягом двох-трьох хвилин, і від його дихання раз по раз здіймалися лискучий шарф та щільний атласний жилет у горошок. Після цього прозвучав дзвінкий італійський голос із ноткою іберійської шепелявості. Гість говорив упевнено, владно, цілячи слова крізь зуби:

– До вас, майстре Пароді[173], певно, дійшли чутки про підступні інтриги поліцейських нишпорок? Зізнаюся, мене, людину, що більше схильна до премудростей науки, ніж до кнування злочинних задумів, усе це застало зненацька. Слідчі стверджують, що самогубство Пуміти насправді було вбивством. Але гірше те, що ці доморощені Едгари Воллеси[174] почали поглядати скоса на мене.

Я палкий прихильник футуризму, фантаст-пурвенірист; кілька днів тому я вирішив, що корисно здійснити "веселі оглядини" любовних листів, які зберігаю. Я запрагнув духовно очиститися, звільнитися від сентиментального баласту. Не згадуватиму ім'я дами, бо ні для мене, ані для вас, доне Ісидро Пароді, не важлива патрономічна[175] достеменність. За допомогою такої briquet, вибачте мене за вимушений галліцизм[176], – додав цей Бонфуа[177] і велично помахав у повітрі доволі масивною штукенцією[178], – я розпалив у себе в каміні розкішне вогнище. Так ось, нишпорки здійняли через це шалений галас. За цю невинну піротехнічну забаву я заплатив вікендом у тюрмі Вілла-Девото, мене жорстоко розлучили з моїм куривом та з моїм незамінним листком паперу. Звичайно, спершу я був готовий боротися з ними до кінця, аж до цілковитої перемоги. Але запал мій уже минув, тепер навіть у бульйоні мені ввижаються гидотні фізіономії слідчих. До вас я прийшов, щоб отримати чесну відповідь: чи дійсно мені щось загрожує?

– Так, загрожує. Боюся, що після Страшного суду ви ще цілу вічність будете гріховодити язиком. Я раджу вам притримати коней, бо про вас подумають, ніби ви якийсь нікчема-галлісієць. Досить клеїти дурня, краще розкажіть мені все, що ви знаєте про смерть Рікардо Санджакомо.

– До ваших послуг усі доступні мені висловлювання і все моє красномовство, а це – наче ріг достатку. Я легко зможу змалювати вам картину того, що сталося. Я не приховуватиму від вашого проникливого погляду, вельмишановний Пароді, що смерть Пуміти дуже підкосила Рікардо, а точніше, зовсім вибила його з сідла. Донья Маріанна Руїс Вільальба де Англада не жартувала, коли з притаманною їй безпосередністю стверджувала, нібито "коні для гри у поло – це все, що цікавить Рікардо"; тож уявіть собі наше здивування, коли ми дізналися, що він у припадку поганого настрою продав якомусь об'їждчику коней із City Bell свої прекрасні конюшні, а вони ж бо ще зовсім недавно були чи не найбільшою його втіхою; аж зненацька він став до них зовсім байдужий, і навіть почав ставитися до них із деякою відразою. Він був немов напівмертвий. Із глибокого смутку Рікардо не вивела навіть публікація його роману-хроніки "Опівденна шпага", а я особисто готував цей роман до друку, як істинний ветеран подібних арен ви без жодних зусиль зможете розпізнати в ньому й оцінити чимало слідів мого власного стилю, і це не просто якісь вкраплення в тілі тексту – це перлини завбільшки як страусяче яйце. І причиною всього цього була доброта Командора, його непоборна слабкість: батько, щоби вивести сина з печалі, потай від нього так пришвидшив видання книжки, що той не встиг і оком зморгнути; відтак старий вручив своєму синові шістсот п'ятдесят примірників на дорогому ватмані, формату Teufelsbibel[179]; одночасно з цим Командор розвинув надзвичайно бурхливу діяльність у різних напрямках: радився з домашніми лікарями, вів переговори з якимись підозрілими типами, на вигляд – банкірами, зустрівся з баронесою де Сервус, якій так подобається розмахувати патерицею Союзу антиєврейської допомоги, при цьому відмовився давати їй гроші на її справу. Ще Командор поділив свої статки на дві нерівні частини. Більшу віддав своєму законному синові, вклавши ці воістину неймовірні гроші у підземну залізницю, призначену для мільйона людей, які приїжджають подивитися на Діву Марію із Сотерраньйо; це обіцяло трикратне примноження капіталу за п'ять років. Меншу частину він заповів Елісео Рекені – синові, що народився з доброї війни, причому якраз ці гроші Командор вклав у вельми скромні цінні папери. При цьому Командор без крихти сорому затримував мою зарплатню, але з дивовижним спокоєм пробачав фінансове нехлюйство керуючому друкарнею.

А далі? Як-то кажуть, були б гроші, а кишеня знайдеться. Через тиждень після публікації "Шпаги" Хосе Марія Пеман[180] написав величальну оду, апелюючи до цього твору, хоча, звісно, його привабили насамперед вишукані вкраплення, які оздобили роман: уважне і досвідчене око завжди може відрізнити непересічний стиль Рекени від письма людини з насправді невеликим словниковим запасом. Отже, доля ходила перед Рікардо на задніх лапках, проте він поводив себе вкрай невдячно, марнуючи свої сили на одне з найбезглуздіших занять: він оплакував смерть Пуміти. Так, я вже чую, як ви починаєте ремствувати: "Хай мерці ховають своїх покійників". Але зараз не час для безплідних суперечок про те, наскільки справедливі ці біблійні слова. Значно важливіше інше; особисто я переконував Рікардо, що зараз йому найголовніше – точніше, навіть життєво необхідно – забути про нещодавні сумні події і пошукати розради в минулому, адже це найбагатший арсенал, золотий фонд для всякого зцілення, найкраще підґрунтя для нових пагонів. Я порадив йому згадати і відновити яку-завгодно любовну інтрижку з періоду до появи в його житті Пуміти. Сказано – зроблено! Вперед! Ще старий дід не кахикнув, а вже наш Рікардо, молодий та натхненний, їхав у ліфті приватного будинку баронеси де Сервус. Оскільки я природжений репортер, то не поскуплюся на правдиві деталі й називатиму справжні імена дійових осіб. Ціла ця історія, між іншим, на перший погляд – доволі примітивна, однак цікава з огляду на світськість цієї дами. Дозволю собі здійснити невеликий екскурс у минуле. Перша дія відбувалася на березі моря, на спортивній трибуні. Це діялося пречудової весняної пори у 1937 році. Наш Рікардо неуважно дивився в бінокль, спостерігаючи за дивним перебігом попереднього етапу жіночої регати: валькірії з "Рудерверейна" проти коломбін "Нептунії". Раптом його бінокль, нескромний та надокучливий, випав із рук, покотився і зупинився, а його власник, аж роззявивши рота від захвату (ніби спраглий, що прагне напитися життєдайної води), задивився на чудесне видовище: тоненька й мініатюрна баронеса де Сервус мчала верхи на прекрасному коні. Цього ж вечора старий номер журналу "Графіко" було пошматовано ножицями – і зображення баронеси, коло якої сидів доберман, що неабияк облагороджувало це фото, перекочувало на стіну і повністю заполонило думки нашого юного героя.

Тиждень по тому Рікардо сказав мені: "Якась божевільна француженка доймає мене по телефону. Щоби вона відчепилася, я призначив їй побачення". Як бачите, я повторюю ipsissima verba[181] покійного. А ось і скромний ескіз першої любовної ночі: Рікардо з'являється у згаданий особняк, ліфт піднімає його нагору, гостя запроваджують у салон, залишають самого, тоді раптом гасне світло; у голові юнака народжуються два припущення: це або коротке замикання – або викрадення. Він уже починає плакати та розпачати, проклинає хвилину свого народження, простягає у молитві руки до небес, та враз млосний голос із владною м'якістю прикував його до місця – він завмер і не може зрушитися. Темрява приємна, диван надзвичайно зручний. Лише Аврора, а вона воістину жінка, повертає йому здатність бачити. Ви вже здогадалися, вельмишановний Пароді: Рікардо знайшов щастя в обіймах баронеси де Сервус.

Дорогий Пароді, і ваше, і моє життя – нудні, ми живемо нецікаво, спокійно, можливо, занадто помірковано; саме через це нам не судилося спізнати подібних пригод, тоді як Рікардо мав їх досхочу.

А тому, оплакуючи смерть Пуміти, він кинувся до баронеси. Наш Грегоріо Мартінес Сьєрра[182], написавши, що жінка – це сучасний сфінкс, був суворим, але справедливим. Звичайно, я, як благородна людина, не буду (тому і ви від мене цього не вимагайте) описувати пункт за пунктом спілкування примхливої світської дами і надокучливого залицяльника, який раптом вирішив поплакати в неї на грудях. Такі подробиці, чутки, плітки добрі для кухні темних офранцужених романістів, але будь-хто, хто шукає істину, відмовиться від цієї маячні. Скажу як є: мені невідомо, про що саме говорили Рікардо і баронеса. Але впевнено свідчу, що не минуло й півгодини, як Рікардо, похнюплений і розчарований, їхав униз – тим же ліфтом "Отіс", який іще так недавно піднімав нагору юнака, окриленого надіями. Тут, власне, починається трагічна сарабанда – саме тут вона зароджується, в цьому місці – її зав'язка. О, Рікардо, ти прямуєш назустріч своїй смерті! Ти падаєш у провалля! Ох! Ти котишся у безодню схилами власного божевілля! Я не приховаю від вас жодного етапу цієї хресної дороги, хоч вона мені зовсім не зрозуміла. Після зустрічі з баронесою Рікардо подався до міс Доллі Вавассур, вередливої та бездарної актриски, до якої Рікардо не мав серйозних почуттів, хоча вона, наскільки мені відомо, була його коханкою. Ви маєте право вилити на мене своє роздратування, Пароді, якщо я затримаю вашу увагу на цій нікчемній дівулі. Вистачить однієї деталі, щоб ви уявили, що вона за цабе. Я проявив люб'язність і надіслав їй свою книжку "Все вже сказав Гонгора"[183] (особливу цінність цьому примірнику надавав мій власноручний дарчий підпис), але ця невігласка навіть не відповіла мені; мало того: на неї не вплинули також і надіслані мною цукерки, печиво та лікери, до яких я долучив свої "Пошуки арагонізмів[184] у деяких роботах X. Сехадора-і-Фраука[185]" – це розкішне видання до неї додому привіз кур'єр із найдорожчого поштового відділення міста.