На дні прірви - Лондон Джек

Прибув він не на тарілках, а в паперових пакетиках. Я не одержав, щоб наїстися досхочу, і я певен, що досхочу не наївся там ніхто, ніхто навіть наполовину не вдовольнив потреби в їжі. Частину свого хліба я віддав "щирому бурлаці", що чекав на Бефало Біла, але він як був, так і лишився голодний. Отже, таке було на сніданок: дві скибки хліба, ще кусничок хліба з родзинками — це звалося "кексом", — лусточка сиру і кухоль "бурди", тобто ріденького чаю. Декотрі з цих людей чекали сніданку від п'ятої рано, решта прождали принаймні чотири години; і до всього того нас ще ганяли, як свиней, натовкли в дворі, мов оселедців, поводилися з нами, як із собаками, млоїли нас проповідями, псалмами і молитвами за наші душі. Але ж ні, ще їм мало!

Не встиг закінчитися сніданок (а з'їсти його забирало не більше часу, ніж описати), як зморені голови почали хилитись на груди, і хвилин за п'ять половина нас міцпо спала. Не видно було ніяких ознак, щоб нас думали випустити, зате були непомильні ознаки підготовки до молитовного зібрання. Я поглянув на невеликий настінний годинник. За двадцять п'ять дванадцята. "Ого, — подумав я, — час летить, а мені ще ж роботу шукати".

— Я хочу йти, — сказав я двом своїм сусідам, що не спали.

— Тра зостатись на відправу, — почув я у відповідь.

— Ви хочете зоставатись? — спитав я. Вони замотали головами.

— Так ходім скажемо їм, що ми хочемо йти, — вів я далі. — Ну, ходімо!

Бідолахи сторопіли з жаху. Тоді я дав їм спокій і підійшов до найближчого солдата Армії спасіння.

— Я хочу йти, — заявив я. — Я прийшов сюди на сніданок, щоб набратися сил і піти шукати роботу. Я не думав, що це буде так довго. Я маю надію дістати роботу в Степні, і що скорше я вирушу, то більші мої шанси.

Чолов'яга з нього був справді добрий, однак моє прохання вразило його.

— Ну, — сказав він, — у нас тут буде відправа, так вам ліпше зостатися.

— Але я ж тоді навряд чи дістану роботу, — наполягав я. — А робота для мене зараз найважливіше.

Бувши лишень рядовий солдат, він відіслав мене до ад'ютанта. Йому я знову розповів, через що мені треба піти звідси, та чемно попрохав відпустити мене.

— Але ж це неможливо, — відповів той з виглядом доброчесної людини, обуреної такою невдячністю. — Оце довма! — пирхнув він, — Оце так довма!

— Ви хочете сказати, що я не можу вийти звідси? — запитав я. — Що ви затримаєте мене проти моєї волі?

— Авжеж, — пирхнув він.

Не знаю, чим би то все могло скінчитись, бо мене й самого вже брав гнів, але "паства" почала "дошнипувати", про що в нас ідеться, тож він одвів мене в куток, а відтак до іншої кімнати. Тут він знову запитав у мене, чому я хочу піти звідси.

— Я хочу піти, — заявив я, — бо маю шукати роботу в Степні, а з кожною годиною надія знайти роботу меншає. Вже за двадцять п'ять дванадцята. Коли я йшов сюди, то й гадки не мав, що сніданок відбере стільки часу.

— У тебе є якесь діло! — взяв він мене на глузи. — То ти ділова людина, га? Так по що ж ти прийшов сюди?

— Цілу ніч я провів на вулиці, і мені треба було підкріпитись, щоб іти шукати роботу. Ось чому я прийшов сюди.

— Оце так-так! — не переставав він глузувати. — Діловій людині нічого сюди приходити. Сьогодні вранці ти позбавив сніданку якогось злидаря, ось що ти зробив.

Це була брехня, бо впустили нас всіх до одного.

А тепер судіть самі, чи було це по-християнському, чи бодай порядно? — Коли я сказав ясно, що голодний, що не маю притулку і хочу шукати роботу, — він називає мої пошуки роботи "ділом", а мене через те "діловою людиною" і висновує з того, що, яко ділова й заможна людина, я не потребую сніданку і що, прийнявши благодійницький сніданок, я пограбував якогось голодного безпритульника, звісна річ, не ділову людину.

Насилу стримавшись, я знову виклав йому все і стисло та ясно показав, що він несправедливий щодо мене і що він перекручує факти. Оскільки я не виявив жодних ознак поступливості (а в очах у мене вже, мабуть, спалахували недобрі вогники), він повіз мене в двір, де стояв намет. Тим самим глузливим тоном він поінформував двох солдатів у дворі, що "ось маєм одного, що в нього діло, і він хоче піти з казарми до відправи".

Ті, звісно, виявили належне обурення і видивилися на мене з невимовним жахом, ад'ютант же тим часом зайшов до намету і викликав їхнього найстаршого. Не облишаючи все тої ж глузливої манери, особливо наголошуючи на моєму "ділі", ад'ютант доповів про мене своєму командирові. Цей був іншого кшталту, мені він одразу сподобався. Тими самими словами я виклав йому своє прохання.

— Хіба ви не знали, що доведеться лишитись на відправу? — спитав він.

— Певно, що ні, — відказав я, — інакше я не чекав би сніданку. У вас не вивішено про це ніяких оголошень, і ніхто при вході не попередив мене.

Якусь хвилю він подумав, а тоді сказав:

— Можете йти.

Коли я, нарешті, вибрався на вулицю, була вже дванадцята, і я так і не міг остаточно вирішити, де ж це я побував: в Армії спасіння чи в тюрмі. Півдня вже пропало, а до Степні світ не близький. І до того ж була неділя, — а хай чоловік і голодний, але ж таки це неділя! Та ще я подумав, що й так уже тяжко потрудився, ходячи вулицями вночі та розживаючись сніданком уранці; отож я облишив свою робочу гіпотезу про голодного хлопця, що шукає роботи, і сів у перший же омнібус.

Притулок Армії спасіння біля Саррейського театру. Тогочасне фото. ("На дні прірви", р. XI).

Поголившись та прийнявши ванну, я заліз межи чисті білі простирала й заснув. Заплющив я очі о шостій вечора, а розплющив їх наступного ранку, аж о дев'ятій. Я проспав п'ятнадцять годин поспіль. І ще напівсонний, лежачи в ліжку, здумав про тих сімсот нещасливих сіромах, що залишилися там чекати відправи. Ні ванни їм, ні гоління, ні чистих білих простирал, ні п'ятнадцяти годин сну. По відправі їх знову чекали стомливі вулиці, проблема шкоринки хліба на вечерю, довга безсонна ніч на вулицях і нові клопоти на світанку: де б його розжитися шкоринкою хліба?

Розділ XII

ДЕНЬ КОРОНАЦІЇ

О ти, кого моря заслона

Хова від чужої землі,

Чи ж будеш терпіти до скону,

О Англіє, цих королів?

Республіко Мільтона, нащо

Тобі ці монархи гнилі?

Сидять вони в тебе на шиї,

Накинувши тисячі пут,

Тлумлять твої мрії-надії,

Брехню за брехнею снують,

Світ сонця тобі затуляють

І вільно дихнуть не дають!

Свінберн

Vivat Rex Eduardus![37] Сьогодні коронували короля, і повсюди панували веселощі та вишукане блазенство, а мені від того якось бентежно й сумно на душі. Зроду не бачив я такої машкаради, хіба що в американському цирку чи в балеті в "Алгамбрі"[38]; зроду не бачив нічого так безнадійно трагічного.

Щоб зазнати втіхи від коронаційної процесії, мені слід було прибути з Америки просто до готелю Сесіл[39], і з готелю Сесіл просто на місце за п'ять гіней серед умитих. Я ж допустився помилки, прийшовши з боку Іст-Енду, з-поміж невмитих. До речі, небагато хто прийшов з тої сторони. Іст-Енд в цілому лишався в Іст-Енді й пиячив. Соціалісти, демократи й республіканці виїхали за місто подихати свіжим повітрям, цілком байдужі до того, що чотириста мільйонів людей одержували нового помазаника божого. Шість тисяч п'ятсот прелатів, священиків, державних діячів, принців та військовиків споглядали коронування й помазання, а решта нас — саму врочисту процесію на вулицях.

Я бачив її з Трафальгарського майдану, "найпрегарнішого в Європі", самісінького серця імперії. Там було багато тисяч глядачів, і всіх нас стримувала і давала нам лад бездоганна, мов на показ виставлена, збройна сила. Процесія проходила між подвійним солдатським муром. Підніжжя Нельсонової колони оточили три ряди військових моряків. На сході, біля виходу на майдан, вишикувались частини королівської морської артилерії. В трикутнику між Пел-Мел та Кокспер-стріт статую Джорджа III підпирали з обох боків улани й гусари. На заході червоніли уніформи королівської піхоти, а від Юніон-клубу до устя Уайт-холу випнулася блискуча масивна дуга 1-го лейб-гвардійського полку — велетнів на велетенських бойових конях, закутих у сталеві кіраси, під сталевими шоломами і на сталевих чепраках, — потужний сталевий меч, що завжди під рукою у сильних світу. А далі юрбу розтинали довгі ряди столичної поліції з підкріпленнями в затиллі — високими, вгодованими вояками, що мали зброю, мали й добрі м'язи до тої зброї.

І як було на Трафальгарському майдані, так було й по всьому шляху процесії — сила, гнітюча сила, міріади вояків, здорових чоловіків, цвіт народу, що за єдину функцію в житті мали сліпо підкорятися і сліпо вбивати, руйнувати й витолочувати все живе. І щоб дати їм добру їжу, добрий одяг, добру зброю та кораблі, що закидають їх аж на край світу, лондонський Іст-Енд та й "Іст-Енд" цілої Англії тяжко працює, гниє і вимирає.

Є китайське прислів'я: коли один б'є байдики, то інший вмирає з голоду. А Монтескье сказав: "Через те, що багато людей готує одяг на когось одного, багато людей зовсім без одягу". Так одне пояснює інше. Ми не зможемо зрозуміти, чому іст-ендський трудар голодує і такий недолугий (а живе з сім'єю в однокімнатнім барлозі та ще й здає куток іншим так само голодним і недолугим трударям), аж доки поглянемо на статурного лейб-гвардиста з Вест-Енду і спізнаємо, що перший мусить годувати, одягати й обходити другого.

А поки у Вестмінстерському абатстві настановлювали нового короля, я, затиснутий на Трафальгарському майдані між лейб-гвардією та поліцією, ширяв думкою в часах, коли народ Ізраїлю вперше взяв собі царя. Ви всі знаєте, як про це сказано в біблії.

Старшини прийшли до пророка Самуїла і сказали: "Постав над нами царя, щоб судив нас, як у всіх народів".

"І сказав господь до Самуїла: "А послухай тепер їхнього голосу, тільки ж бо остережеш їх і розповіси їм право того царя, що буде царювати над ними".

І переказав Самуїл всі ті господні слова народові, що жадав від нього царя, і сказав:

"Оце буде право царя, що царюватиме над вами: він візьме синів ваших і приділить їх собі до колісниць та коней своїх, і вони будуть бігати перед колісницею його.

І настановить собі тисячників та п'ят десятників, і звелить їм орати орку його, і жати жниво його, і робити зброю військову його та колісничі приладдя його. А дочок ваших забере за миро-варниць, і за куховарок, і за пекарок.

І він позабирав поля ваші, і виноградники ваші, та кращі ваші оливки — і пороздає своїм слугам.

"А з вашого посіву та з ваших виноградників братиме десятину і роздаватиме своїм прислужникам та своїм челядникам.

І він забере рабів ваших, і рабинь ваших і найліпших ваших юнаків, і ваших ослів — і буде вживати їх на роботу свою.

Він братиме десятину з вашої отари, а ви станете йому за рабів.

І коли ви будете ремствувати проти вашого царя, якого собі вибрали, — не відповість вам господь".

("Перта книга Самуїлова", 8, 9–18).

І так все й сталося тої давньої доби, і благали вони голосно Самуїла, кажучи: "Помолися за рабів твоїх перед господом богом твоїм, щоб одвернув від нас погибель, бо до гріхів своїх додали ми ще й цей, що просили царя собі".