Бунт мас - Ортега-і-Гассет Хосе

Я маю на увазі, що найбільш реакційний європеєць знає в глибині душі, що так званий лібералізм, до якого Європа змагала в дев'ятнадцятому столітті, є кінець кінцем неминучий, невблаганний, притаманний нинішній західній людині, чи вона того хоче, чи ні.

Навіть коли довести ясно й незаперечно помилковість і шкідливість усіх конкретних засобів, якими досі намагалися здійснити категоричний імператив політичної свободи, що записаний в книзі європейського призначення, навіть тоді лишається незрушною остання правда, що в істоті цей імператив дев'ятнадцятого століття був правильний. Ця остання правда діє однаково в душі європейського комуніста, як і фашиста, хоч як би вони силкувалися переконати нас і себе самих у протилежному; вона так само діє в душі католика,— чи він того хоче, чи ні, чи він вірить у те, чи ні,— хоч як вірно він би не дотримувався догми (31). Всі "знають", що десь поза всякою справедливою критикою, яка поборювала б вияви лібералізму, незрушно стоїть його правда, правда не теоретична, наукова чи інтелектуальна, бо вона належить до цілковито відмінної та більш вирішальної категорії, ніж усе це,— а саме правда призначення. Теоретичні правди не тільки дискусійні, але ввесь їхній сенс і вся їхня сила полягають в їхній дискусійності; вони родяться з дискусії, вони живуть, поки їх дискутують, вони створені виключно для дискусії. Але призначення — те, чим ми мусимо бути в житті — не дискутується, його приймається або відкидається. Коли ми його приймаємо, ми автентичні; коли ми його відкидаємо, ми заперечуємо і фальшуємо себе самих (32). Призначення не полягає в тому, що нам хочеться робити; його ясні й чіткі риси можна радше [77] пізнати в свідомості, що ми мусимо робити те, чого нам не хочеться.

Отож "самовдоволений панич" характеристичний тим, що він "знає", що певних речей не може бути, але на зло, словом і ділом, вдає протилежне переконання. Фашист повстає проти політичної свободи саме тому, що він знає, що вона властиво кінець кінцем не може програти, що вона незрушна, ввійшовши в саму субстанцію європейського життя, та ще завжди можна повернутися до неї, коли дійсно настане потреба, у важку годину. Бо такий тон життя маси: неповажність і "жарт". Усім її вчинкам бракує характеру неминучості, так, як витівкам "одинака". Увесь цей поспіх, щоб у всіх ситуаціях життя прийняти трагічні, остаточні, загострені постави, є лише вдаванням. Вони грають трагедію, бо не вірять в імовірність справжньої трагедії в цивілізованому світі.

Що б то було, якби ми мусили приймати за дійсне обличчя людей те, що вони з себе вдають. Коли хтось уперто твердить, що він вірить, що два рази по два є п'ять, і коли немає підстави вважати його божевільним, доводиться припускати, що він у це сам не вірить, хоч як би він галасував і хоч би він пішов на смерть за це.

Буревій загального, всеохоплюючого фарсу зірвався над землями Європи. Майже всі позиції, займані та проголошувані, є в істоті фальшиві. Коли хтось робить зусилля, то тільки, щоб утекти від власного призначення, щоб заплющити очі на його правду, не чути його драматичного заклику, уникнути конфронтації з тим, що мусить бути. Люди живуть гумористично, і то тим більше, чим трагічніша маска, яку вони прибирають. Всяке життя гумористичне, коли воно займає заперечні позиції, на яких ніхто не ладний стати твердо й беззастережно. Маса не ставить ногу на твердий, незрушний грунт свого призначення; вона радше животіє, фіктивно висячи в повітрі. Тому, особливо тепер, це життя без ваги та коріння — deracinee * зі свого призначення — підхоплюється найслабшою течією. Це епоха течій і "підхоплювання". Майже ніхто не чинить опору проти поверхневих вирів, які постають у мистецтві, в ідеях, в політиці чи суспільних звичаях. Тому більше, [78] ніж будь-коли, тріумфує риторика. Сюрреаліст гадає, що він переборов всю історію літератури, коли вжив слова, якого краще не наводити, там, де інші писали "жасмин, лебеді та фавни". Але в дійсності він лише витяг на світло іншу риторику, яка досі спочивала в багні.

* Одірваний від коріння (фр.)

Теперішню ситуацію можна краще висвітлити, коли, незважаючи на її своєрідність, вказати на ті її риси, що в неї спільні з минулим. Отже, як тільки середземноморська цивілізація досягнула своєї вершини, десь у III столітті перед Христом, з'являється цинік. Діоген волочить заболочені сандалі по килимах Арістіппа. ^ Кишіло від циніків; їх можна було здибати за кожним рогом і на всіх щаблях. Отож, цинік займався виключно саботажем тогочасної цивілізації. Він був нігілістом еллінізму. Він ніколи нічого не творив, нічого не робив. Його роллю було руйнувати чи радше намагатись руйнувати, бо його замір не вдався. Цинік, паразит цивілізації, живе тим, що він її заперечує, саме тому, що він переконаний, що вона не похитнеться. Що робив би цинік серед дикунського народу, де всі, зовсім натурально й серйозно, займаються тим, що він, жартома, вважає за свою особисту роль? Що то за фашист, коли він не ганить свободи, що то за сюрреаліст, коли він не заперечує мистецтва?

Цей тип людини, народжений у надто добре зорганізованому світі, де він помічає лише користі і ніяких небезпек, не може поводитись інакше. Оточення розпещує його, бо воно є "цивілізацією", себто домом, і "одинак" не відчуває жодної спонуки покинути свої примхи, слухати авторитетні зовнішні— інстанції, а менш за все канути в невблаганні глибини свого власного призначення.

XII

ВАРВАРСТВО СПЕЦІАЛІЗАЦІЇ

Моєю тезою було, що цивілізація XIX століття автоматично витворила людину-масу. Не слід закінчувати загального викладу, не проаналізувавши цей процес. Таким чином, моя теза стане конкретнішою і, тим самим, переконливішою. [79]

Я казав, що цивілізацію XIX століття можна звести до двох величин: ліберальної демократії і техніки. Візьмімо тепер лише останню. Сучасна техніка постає зі сполуки капіталізму та експериментальної науки. Не всяка техніка наукова. Винахідник кремінної сокири не чув ні про яку науку, одначе створив техніку. Китай осягнув високий ступінь техніцизму, не мавши найменшого уявлення про існування фізики. Лише модерна європейська техніка має наукове коріння, і з цього коріння походить її специфічний характер, можливість необмеженого поступу. Всі інші техніки — месопотамська, нільська, грецька, римська, орієнтальна — ледве осягнувши певної точки розвитку, впадають у жалюгідний регрес.

Ця неймовірна техніка Заходу уможливила неймовірну плідність європейської раси. Пригадаймо статистичні дані, що стали вихідною точкою цього нарису і що, як я казав, містять у собі зародок всіх цих міркувань. Від V століття до 1800 року Європа не досягає вищої кількості населення як 180 мільйонів. Від 1800-го до 1914 року її населення зростає до 460 мільйонів. Цей стрибок унікальний в людській історії. Не підлягає сумніву, що техніка, разом з ліберальною демократією, породила масу в кількісному розумінні цього слова. Але на цих сторінках я намагався показати, що вона також відповідальна за існування маси в якісному та зневажливому розумінні цього терміну.

Під масою, я застерігав з самого початку, не слід розуміти тільки робітників; це слово окреслює тут не якийсь суспільний клас, а радше рід людини, який нині можна знайти серед усіх суспільних класів, який таким чином репрезентує нашу добу, над якою він переважає та панує. Це нам зараз стане аж надто очевидно.

Хто сьогодні має в руках суспільну владу? Хто накладає печать свого духу на епоху? Без сумніву, буржуазія. Хто серед буржуазії вважається за найвищу групу, сучасну аристократію? Без сумніву, технік: інженер, медик, фінансист, професор тощо. Хто серед групи техніків репрезентує її в найвищій і найчистішій її формі? Без сумніву, науковець.

Якби якийсь планетарний гість відвідав Європу, щоб скласти собі уявлення про неї, і спитався, з якого типу людини серед її населення вона воліла б бути суджена, то немає сумніву, що Європа, самовдоволена і певна [80] прихильної оцінки, вказала б на своїх науковців. Ясно, що планетарний гість не розшукував би виняткових одиниць, а шукав би правило, загальний тип "науковця", вершок європейської людності.

І ось виявляється, що сучасний науковець — прообраз маси. Не випадково і не через особисті вади кожного окремого науковця, а тому, що сама наука — база нашої цивілізації — обертає його автоматично в масу; себто робить з нього примітива, модерного варвара.

Це загальнознаний факт: його безліч разів констатовано, але тільки в контексті цього нарису він набуває повного сенсу.

Експериментальна наука починається під кінець XVI століття (Галілей), оформляється під кінець XVII (Ньютон) і розвивається в половині XVIII. Розвиток — це не те саме, що оформлення, він підлягає відмінним умовинам. Отак оформлення фізики (загальна назва експериментальних наук) вимагало об'єднавчого зусилля. Таким зусиллям була праця Ньютона та його сучасників. Але розвиток фізики поставив завдання протилежного характеру. Щоб поступати, наука вимагала, щоб науковці спеціалізувались. Науковці, а не сама наука. Наука не є спеціалізована. Вона б ipso facto * перестала бути правдивою. Навіть емпірична наука, в своїй цілості, не є правдивою, коли відрізати її від математики, логіки, філософії. Але наукова праця конче мусить бути спеціалізованою.

* Тим самим (латин.).

Було б дуже цікаво і куди корисніше, ніж здається на перший погляд, написати історію фізичних і біологічних наук, висвітлюючи процес зростаючої спеціалізації в праці дослідників. Вона показала б, як, покоління за поколінням, науковець поступово обмежувався і замикався в дедалі вужчому полі інтелектуальної праці. Але не в цьому полягала б важливість такої історії, а радше в протилежному: як у кожному поколінні науковець, звужуючи обрії своєї праці, поступово втрачав зв'язок з іншими галузями науки і з тією Цілісною інтерпретацією всесвіту, що єдина заслуговує на назву — наука, культура, європейська цивілізація.

Спеціалізація починається саме в той період, який називає освічену людину "енциклопедичною". Дев'ятнадцяте століття починає свій хід під керівництвом [81] людей, що живуть "енциклопедично", хоч їхня творчість уже має спеціалізований характер.