Балакучий згорток - Даррелл Джеральд
Г.Г. розломив морквину: всередині її наповнював якийсь брунатний порошок.
– Тобто, ви хочете сказати, буцімто все, що ми зараз їли, приготоване з оцього? – недовірливо спитав Саймон.
– Так, – скромно відповів Г.Г.
– До речі, ця морква не має нічого спільного зі звичайними консервованими або сушеними напівфабрикатами, – уточнив Папуга, – бо вона виростає в землі й тому зовсім не втрачає поживних властивостей.
– У це важко повірити! – вигукнув Пітер.
– Г.Г. зробив цей винахід у 1596 році, – повідомив Папуга. – Він завжди випереджає свою епоху.
– Я, наприклад, думаю, що ви найкращий чарівник у світі, – сказала Пенелопа. – Усі ваші винаходи такі практичні!
– Дякую, мені дуже приємно, – сказав Г.Г. й трохи зашарівся. – Але не треба забувати, що головна заслуга в цьому належить усе-таки Великим Книгам. Без них я мало що міг би зробити.
– Так і є, тому-то так необхідно повернути їх на місце, – наголосив Папуга. – А тепер час накреслити план нашої операції. По-перше, у кого план Замку Василісків?
– Ось тут, у мене, – відгукнувся Г.Г., добуваючи зі складок своєї одежі згорток пергаменту. Пергамент розстелили на столі, та всі нахилилися над ним.
– Ну, наш шановний Етельреде, – сказав Папуга. – То де ж та ринва, про яку ти розповідав?
Етельред насупився над планом замку, зосереджено розглядаючи його, аж перука з'їхала йому на одне око, а циліндр зсунувся на потилицю.
– Ось тут підйомний міст, – нарешті показав він, – і тут же апартаменти Найголовнішого Василіска, а ось тут бараки, де живуть звичайні василіски. А ось тут, внизу, головна підземна темниця, де вони зберігають Великі Урядові Книги; а ось і камера для тортур – тут вони тримають драконячі яйця.
– Мої дорогесенькі! – зойкнула Табіта.
– Ну-ну, не треба більше непритомніти, – роздратовано застеріг її Папуга. – Немає часу з тобою панькатись.
– А ось тут, – Етельред вів далі, тицяючи в карту великим пальцем, – отут є дві менші темниці, ними давно вже не користуються – хіба тільки як складом. Якось мене послали туди за стільцем, і тоді я й помітив оту ринву, зрозуміло? Тоді я пройшовся вздовж неї, просто так, без жодних серйозних намірів, уявіть, але побачив, що вона пролягає під замковим ровом і виходить на поверхню аж у полі, отут. І тоді я сказав собі: Етельреде, сказав я, згадай моє слово, коли-небудь ця ринва стане тобі в пригоді, – бачте, так воно й сталося, – Етельред обвів присутніх щасливим поглядом.
– Це був дуже поміркований вчинок, – промовила схвально Пенелопа.
Етельред зашарівся аж по самі корені своєї перуки.
– Ну що, – Саймон і собі насуплено втупився в карту. – Якщо нам і вдасться оцим проникнути всередину, все одно доведеться мати справу з вартою, якщо хочемо врятувати Книги.
– Ви не зможете винести звідти Книги, – понуро промовив Папуга. – Принаймні так просто. Кожна Книга важить приблизно три сотні фунтів, і кожна з них шість футів заввишки та три завширшки.
– О Боже! – вигукнув Пітер. – Чому ж ти не сказав цього раніше?
– Але ж, любий мій Папуго, – втрутився Г.Г., – нам не треба викрадати Книги – досить тільки знайти у них рецепт, як упоратися з василісками, котрий я так необачно забув, і тоді ми зможемо прогнати їх із замку і врятувати Книги.
– Ваша правда, – схвильовано промовив Саймон, – так і є, Г.Г. Якщо ми зможемо потрапити в замок і відшукати потрібне заклинання, то нам нічого більше не потрібно.
– А зараз ми всі маємо придумати, як налякати вартових, – сказав Пітер. – Чого бояться василіски?
– Ви що, пане, жартуєте? – здивовано спитав Етельред. – Вони самі кого хочете налякають. А їм чого боятися, коли вони плюються вогнем на вісім футів поперед себе?
– Теж правильно, – підтвердив Папуга. – Василіски завжди поводяться нахабно і зверхньо.
Запала довга мовчанка – лише Дульчібелла щось мугикала собі під ніс, перестеляючи Папужине ліжко.
– Гаразд, – озвалася нарешті Пенелопа. – Якщо ми не можемо їх налякати, то, може, нам вдалося б чимось їх відволікти?
– Може, когось і вдалося б, але тільки не василісків, – відповів Г.Г. – У них тут справжня військова дисципліна, розумієте, а це означає, що думати має право тільки вище керівництво, а вартовим залишається тільки слухняно виконувати накази. І якщо їм доручено охороняти темницю, то вони охоронятимуть її, не зважаючи ні на що.
Усі знову принишкли.
– Слухайте-но, – враз подав голос Етельред, – є одна річ, яка може зрушити їх із місця.
– Яка, яка?! – палко вигукнули всі разом.
– Зараз, – вів далі Етельред. – Головний Василіск довів до відома всіх василісків, що, значить, їхній обов'язок схопити Г.Г., а той, хто доможеться цього, отримає підвищення. Тож я подумав: якби вони побачили Г.Г. і вирішили, що можуть його схопити, тоді б і зрушили з місця.
– Блискуча ідея – якби тільки Г.Г. був років на двісті молодший, – саркастично зауважив Папуга. – А так, у його віці навряд чи можна сподіватися, що він готовий плазувати по ринвах і втікати від василісків.
– На превеликий жаль, мушу визнати, що Папуга каже правду, – підтвердив Г.Г. пригнічено.
– А може, нам підробити Г.Г.? – запропонував Саймон.
Усі мовчки перезирнулися.
– Ти маєш на увазі – зробити його двійника? – уточнила Пенелопа.
– Ага, – відповів Саймон. – Розумієте, вбрати кого-небудь під Г.Г. Може, когось із нас.
– Ні-ні, – втрутився Г.Г. – Я щось придумав. Коли мені востаннє шили одяг, то для примірок зробили манекен, схожий на мене.
– Кравецький манекен! – втішено прошепотіла Пенелопа.
– Так-так, – піднесено ствердив Г.Г. – Отже, ми маємо манекен мого зросту і габаритів, а я маю для нього мантію і капелюха.
– А обличчя йому зробимо з небесного желе, – вигукнув Саймон.
– І розмалюємо так, щоб було схоже на Г.Г.! – підхопив Пітер.
– І якщо вже це не змусить сторожу заворушитися, то вже нічого не поможе! – прокричав Етельред і аж згубив капелюха, стрибаючи в дикому галопі довкола столу.
– Чекайте-чекайте, – сказав Папуга, – це все чудово, але як зробити, щоб він рухався?
– Дуже просто! – сказав Етельред, якого так переповнювали почуття, що жакет аж тріщав на ньому по всіх швах. – На коліщатках, ось як!
– На коліщатках? – здивовано перепитали присутні.
– Так, – відповів Етельред. – Де наш план? – Він кілька хвилин постояв над планом, а потім сів і вдоволено посміхнувся.
– Так, усе правильно, – підтвердив він.
– Що правильно? – перепитали всі.
– Ну, гаразд, – Етельред знову схилився над планом і почав водити по ньому пальцем. – Ось тут ми маємо дві темниці, які використовують за склади, бачите? А ось сюди ми маємо потрапити.
– Ясно, – перебив Папуга, – давай далі.
– Отже, в цій темниці вони тримають Книги, – показав Етельред, – а якраз навпроти неї – довгий коридор, який спускається до рову.
– Так і є! – Г.Г. ляснув себе по лобі. – Тут вимірюють рівень води в рові. Як я міг про це забути!
– Наприкінці коридору буде рів, розумієте? – пояснив Етельред.
– Я не розумію, – зізнався Пітер.
– Дивіться: ми заходимо в цю темницю, а тоді я виходжу і відвертаю увагу вартових, – продовжував Етельред.
– Ти здійснюєш відволікаючий маневр, – підказав Папуга.
– Ні, – заперечив Етельред, – щиро кажучи, я зовсім не збираюсь наражатися на небезпеку. Я просто відверну їхню увагу і поки вони будуть відволікатися на мене, ви маєте поставити фальшивого Г.Г. на початку коридору та підштовхнути його. Тоді лялька на коліщатках поїде коридором, а я скажу: "Агов, погляньте, орли, – скажу я, – це часом не Г.Г.?" – й тоді всі вони кидаються за ним, зрозуміло?
– Який блискучий задум! – захоплено вигукнув Саймон.
– Справді, – підтримав його Пітер і поглянув на Етельреда з повагою. – Він перетворюється на справжнього аса-контррозвідника.
– Угамуйтеся, бо нам ще треба здолати довгий шлях до успіху, – стурбовано промовив Папуга.
– Пропоную розподілити роботу, – сказав Саймон. – Етельред, Г.Г. і я вивчаємо план, проводимо вимірювання та розрахунки, детально розробляємо операцію – і розпочинаємо просто зараз. А ви, Папуго, Пітере та Пенелопо, готуєте манекен. Табіта і Дульчібелла допомагають. До речі, як ви вважаєте, коли найкраще провести атаку?
– Серед ночі, – відповів Г.Г. та видобув зі складок мантії великий годинник. – Таким чином, на все маємо шість годин. Щоб забезпечити цілковиту темряву, я вимкну місяць.
– Невже? – здивувалася Пенелопа.
– О, саме так, – гордо відповів Г.Г. – Простісінько. Я можу навіть вимкнути сонце, якщо це конче знадобиться.
– Добре, тоді починаємо, – сказав Пітер. – Ходи зі мною, Папуго, покажеш, де ви тримаєте небесне желе.
Наступні три години робота просто кипіла. Етельред, Г.Г. і Саймон намалювали на підлозі крейдою вхід у темницю й пологий коридор та вибрали найкраще місце для розташування манекена. Табіта з Дульчібеллою, не без деяких суперечок і суперництва, натягли-таки мантію на манекен, який уже стояв на коліщатках, зроблених із небесного желе. Але найбільше часу знадобилося на голову моделі. Шість варіантів обличчя Г.Г. було змайстровано і відкинуто як невдалі, аж поки нарешті вдалося зробити таке, яке визнали бездоганним. Потім Пенелопа дуже старанно та прискіпливо розмалювала його олійними фарбами; на голову моделі наклеїли штучне волосся і бороду, припасували голову до тулуба, насунули гостроверхого капелюха – й відступили назад. Довгу паузу перервав Етельред.
– Оце-то так! – хрипкувато прошепотів він. – Як живий! Ну, просто ніби брат-близнюк. Якщо вже цим їх не обдуриш, то нічим не обдуриш.
– Мушу сказати, – розважливо промовив Папуга, – на мій погляд, це справедливі слова. Навіть я міг би сплутати цю ляльку з Г.Г. Неймовірно схожий, тобто дивовижно оманливий дублікат.
– Оце так! Ви як почнете говорити, то я розбираю тільки п'яте через десяте! – захоплено вигукнув Етельред. – Не уявляю, як можна запам'ятати усі ці слова.
– Ти теж мав шанс опанувати мову, – суворо сказав Папуга, – коли Г.Г. організував Безкоштовну школу для жаб. Але хоч хтось відвідував її? Ні! Вам більше подобалося кумкати в болоті й за сумісництвом висиджувати яйця для василісків, до того ж, і те й інше кепсько.
– Я в цьому не винен, присягаюся, – виправдовувався Етельред. – Я хотів ходити до школи, але моя мама сказала, що нема жодного сенсу в цьому дурнуватому навчанні. Вона сказала, що мені, мовляв, треба займатися ремеслом.
– То чим же ти займався? – спитала Пенелопа співчутливо.
– Та шпигунством же, хіба ж ви забули? Моя мама казала: для доброго шпигуна завжди знайдеться робота, – відповів Етельред.
Папуга тяжко зітхнув.
– Усі вони, жаби, однакові, – пробурмотів він. – Логіка не для них.
– Час, – проголосив Саймон. – Іще раз повторимо план операції.