Балакучий згорток - Даррелл Джеральд

Я не хотів нічого казати, але ви мене змусили.

– Ну-ну? – заохотив його Саймон.

– Я – надзвичайно багатий банкір, маю акції банку, литовець за походженням, у мене жінка та двоє діток, ще й старенька матуся на утриманні, – зізнався жаба, насуваючи на очі циліндр і чіпляючись великими пальцями за пройми жилетки.

– Не вірю жодному слову! – сказала Пенелопа.

– Я також, – сказав Папуга. – Банкір, аякже! Вигадуй! Така жаба, як ти, два і два додати не вміє.

– Якщо ти банкір, то цього й не треба вміти, – запевнив його жаба. – Чесно, тобі тоді не треба математики, не треба нічого. Треба тільки пильнувати чужі грошики та відповідати вкладникам, що вони не зможуть їх отримати, – ото й уся робота.

– Дурниці! – зневажливо озвався Папуга. – Абсолютні безглузді дурниці. Ну, але якщо ти зараз же не скажеш нам правди, Табіта ось тут, на цьому місці, підсмажить тебе на маленькому вогні – чи на двох вогнях, правда ж, Табіто?

– Залюбки! – Табіта на підтвердження випустила з ніздрів двадцять чотири кільця диму та два довгі язики полум'я.

– Але слухайте, так же не можна! – очі в жаби наповнилися слізьми. – Негарно мучити безсловесну тварину, та ще й мій одяг можна попсувати, а я ще не всі гроші за нього виплатив.

– Це нас не обходить, – відрубав Папуга. – Скажи нам правду, і ми тебе не зачепимо.

– Справді? – з надією в голосі спитав жаба. – Ви готові перехреститися і поклястися своїм життям?

– Так, – відповів Папуга.

– Гаразд, – жаба перевів подих. – Я…

– Але тільки правду, – застеріг Папуга. – Це твій останній шанс.

– Та добре вже, добре, – сказав жаба. – Мене звати Етельред, і я жаба без певного місця проживання.

– І ти шпигун? – уточнив Пітер.

– Угу. Тобто я радше напівшпигун, – зізнався Етельред. – Розумієте, це все винні вони, оті василіски. Я був надто маленький, щоб висиджувати їм яйця, я весь час падав із них і боляче забився. Тож я нарешті сказав Головному Василіскові, мовляв, чому б не доручити мені робити щось таке, для чого я створений?

– Шпигувати? – не повірив своїм вухам Саймон. – Але чому? З тебе ж нікудишній шпигун!

– Не смій мене так ображати! – сказав Етельред і набурмосився. – Я міг би бути неперевершеним шпигуном, але я не скінчив курс.

– Який курс? – спитав Пітер.

– Курс заочного навчання для шпигунів – ось який, – пояснив Етельред. – Я тільки встиг проштудіювати маскування та іноземні акценти, аж тут василіски наказують: "Ану, кажуть вони, мерщій жени до Кришталевих Печер і рознюхай, що там робить Г.Г.", – отак вони сказали і спровадили мене так швидко, що я навіть забув узяти невидиме чорнило.

Пенелопа вже перейнялася співчуттям до нього.

– Добре, – сказав Папуга. – Дуже добре, що ми тебе тут схопили – тепер ти поділишся з нами корисною інформацією.

– Ні, – Етельред відчайдушно потрусив головою, – нізащо я не скажу вам нічогісінько. Мій рот на замку, ось так.

Табіта видихнула два язички полум'я.

– Ну, нехай, – швиденько поступився Етельред. – Я розповім вам дещо, можливо, щось не надто важливе.

– Де вони поділи Великі Урядові Книги? – спитав Г.Г. – Цим книгам нічого не загрожує?

– О, ще б пак! – сказав Етельред. – Книги заховані у підземеллі, в надійному місці під посиленою охороною. Ой, а як ті дурні сіли в калюжу, випробовуючи заклинання! Смішно? Я мало не вмер. А як же казився Головний Василіск, коли вони перетворили двох вартових – одного на дерево, а другого на пучечок небесної моркви. Наші жаби просто по землі качалися, кажу вам.

– А що ти скажеш про яйця драконів? – спитав Папуга.

– О, з ними все гаразд, – відповів Етельред.

– Вони цілі? В Замку? Мої дорогесенькі! – зойкнула Табіта й зомліла.

– Агов, чого це вона? – здивувався Етельред. – Звичайно, вони в безпеці. Як їх поскладали в камеру тортур, так вони там і лежать, усі до одного.

Присутні кинулися поплескувати Табіту по лапах, аж поки вона опритомніла, бо, як мудро зауважив Г.Г., "немає сенсу палити пір'ячко в неї під носом, як це зазвичай роблять у таких випадках".

– А тепер, – звернувся Папуга до Етельреда, – зізнавайся, як найкраще проникнути в Замок?

– Там є тільки один вхід, – підказав Г.Г. – Через підйомний міст і головні ворота.

– Ага, отут ви всі й помиляєтесь, ясно? – тріумфально проголосив Етельред. – Ви думаєте, що знаєте все, чи не так? А ось і не так, ви помиляєтесь, ясно?

– Добре, але як же ще можна потрапити туди? – спитав Г.Г.

– Ну-у-у, – хитро примружився Етельред, – це вже ні, цього вже я вам не скажу. Ні-ні, я не з тих яких-небудь перекинчиків.

– Перебіжчиків, – виправив Пітер.

– І не з отих теж, – сказав Етельред.

– Я тобі не вірю, – сказала Пенелопа. – Відколи ми тебе схопили, ти тільки й робиш, що брешеш, і це тільки чергова твоя брехня, як перед тим про нейрохірурга. Ти постійно свідомо брехав нам про те, хто ти й що ти, й тепер знову брешеш, нібито є якийсь інший вхід у Замок Василісків.

– Я не брешу, панночко, повірте, – заголосив Етельред. – Може, я й збрехав вам раз чи два про те, хто я і що я, але тепер кажу чистісіньку правду: в Замок можна потрапити через ринви.

– Браво, Пенні! – вигукнув Пітер.

– Вельми розумно, – підхопив Папуга.

– Блискуче, – сказав Г.Г.

– Агов, – запротестував Етельред, який зненацька зрозумів, що він накоїв. – Як вам не сором, панночко, хіба це гарно?

– Так само гарно, як тобі шпигувати за нами, – відрубала Пенелопа.

– Але ж це мій фах – я професійний шпигун, – заперечив Етельред. – А ви не мали права хитрощами виривати в мене зізнання.

– Ну, пробач, будь ласка. Я думаю, це було необхідно, – сказала Пенелопа. – До того ж, нікого це не здивує, бо ти справді поганий шпигун.

– Гей, мені здається, несправедливо так казати, бо я встиг закінчити тільки половину курсу, – ображено відповів Етельред. – Насправді я просто супер. Я чудово вмію перевтілюватись в угорського риботорговця, батька трьох дочок, удівця – він у мене як живий! Зрештою, так каже моя мама. Ви не хотіли б послухати? Або ще я можу зобразити польського графа, для якого настали чорні часи і йому довелося продати свій замок зі всією начинкою.

– Якось іншим разом, – перебив його Папуга. – А зараз ми хочемо знати, як потрапити в ринву.

– Агов, – у котре буркнув Етельред, – навіть не чекайте, що я відкрию вам усі секрети.

– Здається мені, – Пенелопа підморгнула Папузі, – Етельред не усвідомлює, що ми пропонуємо йому дуже важливу роботу.

– Як це? Мені? – спантеличено перепитав Етельред. – Яку роботу?

– Професійного контршпигуна, – незворушно відповіла Пенелопа.

– Тобто це я буду ким? – розхвилювався Етельред, аж його очі зробилися ще банькатіші. – А що воно таке?

– Це найважливіший різновид шпигунства, уяви собі, – відповів Пітер.

– Так, – підхопив Саймон, – надзвичайно важлива робота.

– Ого! – видихнув вражений Етельред. – Ну, то як ця робота робиться?

– Отак: ти вдаєш, нібито й далі шпигуєш за нами на користь василісків, – пояснила Пенелопа. – Тим часом насправді ти шпигуєш за василісками для нас. І тому тепер тебе називатимуть ас-контррозвідник Ікс.

– Нове ім'я? – спитав Етельред. – Але чому саме ас-контррозвідник Ікс? Чому мені не можна залишити моє власне ім'я?

– Тому, що аси контррозвідки ніколи так не роблять, – сказав Пітер. – Вони занадто важливі персони, щоб залишати собі звичайні імена.

Етельред кілька хвилин розмірковував.

– А маскування мені знадобиться, га? – нарешті спитав він. – Бо маскування – це мій коник, справді, тож я не хотів би його занехаяти.

– Аякже, звичайно, тобі доведеться маскуватися, – сказала Пенелопа, – і найчастіше доведеться носити по-диявольському хитре й підступне маскування.

– Яке ж, яке, кажи мерщій! – не витримав Етельред. Очі його від запалу мало не вилізли з орбіт.

– Ти будеш маскуватися під себе, – відповіла Пенелопа. – Будеш справжньою жабою.

– Це вже занадто! Ті василіски прекрасно знають, що я жаба, – запротестував Етельред.

– У цьому, власне, й полягають диявольські хитрощі, – втрутився Саймон. – Бо під личиною жаби буде насправді чаїтися ас-контррозвідник Ікс.

– Ага! – вигукнув Етельред, і обличчя його засяяло. – Ага, це вам не дурничка, це навіть вельми розумно. Супер, це якесь найшпигунськіше шпигунство, яке тільки може бути!

Діти полегшено зітхнули, а Папуга і Г.Г. перезирнулися.

– Отже, ти погоджуєшся зайняти цю високу посаду? – уточнила Пенелопа.

– Авжеж, панночко, залюбки, – очі Етельреда сяяли. – І ще дозвольте сказати, панночко, що мені буде дуже приємно нести службу з кимось таким, як ви, з отакою гарненькою, такою розумною – точнісінько, як я.

– Щиро дякую вам, – промовила Пенелопа, ледве тамуючи сміх. – А тепер, якщо Г.Г. буде такий ласкавий і дасть нам що-небудь попоїсти, ми зможемо попрацювати над планом нашої операції.

Тоді всі знову повернулися до вітальні й Пенелопа допомогла Г.Г. подати на стіл розкішний обід, який складався з овочевого супу, ягняти, запеченого з зеленим горошком, печеної картоплі, присмаченої маслом і сметаною, а на десерт – свіжі полуниці зі збитими вершками та меренгою, а на додачу – морозиво.

– О-о-о, яка смакота! – простогнав Пітер, доїдаючи другу порцію полуниць.

– Так-так, це, власне, один із тих невеличких банкетів, які Г.Г. так любить інколи влаштовувати, – сказав Папуга. – Він справді неперевершено готує. Ну, і звичайно, мушу визнати, місячна морква також цьому сприяє – її можна додавати до всього.

– Ага, до речі, та місячна морква постійно в тебе на язиці, – зауважила Пенелопа, – і про неї ви співали, коли ми вперше зустрілися. Що це таке?

– Це один із найкращих винаходів Г.Г., – пояснив Папуга. – Вона ніби звичайна морква, тільки смугаста – в червоні й білі смужки. Ми збираємо один урожай на рік і влаштовуємо з цієї нагоди урочисту церемонію – Свято Врожаю Місячної Моркви. А далі розвішуємо її в сушарні.

– Ось така вона висушена, – сказав Г.Г. і поклав на стіл довгастий овоч, схожий на моркву, але твердий, немов старий гарбуз. – Коли вона висохне, на ній з'являються рецепти й настанови. Дивіться!

Збоку на місячній моркві діти побачили готичний напис, щедро прикрашений вибагливими закарлючками, який повідомляв: "Смажена свиняча нога: вміст висипати в каструлю і поставити на дві години в піч. Підкладати у вогонь не більше двох полін за раз. Часто скроплювати салом".