Фредерік, або Бульвар Злочину - Шмітт Ерік-Емманюель

Ясна річ, Береніка інакша. Але ви самі? Чи ви змінились? (Пауза, Фредерік не відповідає). Коли ви говорили, що у вашої крові коротка пам'ять, ви мали рацію, добродію. Я б тільки додав, що ця кров, забудькувата і безпам'ятна, вона тече дуже сильно, дуже швидко, і надто шалено, щоб утворити щось спокійне, міцне і певне. Це бурхливий потік, що прориває дамби, він руйнує, він нічого не творить. (Пауза). То скільки ж тривають ваші кохання?

Фредерік мовчить. Барон де Ремюза розуміє, що перевага відтепер на його стороні.

РЕМЮЗА. Ви так сильно переконуєте, з такою силою — ви просто підмінюєте правду силою. Тож подумайте про це наступного разу, коли мовите "назавше" перед Беренікою, бо вона, вона почує саме "назавше", а ви будете думати лише про "тепер". До побачення, пане Леметр.

Він виходить.

Фредерік лишається нерухомий, затамувавши подих. Ремюза справді зачепив його.

Входить Панна Жорж, елегантна, сяюча, відмінна від тієї, що була зазвичай.

ЖОРЖ. Я прийшла з тобою попрощатися, мій любий Фредеріку. (Пауза). Малий везе мене до Італії.

ФРЕДЕРІК. А як же завтра? Прем'єра Робера Макера?

ЖОРЖ. Я домовилася з Арелем. Мою роль візьме Манірниця. Вона її вже знає. В кожному разі для тебе це вигідно.

ФРЕДЕРІК. Твоя правда.

ЖОРЖ (пауза). Малий мене обожнює.

ФРЕДЕРІК (як сомнамбула). Я щасливий за тебе, моя старенька Жорж.

ЖОРЖ. Мені не варто було погоджуватись на Італію. Здається, там постійно світить лимонне сонце. Боюся, щоб мій малий не розгледів, на що я схожа.

ФРЕДЕРІК. Шукай тінь.

ЖОРЖ. Я прикрила всі мої капелюхи газом, він бачитиме мене лише через чотири шари мусліну. (Вона всміхається). Та це не заважає мені тішитись.

ФРЕДЕРІК. Подорож до Італії, це, певно, недешево, як ви з цим впораєтесь?

ЖОРЖ. Я продала брошку, яку мені подарував імператор. (Зітхає). Це була остання коштовність, яка зосталася мені від Наполеона. Тепер я бідна.

ФРЕДЕРІК. Ти щаслива, моя старенька Жорж?

ЖОРЖ. У нього така пружна шкіра. Зранку, як то кажуть, наче в немовляти. І запах молодого чоловіка лине від його рук і стегон, коли ми кохаємось. Пристрасть… я говорила про неї на сцені, я її зображувала, але я її не знала; тепер вона повернулась до мого життя.

ФРЕДЕРІК. Знаєш, що ти помолодшала?

ЖОРЖ. Я не помолодшала, але я перестала старіти. (Сумно усміхається). Уже кілька років поспіль я навмисне гладшаю, не фарбуюсь, не доглядаю себе як слід. Коли я зрозуміла, що вже не зможу видавати себе за молоду дівчину, мені схотілося прискорити біг років.

ФРЕДЕРІК. Чому?

ЖОРЖ. Я вважала за краще бути наймолодшою серед старих, аніж найстарішою серед юних. (Прямує до дверей). Знаєш — він хоче мене. (Пауза). Щодня.

Фредерік ловить її на самому порозі.

ФРЕДЕРІК. Жорж! Скільки часу тривають мої кохання?

Жорж дивиться на нього зі здивуванням.

ФРЕДЕРІК. Відповідай, Жорж, я тебе прошу.

ЖОРЖ. Але я не знаю, я не історик. (Роздумує). Рік… Щонайбільше півтора… Повернення того самого сезону зазвичай фатальне для твоїх кохань.

ФРЕДЕРІК. А як ти гадаєш, Жорж, ти не думаєш, що колись я зможу покохати… назавше?

ЖОРЖ (вибухає сміхом). Навіщо ти мелеш дурниці? Що ти таке кажеш? Ти що, репетируєш роль?

ФРЕДЕРІК. Жорж! "Назавше"! Чи взагалі це можливо: "назавше"?

ЖОРЖ (жорстко). Ми актори, Фредеріку, тобто найрозсудливіші люди на землі, бо ми знаємо те, що інші приховують. Ми знаємо, що ми ніщо, ми не маємо той чи інший характер, ми вибираємо його собі й імпровізуємо залежно від ситуації; ми знаємо те, чого жоден філософ не знає; що можна думати про різне водночас; що можна сказати "я тебе кохаю", помітивши прищик на носі, або сказати "я тебе ненавиджу", думаючи, що час змінити черевики. Ми знаємо, що небо мінливе, що руйнується навіть камінь, що за три секунди ми відчуємо зовсім інше почуття, не таке як зараз, що від сміху до сліз — один рух стегна; ми знаємо непостійність, неуважність, уривчастість істот і речей; знаємо, що "назавше" — це лише бажання, а "ніколи" — зітхання.

ФРЕДЕРІК. Жорж, ти забираєш у мене надію. Я хотів би кохати Береніку.

ЖОРЖ. Боюся, що кохати — назавше зостанеться лише бажанням кохання.

Вона виходить.

ЗАТЕМНЕННЯ

ОДИНАДЦЯТА КАРТИНА

Фойє театру Фолі-Драматік.

Піпле у процесі приготування коктейлю за стійкою бару.

Вбігає Береніка з газетами в руках.

БЕРЕНІКА. О, Піпле! А де Фредерік?

ПІПЛЕ. Він вийшов на хвильку в крамничку. А я готую йому гаряче вино. Мені здалося, що він дуже нервовий. Це б мало бути через прем'єру "Робера Макера". Йому так хочеться, щоб це продовження було б так само успішним, як і "Постоялий двір Адре".

Береніка розкладає газети на стійці бару.

БЕРЕНІКА. Поглянь, що пишуть газети.

ПІПЛЕ (із здивуванням читає). Ви одружуєтеся з Фредеріком!

БЕРЕНІКА. Я щойно про це дізналась!

Вона вибухає сміхом.

ПІПЛЕ (почухавши потилицю). Так, оригінально, як для пропозиції руки і серця!

У цю мить входить Фредерік, одягнений у костюм Робера Макера, закінчуючи складати речі до своєї торбинки.

Береніка кидається йому на шию.

БЕРЕНІКА. Ти одружуєшся зі мною!

ФРЕДЕРІК. Я?

БЕРЕНІКА. Так написано в газетах.

ФРЕДЕРІК. Треба завжди вірити тому, що пишуть у газетах.

Береніка сміється від щастя.

Піпле скористався цим, щоб непомітно щезнути.

ФРЕДЕРІК. Ти рада?

БЕРЕНІКА. Дуже. (Пауза). Але я відмовляюсь, ясна річ.

ФРЕДЕРІК. Перепрошую?

БЕРЕНІКА. Я не хочу виходити за тебе заміж.

ФРЕДЕРІК. Береніко!

БЕРЕНІКА. Ми не повинні піддаватися жодному примусу, нічому зовнішньому. Ти любиш мене тільки тому що знову приймаєш це рішення щоранку — любити мене.

ФРЕДЕРІК (тривожний). Але шлюб може створити захист.

БЕРЕНІКА. Захист від чого? Від кого? Якщо нас покине кохання, все буде скінчено.

Фредерік не хоче це чути.

ФРЕДЕРІК. Ти дуже довірлива зі мною. Я лише актор, тобто останній чоловік, якому варто довіряти. Я не здатен розпізнати, чи я граю, чи брешу, адже щирість складає частину мого фаху. Я постійно спостерігаю за собою. Ти знаєш, що на похороні своєї матері мені вдався чудовий крик болю? Так от, щойно я закричав, я вже почав його досліджувати, аналізувати засоби його відтворення… Я — чудовисько, Береніко.

БЕРЕНІКА. Я тебе не слухаю.

ФРЕДЕРІК. Мені завше жилося легко, бо я ніколи не мав нічого справді важливого, крім свого мистецтва. У найгострішу мить своїх стосунків із жінкою, у ліжку чи в суперечці, я завше можу відсторонитися і сказати собі: я досліджую. Саме тому я не вельми жалую акторів. Коли я бачу, як плаче Манірниця, я кажу собі: вона вивчає страшенну тугу від розлуки. Почувши, як Жорж стогне, як дебютантка, під ударами стегон Дужі, я думаю: вона вивчає насолоду. Коли я уявляю власну печаль того дня, коли ти мене покинеш, я думаю: я вивчатиму відчай. Актори сприймають час життя лише як фаховий досвід.

БЕРЕНІКА. Я зміню тебе.

ФРЕДЕРІК. Люди не міняються.

БЕРЕНІКА. Тобі непотрібно уявляти, що ти відчуватимеш, коли я тебе покину, бо я ніколи не піду.

ФРЕДЕРІК. Підеш, якщо я викличу в тобі страх.

БЕРЕНІКА. Однак не піду.

ФРЕДЕРІК. А що б ти зробила, якби дізналась, що я маю коханку?

БЕРЕНІКА. Я б запитала себе, навіщо тому, хто це сказав, городити таку брехню.

ФРЕДЕРІК (схвильований). Ти б запитала себе про нього, а не про мене?

БЕРЕНІКА. Звичайно, про нього, лише про нього. Тобі я довіряю.

ФРЕДЕРІК (тужливо). А якби десять, п'ятнадцять осіб повторили б тобі те саме?

БЕРЕНІКА. Кількість тут нічого не міняє. Я б поверталася до початкової ідеї: навіщо вони вигадують цю зраду? (Пауза). До речі, я чекаю на щось подібне невдовзі. Щастя викликає заздрість; а я ж дуже щаслива, тому мені будуть заздрити. І навіть трохи образливо, що досі ніхто мені нічого такого не казав…

ФРЕДЕРІК. Чого саме?

БЕРЕНІКА. Що ти мене зраджуєш. Може, ми були дуже стримані…

ФРЕДЕРІК. А якби я сам тобі це сказав?

БЕРЕНІКА. Що більше мене не любиш?

ФРЕДЕРІК. Ні, цього я не скажу. Якби я сказав, що тебе зрадив.

БЕРЕНІКА. Я б удавала, що гніваюсь, ти б мене заспокоював, і ми б покохались страшенно пристрасно. Мені здається, що таким чином я б здійснила твій план: ти б розповів мені цю маячню, щоб викликати мою реакцію.

ФРЕДЕРІК. Ти надто мені довіряєш.

БЕРЕНІКА. Очевидно, більше, ніж ти сам. Але я маю рацію. (Сміється). А тепер я тебе залишу. Мені ж треба вдягнутися на прем'єру "Робера Макера".

Цілує його і виходить, зустрівшись із Арелем, дуже заклопотаним, але веселим.

АРЕЛЬ. Передчуваю успіх. Ми все продали! Для мене самого навіть відкидного стільця не лишилось!

ФРЕДЕРІК. Тим краще для відкидного стільця.

У цей момент із глибини, перетинаючи фойє швидкими кроками, з'являється граф Пієман у супроводі двох поліцейських, зупиняється біля Фредеріка і Ареля. Пієман тримає перед собою королівський указ.

ПІЄМАН. За наказом Короля, показ вистав "Робер Макер" заборонено. Той, хто порушить закон, буде відповідно покараний.

АРЕЛЬ. Шлях би вас трафив!

ПІЄМАН (з ненавистю). Цензуру відновлено. І я зроблю так, що весь ваш репертуар зникне в її надрах.

ФРЕДЕРІК. Падлюка!

ПІЄМАН. Я ж казав вам, що помщуся!

Він виходить разом з двома поліцейськими, радий від справленого ефекту. Арель витирає піт з лиця.

АРЕЛЬ. Мерзотники! Що ж нам робити? Треба рятувати виручку, я ж продав весь зал.

ФРЕДЕРІК. Зіграємо "Антоні".

АРЕЛЬ. "Антоні"? "Антоні"? Отак, без репетиції? Без Жорж чи Дорваля, щоб зіграти Адель?

ФРЕДЕРІК. Ти дуже добре знаєш, що за кілька років Манірниця вивчила всі ролі Жорж, сподіваючись на нежить, грип чи ще бозна що…

АРЕЛЬ. "Бозна що"… Це я дуже добре знаю. Вона кілька разів намилювала сходи, щоб Панна Жорж зламала собі шию. Саме тому Панна Жорж і попросила Антуана завше йти попереду, стукаючи по підлозі.

ФРЕДЕРІК (сміється). Браво, маленька Манірнице! Душа справді проста, чесна і пряма, і точно знає, чого хоче.

АРЕЛЬ. "Антоні"… "Антоні"… Піду попередити трупу! (Помічає в коридорі Фірмена). Фірмене, треба перевдягнутися.

Арель стрімко йде, заклопотаний ще більше, ніж зазвичай. На секунду Фредерік лишається на сцені один і кличе сторожа.

ФРЕДЕРІК. Піпле, ти зустрівся з герцогом Йоркським, як я тебе просив?

Піпле поспішає.

ПІПЛЕ. Так, мені вдалося застати його в готелі. От-от він буде тут.

ФРЕДЕРІК. Добре.

Входить Манірниця у супроводі Парізо, щоб взяти келишок у барі.

МАНІРНИЦЯ. Арель вважає, що ти хочеш мені щось сказати.

ФРЕДЕРІК.