Фредерік, або Бульвар Злочину - Шмітт Ерік-Емманюель

Все це так доречно… це чудово… (Механічно). Але який талант, бігме, який талант! Де ви це знайшли! Ці слова! Ці ситуації! Цю правду!

КЮССОННЕ (щасливий). Та зважте: це ще тільки перший акт!

Фредерік зітхає, піднімаючи очі до неба.

АНТУАН. Пане Леметре, ви входите у цю мить. Ви виходите з однієї з кімнат, розташованих над головними сходами, і ви оцінюєте ситуацію.

Фредерік займає своє місце і кривиться.

ПАННА ЖОРЖ. Що ти робиш?

ФРЕДЕРІК. Я оцінюю ситуацію.

Панна Жорж насилу стримує себе, щоб лишатися серйозною.

ФРЕДЕРІК-РОБЕР МАКЕР (уткнувся носом у рукопис). "Що тут відбувається?" (Він коментує у бік Кюссонне). Браво, яка могутня проза!

КЮССОННЕ. Якщо я можу собі дозволити, ви не повинні з'являтися таким чином. Ви ж граєте бандита.

ФРЕДЕРІК. І що з того?

КЮССОННЕ. Тоді ви маєте увійти як злочинець, навшпиньках, тулячись до стіни, ховаючись у ваш великий плащ!

Кюссонне залишає своє місце і показує вхід злочинця, кумедного і умовного.

ФРЕДЕРІК. Якщо я від початку матиму вигляд фальшивого шахрая, то що мені лишається грати потім, мій дорогий і видатний авторе?

КЮССОННЕ. Довіртеся мені.

ФРЕДЕРІК (крізь зуби). Оце якраз і складно.

Вдаючи, що грає запропоновану гру, Фредерік виконує кумедну й надмірну пантоміму.

КЮССОННЕ (з ентузіазмом). Браво! Саме так!

Кюссонне вертається на своє місце, кульгаючи. Фредерік це помічає і кидає йому вслід.

ФРЕДЕРІК. О, ви шкутильгаєте, пане Кюссонне?

КЮССОННЕ. Так, уже другий день.

ФРЕДЕРІК (глузливо). Звичайно, ви ж перетрудили ноги, коли це писали…

ЗАТЕМНЕННЯ

КАРТИНА ШОСТА

Гримерка Фредеріка.

День прем'єри "Постоялого двору Адре". Фредерік гримується за своєю ширмою. Помреж просовує голову і кричить.

АНТУАН. Починаємо за чотири хвилини!

ФРЕДЕРІК (за ширмою). Як вони там?

АНТУАН. Хто?

ФРЕДЕРІК (за ширмою). Глядачі.

АНТУАН. Зловісні. Як то кажуть, нібито застигли на своїх стільцях.

Зникає, поспішаючи, наелектризований прем'єрою.

Береніка, взята на незрозумілу посаду асистентки, тримає на плічках чорний костюм лиходія, який має вдягнути Фредерік.

БЕРЕНІКА. Пане Леметре, вам лишилося чотири хвилини. А ви і досі без костюма.

ФРЕДЕРІК (за ширмою). Їх багато?

БЕРЕНІКА. Повний зал.

ФРЕДЕРІК (так само). На публічних стратах завжди повно народу.

БЕРЕНІКА. Я вас благаю: вдягніться!

ФРЕДЕРІК (так само). Оце вже ні!

БЕРЕНІКА. Що?

ФРЕДЕРІК (так само). Я вийду голим!

Виходить з-за ширми.

БЕРЕНІКА. Ах!

Насправді, Фредерік одягнений убогим денді, із чорною пов'язкою на оці, у тій самій позі Робера Макера, по якій його пам'ятають нащадки.

ФРЕДЕРІК. Що ви про це думаєте?

БЕРЕНІКА. Але… мені подобається.

ФРЕДЕРІК (залюбки розповідає). Я сидів на терасі Турецької кав'ярні і раптом побачив екстравагантного типа, котрий зупинився біля кондитерської. Він був одягнений у зелений фрак, лиснючий від бруду, залатані штани, жилет, який ніколи не був білим, пожмаканий сірий капелюх на шевелюрі сторчма, а на ногах — жіночі туфлі. Він делікатно тримав шматочок кнедлика кінчиками пальців і їв його трьома зубами з невимовною насолодою. Поснідавши, він дістав із кишені купку ганчір'я, витер собі губи, почистив одяг і вирушив бульваром, постукуючи ціпком часів Директорії. Я обмежився жовтими штанами. Гадаю, що з цим костюмом я знайшов і рішення ролі.

БЕРЕНІКА. А чорна пов'язка?

ФРЕДЕРІК. Це щоб не бачити, як публіка закидає мене помідорами.

БЕРЕНІКА. Ви не вірите в успіх п'єси?

ФРЕДЕРІК. Ані секунди.

БЕРЕНІКА. Проте ви посміхаєтесь.

ФРЕДЕРІК. Тому що…

БЕРЕНІКА. Розкажіть мені!

ФРЕДЕРІК. Ні…

БЕРЕНІКА. Розкажіть!

ФРЕДЕРІК (з посмішкою). У мене є план.

У цю мить у гримерку вривається Манірниця, одягнена нареченою.

МАНІРНИЦЯ. Як я тобі?

ФРЕДЕРІК. Цнотливо.

МАНІРНИЦЯ. Не знущайся.

ФРЕДЕРІК. Справжня наречена з поставленої п'єси, так і хочеться тебе з'їсти…

МАНІРНИЦЯ. То прошу, не соромся.

Фредерік робить їй знак, що в гримерці Береніка.

МАНІРНИЦЯ. А, так і ви тут! І як же вас тепер називати? Причепа? Липучка? Смола?

ФРЕДЕРІК. Манірнице, я тебе прошу…

МАНІРНИЦЯ. Ти її захищаєш? Це твоя нова коханка? Вона ж від тебе ні на крок.

ФРЕДЕРІК. Я даю їй уроки з акторської майстерності.

МАНІРНИЦЯ (злісно). Не думаю, що вона потребує уроків.

ФРЕДЕРІК. Вона мені асистує.

МАНІРНИЦЯ (агресивно). Що це означає?

ФРЕДЕРІК. Манірнице, не ставай дибки. Між панночкою і мною лише суто фаховий чемний інтерес. Інакше ти чудово розумієш, що ми б сховалися.

МАНІРНИЦЯ. Але ти не ризикнув поцілувати мене в її присутності.

ФРЕДЕРІК. Зовсім ні.

МАНІРНИЦЯ. Тоді я чекаю. Якщо вона твоя асистентка, нехай асистує і в цьому, чому ні?

Насправді Фредеріку ніяково, він хоче звільнитися від неї, злегенька поцілувавши в губи. Але Манірниця утримує його голову і притискає до себе, цілуючи його довго, глибоко і демонстративно.

Береніка відвертається, щоб не бачити.

МАНІРНИЦЯ (переводячи подих). Однак…

ФРЕДЕРІК (так само). Це не поцілунок, а занурення у морську глибінь.

МАНІРНИЦЯ (повертаючись у свою гримерку). А зараз звільнись від неї. Я більше не хочу бачити, як вона ходить за тобою хвостиком.

ФРЕДЕРІК. Не будь смішною.

МАНІРНИЦЯ. Вибирай: вона або я.

ФРЕДЕРІК. Ти сердишся, бо зараз твій вихід. Поговоримо про це пізніше, спокійно.

МАНІРНИЦЯ (ляснувши дверима). Я маю свою голову на плечах.

Виходить.

ФРЕДЕРІК (самому собі). Не така вже вона й важка…

Береніка заходиться м'яким і милим сміхом.

БЕРЕНІКА. Вона навіть не помітила, як ви вдягнені. Вона не бачить нікого, крім себе.

ФРЕДЕРІК. Пробачте їй.

БЕРЕНІКА (тихо). О, вона має рацію: хто я для вас?

Дивляться один на одного. Довге мовчання.

Його порушує Береніка, на видиху.

БЕРЕНІКА. У Манірниці дар провидіння, вона розгледіла у майбутньому те місце, яке я скоро займу у вашому житті.

ФРЕДЕРІК (збентежений). Отже…

БЕРЕНІКА. Якщо вона й не відчула, що мене любите ви — бо ви мене ще не кохаєте — то відчула, як я кохаю вас. Так, вона недаремно може відчувати тривогу, адже моя прихильність значно сильніше за її.

ФРЕДЕРІК. Ви мене бентежите…

БЕРЕНІКА. Це ще зарано. Я знаю. (Вона підводиться). Я піду на своє місце в залі.

ФРЕДЕРІК (зупиняючи її на порозі). Береніко… це були ви, лебедина шийка, очі кольору яшми, третя ложа, кілька місяців поспіль?

БЕРЕНІКА (щаслива, що більше не треба брехати). Це була я.

ФРЕДЕРІК. Хто ви?

БЕРЕНІКА. Жінка вашого життя. Моя проблема у тому, що я довідалась про це раніше за вас. Але й ви це скоро зрозумієте. (Усміхається). До скорої зустрічі.

Залишає Фредеріка задумливим.

Входить Фірмен, одягнений лиходієм із мелодрами, у чорному костюмі і чорному плащі.

ФІРМЕН. Фредеріку, ти готовий? (Помічає костюм Фредеріка). Що це таке?

ФРЕДЕРІК (наближаючись до нього). Ти одягнув щось під костюм?

ФІРМЕН. Під костюм? Що ти маєш на увазі?

Фредерік кидається на нього і починає зі сміхом рвати на ньому костюм. За п'ятнадцять секунд, не встигнувши зреагувати, Фірмен лишається у лахмітті, майже голий.

ФРЕДЕРІК. Ти граєш каторжника — втікача з Ліонської в'язниці? Ти щойно провів кілька днів у лісі та ще й в чагарниках? Оце твій костюм.

АНТУАН (просовує голову). Панове, на сцену!

ФІРМЕН. Але…

ФРЕДЕРІК. У дорогу, курчатко! У мене є кілька дієвих пропозицій до наших колег!

Швидко виходять.

ЗАТЕМНЕННЯ

СЬОМА КАРТИНА

Арель і Кюссонне у вечірньому вбранні з хвилюванням дивляться у зал. Кожний втупився у своє очко-дірочку в завісі, яке дозволяє спостерігати за публікою.

Позаду чути той особливий шум залу перед виставою: розмови, "Запитуйте програмку!", "Програмка Постоялого двору Адре" тощо.

Час від часу видно пробігають члени трупи: дехто шукає реквізит, за ними слідує костюмерка, яка хоче скористатися однією з двох щілин.

КЮССОННЕ. Всі критики вже тут?

АРЕЛЬ. Так, стерв'ятники зайняли свої місця на скелі. Поряд із кожним із них я посадив курочку, аби та штовхнула ніжкою, якщо хтось аж надто занудьгує.

КЮССОННЕ. Я боюсь, пане Арелю.

АРЕЛЬ. Не бійтеся. Критик і митець ніколи не порозуміються один з одним, вони переслідують надто різні цілі: щоб досягти успіху, митець потребує, щоб його любили, а критик — щоб його ненавиділи. Це все одно що просити день і ніч побратися: адже перемога одного залежить від поразки іншого.

КЮССОННЕ. Я сподіваюся, що у нас буде успіх зі сльозами на очах.

АРЕЛЬ. Я сподіваюсь, що у нас буде бодай якийсь успіх. (Хоче себе підбадьорити). Годі, годі, критики ні на що не впливають.

Кожен із двох швиденько хреститься, потай, сподіваючись, що інший не бачить.

АРЕЛЬ (після паузи). Клакерам ви заплатили?

КЮССОННЕ. Так, я розсадив своїх клакерів по всьому залу в різних місцях і відмітив червоним олівцем ті репліки, після яких треба аплодувати.

АРЕЛЬ. Дуже добре. Панна Жорж і Манірниця вжили ті ж заходи обережності.

КЮССОННЕ. А Фредерік Леметр?

АРЕЛЬ. На бульварі Злочинів він — єдиний актор в опозиції до клакерів. "Це не я плачу їм, щоб вони аплодували, а це вони платять, щоб мені аплодувати", — каже він. І це правда!

КЮССОННЕ. Яка претензійність…

АРЕЛЬ (із захопленням). Можливо, але яка економія!

КЮССОННЕ (раптово підскочив, перелякано). Отакої! Жюль Жанен, критик із "Фігаро", вже скривився.

АРЕЛЬ. О Боже, у нього загострення виразки, ми пропали. Куди тільки дивиться медицина? У дев'ятнадцятому столітті вже час навчитися лікувати критичну виразку, особливо у день прем'єри.

КЮССОННЕ. Це серйозно?

АРЕЛЬ (хоче себе підбадьорити). Та ні, ні. Врешті-решт, критики ні на що не впливають.

І вони знову швидко хрестяться.

Резонують три удари.

Перелякані, вони віддаляються ще швидше.

ЗАТЕМНЕННЯ

ВОСЬМА КАРТИНА

Сцена "Фолі-Драматік" під час вистави "Постоялого двору Адре".

На сцені — велика залу Постоялого двору Адре, у декораціях із мальованих полотен. Праворуч — сходи ведуть на галерею, яка перетинає театр по всій ширині. Ліворуч на першому поверсі на передньому плані — двері виходять на кухню; на задньому плані інші двері виходять на вулицю. У глибині сцени, посередині, під галереєю, — головні двері.

Ложа Ареля і Кюссонне лишається освітленою на авансцені: ми бачимо, як вони дивляться виставу.

Вистава вже йде.

Значна частина трупи присутня на сцені. Дужі і Манірниця зображують пару наречених. Парізо виступає у формі жандарма. Навколо гості і численні жандарми. У відчаї ЛЯ КРЕССОННЬЄР-Дюмон вибігає на сцену і пронизливо кричить.

ЛЯ КРЕССОННЬЄР-ДЮМОН.