Міжзоряний мандрівник - Лондон Джек

Потім, усе ще мандруючи, я відчував, що засинаю, і який же то був чарівний сон! Час від часу вві сні я рухався, — авжеж! Ви тільки вдумайтесь у це слово: "рухався"! Я ворушив руками й ногами, відчував дотик чистих простирал до свого тіла, мені було ватишно. Це було пречудово! Як людина, помираючи зі спраги в пустелі, бачить марева — дзюркотливі водограї, прохолодні кринички, — так і я бачив, що визволився з пекельної сорочки, що замість бруду навколо мене чистота, і замість моєї поморщеної, мов пергамент, шкіри, — здорова, гладенька, як оксамит. Але зараз ви переконаєтеся, що мої марева були й інакші.

Я прокинувся. О, я вже не спав, а тільки лежав з заплющеними очима. І прошу вас, зрозумійте: все, що трапилося потім, нітрохи не здивувало мене. Все видавалося цілком нормальним і природним. Запевняю вас, що я був самим собою. Але вже не Дерелом Стендінгом. Він так само не мав нічого спільного зі мною, як і його суха, поморщена, мов пергамент, шкіра з моєю, свіжою та м’якою. Я не знав ніякого Дерела Стендінга, та й не міг його знати, бо він тоді ще не народився, та й мав народитися аж за декілька сторіч. Одначе ви самі зараз переконаєтесь.

Я лежав з заплющеними очима і лінькувато прислухався. Знадвору долинав рівномірний цокіт кінських копит по бруківці. Часом бряжчала зброя і металеві оздоби на конях, і я зрозумів, що повз мої вікна вулицею проїхав загін кінноти. Я знічев’я міркував, хто б то міг бути. Відкілясь, — зрештою, я знав, що з подвір’я заїзду, — знову почувся цокіт копит і нетерпляче іржання. Я впізнав, що це чекає мій кінь.

Почулася хода. Хтось ступав ніби обережно, а проте навмисне тупав, виявляючи свій таємний намір, збудити мене, якщо я сплю. "Хитрий старий!" — усміхнувся я сам до себе.

— Понсе, — озвався я, не розплющуючи очей, — швидше води, холодної, ціле відро! Сю ніч я забагато випив, і тепер мені горить усередині.

— Та й спали теж забагато, — пробурчав старий, подаючи мені кухоль води, загодя принесений.

Я сів, розплющив очі, узяв обіруч кухля з водою і, жадібно припавши до нього губами, подивився на Понса.

Тепер зверніть увагу на дві речі: я розмовляв французькою мовою і не дивувався цьому. Тільки опісля, коли я знову опинився у своїй самотинній камері і згадував усе те, про що оце пишу, — я збагнув, що розмовляв по-французькому, і то добре. А я, Дерел Стендінг, що пише тепер ці рядки у відділенні для вбивць у Фолсомській в’язниці, знав французьку мову лише в обсязі програми середньої школи, тобто читав, але розмовляти зовсім не міг. Я не вмів би навіть вимовити як слід французькі назви у меню.

Та вернімося до мене в кімнату. Понс був маленький худенький дідок. Він народився в нас у домі, я це знав, тому що того дня, який я описую, випадково про це згадували. Він мав добрих шістдесят років. Був беззубий, але бадьорий і моторний, дарма що кульгав, якось кумедно підскакуючи. Проживши з нами ціле своє життя, він дозволяв собі бути з усіма запанібрата. Він служив у мого батька ще раніше, ніж я навчився ходити, а як батько номер, то він перейшов до мене. Саме того дня Понс оповідав мені про це. Ногу йому скалічило на війні в Італії, під час кавалерійської атаки. Ледве він устиг був витягти мого батька з-під кінських копит, як його вдарили списом у стегно, і він сам попав під копита. Батько, бувши при пам’яті, але безпорадний через рани, бачив усе те. Таким чином Понс здобув собі право бути мало не зухвалим з нами, принаймні зі мною, сином мого батька.

Понс докірливо похитав головою, побачивши, як жадібно я п’ю воду.

— Чули, як вона кипіла мені в горлі? — засміявся я, віддаючи йому порожнього кухля.

— Викапаний батько! — безнадійно мовив він. — Але ваш батько згодом усе-таки дечого доброго навчився, а ви навряд чи навчитесь.

— Еге, навчився, коли йому живіт не давав пити, коли від одного ковтка його аж вивертало, — дражнив я старого. — Не штука не пити, коли не годен!

Поки ми розмовляли, Понс поскладав біля ліжка те, що я мав сьогодні одягти.

— Пийте, пийте собі, пане, — мовив він, — вам не завадить. Помрете із здоровим шлунком.

— Ви хочете сказати, що він у мене залізний? — Я вдавав, ніби не розумію, на що він натякає.

— Я хочу сказати… — почав він знову, але, збагнувши, що я його дражню, замовк, надув свої поморщені губи й повісив на бильце стільця мій новий плащ із соболів. — Вісімсот дукатів, — ошкірився він, — тисяча кіз і сотня ситих биків за плащ, щоб вам було тепло. Цілих два десятки ферм на спині мого шляхетного пана.

— А ось тут ціла сотня добірних ферм, та ще й замок або два на додачу, а то й палац, — сказав я, торкаючись рукою до шаблі, що її він саме клав на стілець.

— Ваш батько також здобув усе дужою рукою, — дорікнув Понс, — але він умів берегти здобуте.

Старий замовк, зневажливо показуючи на мій новий червоний атласний камзол, — надзвичайно гарний, тільки дуже дорогий.

— За оце шістдесят дукатів! — не вгавав Понс. — Ваш батько радше б віддав усіх кравців та юдеїв з цілого християнського світу на потіху сатані, аніж заплатив би такі гроші.

Отак весь час, поки ми вдягались, тобто поки Понс допомагав мені вдягатись, ми з ним під’їдали один одного.

— Я бачу, що ви, Понсе, не чули останньої новини? — хитро закинув я.

Старий нашорошив вуха. Він любив усякі плітки.

— Останньої новини? — перепитав він. — Може, щось про англійський двір?

— Ні,— я похитав головою, — але, мабуть, це тільки для вас новина, а всі решта вже її знають. То ви справді не чули? Грецькі філософи шепталися про неї ще дві тисячі років тому. Через цю ж новину я і став носити двадцять заможних ферм на спині, через неї живу при дворі і чепурно вбираюся. Бачите, Понсе, світ — це найпаскудніше місце, життя — найсумніша річ, усі люди вмирають, а коли помруть, то вони, звісно, мертві. Отже, щоб урятуватись від туги й лиха, нинішні люди, такі, як я, шукають утіхи, забуття й шалених розваг.

— Ну, а новина, пане? Про що шепталися філософи в давнину?

— Про те, що бог помер, Понсе, — відповів я врочистим голосом. — Невже ви не чули? Бог помер, незабаром і я помру, тож і ношу на плечах двадцять заможних ферм.

— Ні, бог живий, — палко заперечив старий, — і царство його наближається. Кажу вам, пане, воно вже близько. Може, й завтра, і тоді земля загине!

— Так казали люди й у давньому Римі, Понсе, коли Нерон робив із них живі смолоскипи собі на втіху.

Понс жалісливо подивився на мене й сумно мовив:

— Надмірне знання народжує неміч. Я завжди опирався. Але вам, звісно, треба було зробити по-своєму і тягати мої старі кістки з собою. Вивчати астрономію й арифметику у Венеції, поезію та всі оті італійські штучки у Флоренції, астрологію у Пізі, а в тій країні божевільних, у Німеччині,— вже й не знаю що. Хай би їх чорт узяв, тих філософів! Я вам кажу, пане, я, Понс, ваш служник, кволий, темний у письмі дід, я кажу вам, що бог є, і незабаром прийде час, коли ви станете перед ним. — Він раптом замовк, щось, мабуть, згадавши, і додав — Він тут, той священик, про якого ви казали.

Я відразу згадав, що призначив священикові зустріч.

— Чому ж ви мені досі не сказали? — розгнівався я.

— А що таке? — Понс знизав плечима. — Однаково він уже цілих дві години чекає.

— То чому ж ви мене не збудили?

Понс подивився на мене, задумливо й суворо.

— Ви ледве докотилися до ліжка й горланили наче півень: "Співай ку-ку, співай ку-ку, співай ку-ку!"

Він сміявся з мене, наспівуючи верескливим фальцетом цей безглуздий приспів. Звісно, лягаючи спати, я, мабуть, таки плів усякі нісенітниці.

— У вас добра пам’ять, — сухо зауважив я й накинув був на себе плащ із соболів, але зараз же шпурнув його Попсові, щоб прибрав. Він понуро похитав головою.

— І пам’яті ніякої не треба. Ви проспівали те "ку-ку" з тисячу разів, аж доки збіглись мало не половина гостей заїзду й почали гримати в двері, щоб ви не заважали їм спати. А коли я вас поклав як слід у ліжко, то хіба ви не покликали мене і не звеліли кожному, хто прийде, навіть самому чортові, казати, що "пані" ще сплять? А потім ви мене знову покликали й так стиснули мені руку, що вона тепер уся в синцях, і наказали, коли мені дороге життя, коли я люблю сите м’ясо й теплу грубу, не турбувати вас уранці і не будити? Хіба що трапиться одна річ.

— А яка саме? — запитав я, бо сам не міг нічого згадати.

— Сказали, хіба що серце чорного пугача, якого зовуть Мартінеллі — хто його знає, що то за цяця, — хіба що тепле серце Мартінеллі лежатиме, на золотій таці, конче на золотій — ви сказали, що лиш тоді я муситиму збудити вас отим вашим: "Співай ку-ку, співай ку-ку". Ви почали мене вчити, як саме співати це: "Співай ку-ку, співай ку-ку".

Тільки-но він назвав мені ім’я, як я згадав про священика Мартінеллі: безперечно, це він стирав собі підошви цілі дві години, чекаючи на мене в другій кімнаті.

Коли нарешті Мартінеллі увійшов до мене і, вітаючись, назвав мій повний титул та ім’я, я згадав усе: я був граф Гійом де Сен-Мор. Бачите, я міг тоді знати, а пізніше згадати тільки те, що збереглося в моїй свідомості.

Священик був італієць, невисокий, смаглявий, сухий, наче після довгого посту або виснажений з голоду. Руки він мав маленькі й ніжні, як у жінки. Але очі! Вони були хитрі, лукаві, вузенькі, мов щілинки, з важкими повіками, гострі, як у тхора, і водночас ліниві, як у ящірки, що гріється на сонці.

— Занадто довго ви зволікаєте, графе де Сен-Море, — відразу почав він, коли я поглядом наказав Понсові вийти з кімнати. — Тому, в кого я служу, терпець уривається.

— Не так гостро, падре, — урвав я його, розгнівавшись. — Не забувайте, що ми з вами не в Римі.

— Мій найясніший володар… — почав він удруге.

— Найясніший править Римом, — знову спинив я його. — А тут — Франція.

Мартінеллі знизав плечима, вдаючи терпеливе смиренство, але його палючі, як у василіска, очі зраджували зовсім інше.

— Мій найясніший володар зацікавлений деякою мірою і тим, що робиться у Франції,— спокійно провадив він далі.— Ця дама не для вас. У мого володаря інакші плани… — Мартінеллі облизав тонкі губи. — Інакші плани щодо цієї дами… і щодо вас.

Я, звісно, знав, про кого йшлося. То була велика герцогиня Філіпа, вдова Жофруа, останнього герцога Аквітанського. Але велика герцогиня, вдова й усе таке інше, була перш за все жінка, молода, весела, вродлива, створена, як мені здавалося, саме для мене.

— Які ж то плани? — запитав я гостро.

— Вони занадто широкі й глибокі, графе де Сен-Море, щоб я дозволив собі думати про них, а тим паче обмірковувати їх з вами чи з будь-ким іншим.

— Я знаю, починаються великі події, і липкі хробаки вже заворушились під землею, — сказав я.

— Мене попереджено, що ви дуже впертий, але я повинен виконати наказ.

Мартінеллі підвівся йти, і я й собі підвівся.

— Я сказав, що це марна річ, — вів далі він. — Але вам дається остання змога змінити свої наміри.