На Західному фронті без змін - Ремарк Еріх Марія

Ми робимо це швидко, безжально і домагаємося того, що він сидить тепер тихо. Інші новобранці, які все бачили, аж зблідли; ми сподіваємося, що це їх трохи настрахає. Такий ураганний вогонь — затяжке діло для бідолашних; із збірного пункту новобранці відразу попали в таку веремію, що тут і досвідчений чоловік міг би посивіти.

Після цього випадку задушливе повітря у сховищі нас іще дужче дратує. Ми сидимо наче в могилі й тільки чекаємо, коли нас засипле.

Зненацька над нами несамовито реве й вибухає, сховище тріщить з усіх боків — це просто в нього влучив снаряд, та, на щастя, не дуже важкий, і бетонна стеля витримала. Лунає якийсь металевий, жахливий скрегіт, стіни хитаються, гвинтівки, каски, земля, болото й курява здіймаються вгору. Ззовні просочується густий дим, він пахне сіркою. Якби ми сиділи не в цьому міцному бліндажі, а в одному з тих легеньких сховищ, що їх тепер взялися будувати, ніхто б із нас уже не жив.

Та все-таки цей вибух завдав нам чимало лиха. Той новобранець знову заходився бешкетувати, а до нього приєднуються ще двоє. Один із них виривається й тікає геть. Ми морочимося з двома іншими. Я кидаюся за втікачем і вже міркую, чи не стріляти йому в ноги,— аж тут знову розлягається посвист, я падаю на землю, а коли підводжуся, то стіна траншеї вся обліплена гарячими скалками снарядів, шматками м'яса й лахміттям. Я лізу назад, до бліндажа.

Перший новобранець, здається, справді збожеволів. Коли його відпускають, він починає битися головою в стіну, ніби цап. Уночі доведеться зробити спробу відправити його до тилу. Тим часом ми зв'язуємо його, але так, щоб можна було відразу ж звільнити, як почнеться атака.

Кач пропонує зіграти в скат. Робити нам нема чого, а так, може, стане трохи легше. Але гра не йде, ми дослухаємося до кожного снаряда, що вибухає неподалік, помиляємося, підраховуючи взятки, або ходимо не в масть. Доводиться кинути гру. Ми сидимо немов у казані, він увесь гримить, а ззовні, зусібіч у нього б'ють щосили.

Ще одна ніч. Ми вже отупіли від напруження, такого смертельного напруження, коли здається, що тебе дряпають зазубленим ножем уздовж спинного мозку. Ноги відмовляють, руки тремтять, тіло стало тільки тоненькою шкіркою над ледве вгамованим божевіллям, над неспинним, нескінченним зойком, що от-от вирветься назовні. У нас уже немає ні м'язів, ні тіла, ми не можемо дивитись один на одного зі страху перед чимось несподіваним. Ми міцно cтуляємо губи... Це мине... Це мине... Може, ми витримаємо.

Нараз снаряди навколо нас уже не рвуться. Обстріл триває й далі, але тепер вогонь спрямований кудись назад, наша дільниця вже не обстрілюється. Ми хапаємо ручні гранати й кидаємо їх уперед, а тоді вистрибуємо назовні. Ураганний обстріл припинився, однак позад нас спрямовано сильний загороджувальний вогонь.

Атака починається.

Ніхто не повірив би, що в цій переритій бомбами пустелі ще можуть бути люди, але тепер із траншей скрізь визирають сталеві каски, а за п'ятдесят метрів від нас уже встановлено кулемет, і він одразу починає татакати.

Дротяні загородження пошматовані. Та вони іще можуть трохи затримати тих, що йдуть в атаку. Ми бачимо, як вони наближаються. Наша артилерія б'є. Тріскотять кулемети, ляскають постріли з гвинтівок. Противник уже близько. Гайє і Кроп кидають ручні гранати, кидають як тільки можуть швидко, ми подаємо їм гранати вже з висмикнутими запобіжниками. Гайє кидає на шістдесят метрів, Кроп — на п'ятдесят, це вже випробувано, і знати це важливо. Противник на бігу нічого не годен нам зробити, він стає небезпечний, коли опиниться у метрах за тридцять від нас.

Ми вже розрізняємо перекривлені обличчя, пласкі каски — то французи. Вони добігли до розтрощеного дротяного загородження, і їхні ряди вже порідшали. Цілу їхню лаву скошує кулемет, встановлений неподалеку від нас, але потім він чогось починає затинатись, і французи наближаються.

Я бачу, як один із них падає на рогачку загородження, високо піднявши обличчя. Тулуб осідає, руки складені так, наче він зібрався молитись. Потім тулуб падає назад, і тільки відірвані по лікоть руки висять на дроті.

Тієї хвилі, коли ми починаємо відступати, попереду над землею підводяться три голови. Під однією каскою — темна гостренька борідка і двоє очей, вони дивляться просто на мене. Я піднімаю руку, та відчуваю, що не можу кинути гранату в ці дивовижні очі. Якусь шалену мить усе бойовище кружляє, ніби карусель, навколо мене і цих двох очей, що одні-єдині тільки нерухомі, але потім та голова підводиться вище, рука робить рух — і моя граната летить прямо туди.

Біжимо назад, завалюємо траншею рогачками з загороджень, висмикуємо з гранат запобіжники й кидаємо ті гранати, забезпечуючи собі відступ. Із найближчої позиції відкривають вогонь кулемети.

Ми перетворились на небезпечних звірів. Ми не б'ємося, ми рятуємо себе від знищення. Гранати кидаємо не в людей, ми про них не думаємо, тепер на нас полює в тих касках, тими руками сама смерть; уперше за три дні ми можемо глянути їй у лице, вперше за три дні можемо від неї боронитися, нас пойняла скажена лють, ми вже не лежимо безвладно на ешафоті, чекаючи своєї долі, ми нищимо і вбиваємо, аби врятувати себе, врятувати себе і помститися.

Ховаючись за кожним виступом, за кожним стовпом дротяного загородження, ми кидаємо під ноги тим, що наступають на нас, жмути вибухів, і тікаємо далі. Гуркіт від розривів ручних гранат із силою віддається нам у руки й ноги; скоцюрбившись, мов кішки, ми біжимо, підхоплені тією хвилею, вона несе нас, вона перетворює нас на нелюдів, на бандитів, убивць, мені навіть здається — на дияволів; та хвиля помножує наші сили, бо вселяє в нас жах, і лють, і жадобу життя; вона веде нас до порятунку й перемоги. Якби серед тих, хто наступає, був твій батько, ти, не вагаючись, кинув би гранату і йому в груди!

Окопи першої лінії ми здаємо. Та хіба це ще окопи? Їх розбито, зруйновано, від них зосталися тільки окремі шматки, ями, з'єднані ходами, та вирви — і край. Зате втрати у ворогів дедалі збільшуються. Вони не чекали такого сильного опору.

Полудень. Сонце пряжить, піт пече нам очі, ми витираємо його рукавами, часом із потом витираємо й кров. Надибуємо на перший більш-менш цілий окоп. У ньому — солдати, вони ладнаються до контратаки, і ми приєднуємося до них. Наша артилерія відкриває потужний вогонь і не дає нам кинутись у наступ.

Солдати в окопах позаду нас теж завмерли. Вони не можуть кинутися вперед. Атака захлинулася з вини нашої ж артилерії. Ми нетерпляче ждемо. Вогонь перестрибує на сто метрів далі, і тоді ми прориваємося вперед. Єфрейторові, що біг поруч зі мною, відірвало голову. Він пробігає ще кілька кроків, а в нього з шиї дзюрком б'є кров.

До справжнього рукопашного бою не дійшло, бо ворог відступає. Ми добігаємо до наших зруйнованих окопів і біжимо далі.

О, це повернення! Ми вже дісталися до захисних резервних позицій, так кортіло туди заповзти, щезнути в них, але довелося повернути назад і знову бігти в той жах. Коли б ми тоді не були автоматами, ми б зосталися лежати, знесилені, безвладні. Однак щось тягне нас уперед, і ми несамохіть біжимо, скажено люті й лихі, ми прагнемо вбивати, бо перед нами — наші смертельні вороги, їхні гранати й гвинтівки спрямовані на нас, як ми не знищимо їх, то вони знищать нас!

По бурій землі, знівеченій, потрісканій бурій землі, що масно виблискує проти сонця, невпинно рухаються отупілі люди-автомати, наше важке дихання нагадує скрегіт, губи в нас пересохли, в голові порожньо, як після нічної гульні,— отак ми сунемо вперед, і в наші подірявлені, подовбані душі з болючою виразністю врізається образ бурої землі з масними сонячними плямами та із скоцюрбленими від болю або вже мертвими солдатами, що лежать на ній, наче так і годиться, а поранені хапають нас за ноги і кричать, коли ми через них перестрибуємо.

Ми втратили всякі почуття один до одного, і коли наш зацькований погляд спиняється на котромусь із товаришів, ми ледве впізнаємо його. Ми — байдужі мерці, що завдяки якомусь штукарству чи лихим чарам ще можуть бігати і вбивати.

Якийсь молоденький француз відстав, його наздоганяють, тоді він піднімає руки, в одній він іще тримає револьвер,— не збагнеш, чи він хоче стріляти, а чи здатися в полон. Ударом лопати йому розтинають обличчя. Інший француз бачить це і тікає щосили, та йому в спину із свистом врізається багнет. Француз високо підстрибує і, розкинувши руки, кричить широко роззявленим ротом, він тікає, заточуючись, а в спині у нього стирчить і погойдується багнет. Третій кидає геть свою гвинтівку, сідає навпочіпки й затуляє долонями очі. Разом із кількома іншими полоненими його залишають позаду — носити поранених.

Зненацька, переслідуючи французів, ми самі попадаємо на їхні позиції.

Ми так щільно насідаємо на противника, який чимдуж тікає, що досягаємо тих позицій водночас із ним. Через те втрачаємо небагатьох. Якийсь кулемет надумав був загавкати, але граната кладе цьому край. Проте за ті кілька секунд п'ятеро наших солдатів поранено в живіт. Кач б'є прикладом одного з французьких кулеметників, б'є просто в обличчя, перетворюючи його на криваву кашу. Інших ми вбиваємо, перш ніж вони встигають вихопити гранати. А тоді жадібно випиваємо воду з кулеметних кожухів.

Скрізь клацають кусачки, що перерізають колючий дріт, ляскають дошки — їх кидають на загородження, і ми крізь вузькі проходи вриваємось у ворожу траншею. Гайє встромлює свою лопату в шию велетенського француза і кидає першу гранату; кілька секунд ми ховаємося за бруствером, а тоді вся пряма ділянка траншеї перед нами виявляється вільна. Навскоси від рогу знову кидаємо гранату і прокладаємо собі дорогу далі; пробігаючи повз бліндажі, жбурляємо туди в'язки гранат, земля двигтить, стогне, все затягає димом, ми перечіплюємося через слизькі шматки м'яса, я падаю на чийсь розпанаханий живіт, на якому лежить новий, чистенький офіцерський кашкет.

Бій завмирає. Ми відірвалися від противника. А що тут ми не зможемо довго протриматися, то нам велено негайно відходити під захистом нашої артилерії на попередні позиції. Тільки-но ми про це дізнаємось, як мерщій кидаємося до найближчих сховищ, щоб нахапатися консервів, яких завгодно, та насамперед бляшанок із м'ясом і маслом.

Ми спокійно повертаємося назад.