На Західному фронті без змін - Ремарк Еріх Марія

Пташник стоїть за парканом, але двері не замкнені, вони тільки на кілочку.

Кач підставляє мені руки, я стаю на них ногою і перелажу через паркан. Кач залишається на варті.

Кілька хвилин я стою ані руш, поки очі звикають до темряви. Нарешті я вже бачу пташник. Тихенько підкрадаюся до нього, намацую кілочок, витягаю його й відчиняю двері.

У пітьмі біліють дві плями. Дві гуски — це погано: схопиш одну, друга загелгоче. Отже, треба зловити обох, тільки хутко, тоді все буде гаразд.

Одним стрибком кидаюся на них. Одну я хапаю відразу, за мить — і другу. Оскаженіло б'ю їх головами об стіну, щоб оглушити. Та, мабуть, треба було б бити дужче. Кляті тварюки хриплять і лопотять крилами, дряпають лапами. Я люто змагаюся з ними, та дідько його знає, звідки в звичайних гусках стільки сили береться! Вони тягнуть мене врізнобіч, я насилу втримуюся на ногах. Моторошно дивитись у пітьмі на це біле ганчір'я, з моїх рук виростають крила, і мене вже бере страх, що я можу злетіти в небо, бо ж тримаю у руках наче два аеростати.

А тут іще знявся страшенний галас. Одна з гусок хапанула повітря та як загелгоче, ніби заведений будильник. Не встиг я схаменутись, аж знадвору хтось стрибнув, штовхнув мене додолу і люто загарчав. Собака! Дивлюсь, а він уже наміряється вчепитися мені в горлянку. На млі ока я завмираю і мерщій втягую підборіддя в комір.

Це дог. Збігає вічність, поки він підводить голову і сідає поруч мене. Та коли я пробую поворухнутись, він гарчить. Я розмірковую. Єдине, що можу зробити,— це якось добутися до свого невеличкого револьвера. Хоч би там що, а мені треба вибратися звідси, перш ніж прибіжать люди. Сантиметр за сантиметром я суну руку до револьвера.

Мені здається, наче минули вже цілі години. За кожним моїм тихеньким порухом чути грізне гарчання. Завмираю, а тоді знову, ще повільніше, суну руку. Нарешті, коли я вже тримаю револьвер у руці, вона раптом починає тремтіти. Я притискаю її до землі й вирішую: зненацька підняти револьвер, вистрелити і, поки ще собака вчепиться в мене, тікати.

Я повільно дихаю і потроху заспокоююся. Тоді, затамувавши віддих, вихоплюю револьвер, стріляю, дог, скиглячи, кидається вбік, а я — в двері й лечу сторчака, перечепившись через одну з гусок, що вже були повтікали.

Ледве встигаю її схопити, кидаю швиргома через паркан і сам вилажу на нього. Та дог уже отямився з переляку і стрибає, силуючись дістатися до мене. Мерщій скочуюсь на той бік. За десять кроків від мене стоїть Кач, тримаючи в руках гуску. Тільки-но він побачив мене, ми кинулись тікати.

Нарешті можна відсапатися. Гуска вже нежива, Кач упорався з нею за іграшки. Ми покладаємо негайно її засмажити, щоб ніхто нічого не помітив. Я приношу в барака казанок і дрова, і ми залазимо в занедбаний сарайчик, який нагледіли собі на такий випадок. Старанно завішуємо єдине віконце і розводимо вогонь. Тут є щось схоже на плиту — на цеглинах лежить залізний лист.

Кач скубе гуску, пір'я ми дбайливо складаємо до купи. З нього ми хочемо зробити собі дві подушечки з написом: "Солодко спи під шквальним вогнем".

Над нашим сховищем виють артилерійські снаряди. Відблиски вогню перебігають по наших обличчях, тіні витанцьовують на стінах. Часом чути глухий гуркіт і наш сарайчик здригається. То падають авіабомби. Нараз до нас долітають притлумлені зойки. Мабуть, бомба влучила в якийсь барак.

Гудуть літаки, вже дужче чути татакання кулеметів. Але нас ніхто не помітить, бо й смужечка світла не пробивається назовні.

Отак ми сидимо, Кач і я, двоє солдатів у витертих мундирах, і смажимо серед глупої ночі гуску. Розмовляємо мало, але ставимось один до одного з такою ніжною увагою, на яку здатні, либонь, тільки закохані. Ми — двоє людей, два малесенькі пломінці життя, а навколо — ніч і володіння смерті. Ми сидимо на краю тих володінь, у небезпеці, але і в захистку, по наших пальцях тече жир, наші серця такі близькі, і в цю годину в них відбувається те саме, що й навкруги: в них мріють вогні й тіні почуттів. Що знає він про мене, що я знаю про нього? Колись думки в нас були б несхожі, а тепер ми сидимо перед гускою, кожен відчуває присутність іншого, і ми такі близькі один одному, що годі про це й говорити.

Смажити гуску — діло забарне, навіть як вона молода й жирна. Тож ми змінюємо один одного. Хто поливає гуску жиром, а хто тим часом спить. Поволі розходиться чудовий дух смаженої гусятини.

Усі звуки знадвору зливаються докупи, перетворюються в сон, але свідомість ще не засинає. У напівсні я бачу, як Кач піднімає та опускає ложку, я люблю його, люблю ці похилі плечі, цю вайлувату незграбну постать — і водночас я бачу десь позад нього ліс і зірки, чийсь лагідний голос промовляє слова, що заспокоюють мене, солдата у здоровезних чоботях, із портупеєю і харчовою торбою, цей солдат такий малий під високим небом, він верстає шлях, що лежить перед ним, він швидко все забуває, і тільки зрідка сумує та йде далі й далі під величезним нічним небом.

Малий солдат і лагідний голос; якби хто надумав його попестити, він напевне, цього не зрозумів би, цей солдат у здоровезних чоботях і з заскорузлим серцем, який марширує, бо має чоботи, і який уже все позабував, крім того, що треба марширувати. Он там, на обрії,— хіба то не квіти і не гарний краєвид, такий тихий, що солдатові хочеться плакати? А може, то картини, що він їх не втрачав, бо зроду не бачив, вони бентежать його, але тут же зникають. Може, то його двадцять років?

Обличчя в мене мокре. Де я? Переді мною стоїть Кач, його велетенська зігнута тінь, наче щось рідне, вкриває мене. Він тихо щось говорить, усміхається і знову сідає до вогню.

Згодом він каже:

— Уже готове.

— Добре, Каче.

Я струшую з себе сон. Посеред сарайчика виблискує брунатна засмажена гуска. Ми дістаємо наші складані виделки та кишенькові ножі й відбатовуємо собі по ніжці. Їмо з пайковим хлібом, умочуючи його в підливу. Їмо поволі, з великою насолодою.

— Каче, тобі смакує?

— Авжеж. А тобі?

— I мені.

Тепер ми — брати, ми підсовуємо один одному найсмачніші шматочки. Потім я закурюю цигарку, а Кач — сигару. Печені ще зосталося чимало.

— Каче, чи не віднести нам Кропові й Тьядену по шматку гуски?

— Гаразд,— погоджується він.

Ми відрізуємо кусень і дбайливо загортаємо його в газету. Решту ми збираємося віднести до себе у барак, але Кач сміється і каже одне тільки слово:

— Тьяден!

Я розумію, треба забирати все. Ми збираємося вже йти до курника, щоб обох збудити. Але спершу ховаємо пір'я.

Попервах Кроп і Тьяден сприймають нас за привидів. Потім тільки чути, як працюють їхні щелепи. Тьяден тримає гусяче крило обома руками, наче губну гармонію, і жує. Він сьорбає жир із казанка й плямкає:

— От спасибі, ніколи цього не забуду.

Ми вертаємо до барака. Знову наді мною високе небо із зірками, незабаром світатиме, і я йду туди, у світання, я — солдат у здоровезних чоботях і з повнісіньким шлунком, малий солдат у світанковій імлі, а поруч зі мною йде вайлуватий, зігнутий Кач, мій товариш.

У вранішніх сутінках вимальовуються обриси нашого барака, вони насувають на нас, немов чорний тихий сон.

VI

Поширюються чутки, що готується наступ. Ми вирушаємо до передової на два дні раніше, ніж звичайно. Дорогою минаємо напівзруйновану школу. Вздовж її бічної стіни стоїть іще одна, висока подвійна стіна із зовсім новеньких, світлих, неполірованих трун. Від них іще йде дух деревини, живиці й лісу. Тих трун не менше сотні.

— Бач, як добре подбали про наступ,— дивується Мюллер.

— То для нас,— бурмоче Детерінг.

— Припни язика! — уриває його Кач.

— Іще радітимеш, як тобі дістанеться труна,— пащекує Тьяден,— бо таке одоробло, як ти, можна хіба тільки в плащ-намет загорнути.

Інші теж удаються до дотепів, моторошних дотепів, та що нам іще робити? Адже труни приготували справді для нас. Це діло тут організоване добре.

На передовій відчувається прихований рух. Першої ж ночі ми намагаємось зорієнтуватися. У нас досить тихо, тож чути, як по той бік фронту без упину гурчать вантажні машини, всю ніч, аж до світанку. Кач каже, що вони не повертаються назад, а тільки підвозять та підвозять — солдатів, боєприпаси, гармати.

Англійську артилерію підсилено, це відразу чути. Праворуч від ферми стоять принаймні чотири батареї їхніх восьмидюймовок, а за зламаною тополею встановлені міномети. Крім того, тепер тут повно тих невеличких французьких страховиськ, що стріляють снарядами з ударними детонаторами.

Настрій у нас пригнічений. Через дві години по тому, як ми спустилися в бліндаж, наша артилерія обстріляла свої ж траншеї. Це вже втретє за чотири тижні. Коли б то була помилка в наведенні, ніхто б і слова не сказав, але це сталося тому, що стволи в гарматах надто вже стерті і постріли неточні, от снаряди б'ють і по нас. Через те у першу ж ніч поранило двох наших солдатів.

Фронт — це клітка, в якій нам доводиться напружено чекати, що буде далі. Ми лежимо під гратами, що їх утворюють траєкторії снарядів, лежимо в нервовому чеканні невідомого. Над нами витає випадок. Коли летить снаряд, я можу тільки пригнутись, і ще, та я не знаю, куди саме він летить, і ніяк не можу подіяти на нього.

Саме ця залежність від випадку і робить нас байдужими. Кілька місяців тому я сидів у бліндажі і грав у скат. Трохи перегодя підвівся і пішов провідати знайомих хлопців в іншому бліндажі. Коли я повернувся, від першого бліндажа майже нічого не зосталося, важкий снаряд розбив його вщент. Я повернувся до другого бліндажа і встиг саме вчасно, щоб допомогти його відкопувати. За цей час його встигло засипати.

Чи мене вб'ють, а чи я житиму — це все залежить від випадку. В укріпленому від бомб бліндажі мене може розчавити, а в відкритому полі я можу витримати десять годин під ураганним вогнем. Кожний солдат залишається жити тільки завдяки тисячам різних випадковостей. I кожний солдат вірить у випадок та покладається на нього.

Нам треба берегти свої пайки хліба. Останнім часом, відтоді як у траншеях уже не дотримуються порядку, до нас внадилося безліч пацюків. Детерінг запевняє, що то найпевніша ознака небезпеки.

Тутешні пацюки якісь особливо бридкі, надто вони великі. Це ті, що їх звуть трупними пацюками. В них мерзенні, злющі, безвусі писки, а сам вигляд їхніх довгих голих хвостів викликає нудоту.

Видно, вони страшенно голодні.