Обережно, тригери (збірка) - Гейман Ніл

До мого горла притиснули холодну сталь — тупим кінцем леза, не вістрям. Я сказав:

— І нащо тоді знадобилося вбивати мене серед ночі, Калуме Мак-Іннесе? Бо ж перед нами довгий шлях і наша подорож ще не скінчилась.

Він відказав:

— Бо я не довіряю тобі, карлику.

— Не мені треба довіряти, — сказав я йому, — а тим, кому я служу. І якщо ти пішов зі мною, а повернешся без, то дехто згадає ім'я Калума Мак-Іннеса і зробить так, що про нього заговорять у тінях.

Холодне лезо залишилося в мене на горлі. Він запитав:

— Як ти мене випередив?

— Оце така мені подяка за те, що відповів добром на зло — приготував тобі наїдок і розклав багаття. Мене непросто загубити, Калуме Мак-Іннесе, і не годиться провіднику чинити так, як ти вчинив сьогодні. А тепер прибери кинджал від горла і дай поспати.

Він промовчав, але вже через мить леза не було. Я примусив себе не зітхати й не дихати, сподіваючись, що він не почує, як калатає моє серце у грудях; тієї ночі я більше не спав.

На сніданок я зготував кашу і кинув туди кілька сушених слив, щоб вони трохи розм'якли.

Гори, сірі та чорні, вирізнялися на тлі білого неба. Ми бачили орлів — величезних, з подертими крилами, — які кружляли над нами. Калум рушив розміреним темпом, і я йшов поруч, ступаючи по два кроки на його один.

— Довго ще? — запитав я його.

— День. Чи два. Залежить від погоди. Якщо спустяться хмари, то два, а то й три дні…

Хмари спустилися опівдні і все навколо оповила імла, що було гірше за дощ: краплини води висіли у повітрі і розмочували наш одяг та шкіру; каміння під ногами стало слизьким, тож ми з Калумом сповільнили крок і ступали з обачністю. Ми не лізли на гору, а піднімалися козячими стежками і крутими скелястими плаями. Каміння було чорне і слизьке: ми йшли, повзли, дерлися і чіплялися, ми ковзали, сповзали, спотикалися і хиталися, але навіть в імлі Калум знав, куди йти, тож я слідував за ним.

Він зупинився перед водоспадом, який розлився поперек стежки — той був широкий, як стовбур дуба. Він зняв тонку мотузку зі своїх плечей і прив'язав її до каменю.

— Цього водоспаду тут раніше не було, — сказав він мені. — Я піду першим. Він обв'язав інший кінець мотузки навколо талії і повільно рушив стежкою у водоспад, притиснувшись тілом до мокрої скелі й зосереджено ступаючи крізь стіну води.

Мені було страшно за нього, страшно за нас обох: я затамував подих, коли він переходив, і видихнув лише тоді, як він з'явився по той бік водоспаду. Він перевірив мотузку, потягнувши за неї, і показав, щоб я йшов за ним. Аж тут камінець під його ногою зрушив, він послизнувся на мокрому і зник у безодні.

Мотузка витримала, як і витримав камінь, що стояв поряд. Калум Мак-Іннес гойдався на кінці мотузки. Він поглянув на мене. Я зітхнув, причепився до скелястої брили і почав змотувати мотузку, підтягуючи його все вище і вище. Я витягнув його назад на стежку, стікаючи потом і лаючись.

Він мовив:

— А ти дужчий, ніж здається, — і я подумки вилаяв себе за таку дурість. Напевно, він побачив це по моєму обличчю, бо після того, як обтрусився (наче собака, всіявши все довкола краплями), сказав: — Мій хлопчик Калум розказав мені історію, якою ти з ним поділився — про те, як по тебе прийшли Кемпбелли, але дружина послала тебе в поле, і вони думали, що ти дитина, а вона — мама.

— То лише байка, — відказав я. — Таке розказують, щоб згаяти час.

— Та ну? — промовив він. — Бо я чув історію про те, як кілька років тому Кемпбелли послали групу нальотчиків, які мали помститися комусь за вкрадену худобу. Вони пішли, але назад так і не повернулися. Якщо такий коротун, як ти, може вбити дюжину Кемпбеллів… то певно, що ти сильний і швидкий.

"Я точно дурень", — подумав я, жалкуючи, що розказав малому ту історію.

Я прикінчив їх один по одному, як кроликів, поки вони виходили відлити або поглянути, що сталося з товаришами: я вбив сімох до того, як моя дружина вбила першого. Ми закопали їх у лісовій долині, а зверху виклали каїрн[26] зі стосу камінців, щоб їхні привиди не вибрались нагору. Нам було сумно: Кемпбелли пройшли таку дорогу, щоб мене вбити, а натомість нам довелося вбити їх самих.

Убивство не приносить мені радість: жодна людина, чоловік чи жінка, не має йому радіти. Іноді убивство необхідне, але це завжди лиха річ. У цьому я не сумніваюсь, навіть після подій, про які тут іде мова.

Я взяв мотузку у Калума Мак-Іннеса і почав дертися все вище й вище по камінню до того місця, де водоспад виступав зі схилу пагорба і де було достатньо вузько, щоб перейти. Там було слизько, та я зміг перебратись без пригод. Я прив'язав мотузку, як годиться, спустився нею, кинув кінець своєму супутнику і допоміг йому перейти.

Він не подякував мені — ні за те, що я його врятував, ні за те, що допоміг нам перебратися. Але я й не сподівався на подяку. Хоч я також не очікував, що він скаже таке:

— Ти не повноцінний чоловік, до того ж потворний. Твоя дружина така ж мала й потворна, як і ти?

Я вирішив не ображатися, навмисно він таке сказав чи ні. Я лише мовив:

— Ні. Вона висока жінка, трохи нижча за тебе, і коли вона була молодою — коли ми обоє були молоді — дехто вважав її найвродливішою з-поміж усіх дівчат у низовині. Барди складали про неї пісні, оспівуючи її зелені очі та довге золотаво-руде волосся.

Мені здалося, що я побачив, як його обличчя сіпнулось, хоча, можливо, я це уявив або, радше, бажав уявити.

— І як же ти завоював її прихильність?

Я розказав, як є:

— Я хотів її, а я добиваюсь того, що хочу. Я не здавався. Вона сказала, що я мудрий, добрий і завжди зможу її забезпечити. І я забезпечую.

Хмари знову почали спускатись — і світ довкола м'якшав, втрачав обриси.

— Вона сказала, що я стану гарним батьком. І я зробив усе можливе, щоб виростити своїх дітей. Які також, якщо тобі цікаво, нормального зросту.

— Я вбиваю науку в малого Калума, — сказав Калум-старший. — Він непогана дитина.

— Так можна робити тільки, коли вони поряд, — відказав я. А тоді змовк і пригадав той довгий рік, а ще згадав, як маленька Флора сиділа на підлозі з джемом на обличчі і дивилася на мене так, неначе я був наймудрішою людиною на світі.

— Хтось утік, га? Я теж тікав, коли був парубійком. Мені було дванадцять. Я пішов аж до самого двору короля, що за водою. Тобто, батька нинішнього короля.

— Таке нечасто кажуть уголос.

— Я не боюсь, — відповів він. — Принаймні тут. Хто нас почує? Орли? Я бачив його. То був гладкий чолов'яга, який чудово знав мову чужинців, а от нашою мовою говорив сяк-так. Але його все одно зробили нашим королем. Він зробив паузу. — І якщо він знову прийде до нас, йому буде потрібне золото на судна і зброю, і на те, щоб прогодувати військо, яке він набере.

Я сказав:

— Я теж так думаю. Тому ми і вирушили на пошуки печери.

Він мовив:

— Це погане золото. Воно не дається даремно. У нього є своя ціна.

— У всього є своя ціна.

Я намагався запам'ятати кожен орієнтир: піднятися біля черепа вівці, перейти перші три струмки, потім пройти вздовж четвертого до купки з п'яти камінців, знайти, де скеля скидається на чайку, і продовжити йти між двома випнутими стінами з чорного каменю, а тоді спуститися спадом…

Я знав, що зможу запам'ятати. Принаймні так, щоб потім спуститися назад. Але імла збивала мене з пантелику, тому я сумнівався.

Ми дійшли до невеличкого озера, розташованого високо в горах, і напилися прісної води, а тоді наловили великих білих створінь, не схожих ані на креветки, ані на лобстерів, ані на раків, і з'їли їх сирими, бо не могли знайти жодного сухого прутика, щоб розпалити багаття на такій висоті.

Ми спали на широкому виступі скелі, а поряд текла крижана вода, і прокинулися, оповиті хмарами, серед сіро-блакитних тіней, що передують світанку.

— Ти хлипав уві сні, — сказав Калум.

— Мені наснився сон, — відповів я.

— Мені не сняться погані сни, — відказав він.

— Це був хороший сон, — заперечив я. Я не збрехав. Мені наснилося, що Флора ще живе. Вона нарікала на сільських хлопчаків і розказувала мені про час, який провела на пагорбах з худобою, і про різні дрібниці, всміхаючись широкою усмішкою та відкидаючи назад своє волосся, таке ж золотаво-руде, як у матері, хоча тепер волосся її матері торкнулась сивина.

— Від хороших снів чоловік не мав би так ридати, — сказав Калум. І додав, після паузи: — У мене не буває снів — ні хороших, ні поганих.

— Справді?

— Востаннє я бачив їх у молодості.

Ми встали. І тут мені спало на думку:

— Ти перестав бачити сни після того, як відвідав печеру?

Він промовчав. Ми піднімались гірським схилом прямо в туман, а над нами сходило сонце.

Туман все густішав і заливався сонячним сяйвом, але не розсіювався, тож я усвідомив, що ми йдемо крізь хмару. Усе навколо світилося. А потім мені здалося, що я дивлюся на чоловіка мого зросту — малого, горбатого чоловіка з обличчям-тінню, який висів переді мною у повітрі, як привид або ангел, і коли я ступав, він теж рухався поряд. Від світла навколо нього з'явився ореол, а ще він мерехтів, тому я не міг зрозуміти, близько він був чи далеко. Я бачив дива і бачив жахи, але я ще ніколи не зустрічав нічого подібного.

— Це магія? — запитав я, хоча в повітрі нею і не пахло.

Калум відповів:

— Це пусте. Просто властивість світла. Тінь. Відображення. Не більше. Поряд зі мною теж є чоловік. Він йде тоді, коли йду я.

Я обернувся, але не побачив нікого поряд з ним.

А потім маленький мерехтливий чоловічок зник, а з ним зникла хмара, і настав день, і ми були самі.

Увесь ранок ми дерлися догори. Калум вивихнув щиколотку за день до того, коли послизнувся біля водоспаду. Вона опухала в мене на очах — опухала і червоніла, але його крок від того не збивався, і навіть якщо йому було неприємно або боляче, його обличчя цього ніяк не видавало.

Коли обриси світу почали розпливатися від присмерків, я запитав:

— Ще довго?

— Година, а то й менше. Ми дістанемось печери і ляжемо спати. Вранці підеш всередину. Візьмеш стільки золота, скільки зможеш донести, і ми підемо назад, до переправи.

Я поглянув на нього — не в міру дужого і схожого на вовка чоловіка з сивіючим волоссям і сірими очима, — а тоді мовив:

— Ти спатимеш зовні печери?

— Так. В печері немає чудовиськ. Немає нічого такого, що вилізе і схопить тебе вночі.