Морський Вовк - Лондон Джек

Ви і я — нас тільки двоє на цьому судні знають його значення.

— Колись,— провадив він, помовчавши,— я мріяв вести бесіди з людьми, що розмовляють такою мовою, мріяв підвестися над життям, серед якого народився; я мріяв про товариство людей, що розважають на такі теми, як етика. І ось уперше я чую це слово з живих уст. Але все це між іншим, бо ви не маєте рації. Це питання не граматики і не етики, а просто факту.

— Звісно,— сказав я.— Те, що гроші у вас, це факт.

Його обличчя засяяло. Йому, певно, сподобалась моя проникливість.

— Але ви відхиляєтесь від суті питання,— вів я далі,— що пов’язане з правом.

— Он воно як! — зауважив він, скривившись.— Я бачу, ви ще вірите в такі речі, як право, як правда і неправда.

— А ви? Не вірите зовсім? — спитав я.

— Ані на крихту. Сила — це право, ото й усе. Хто кволий, той неправий. Або можна приблизно ще так: добре бути дужим, і погано — кволим. Ще краще сказати: дужим бути приємно, бо це вигідно; а кволим бути неприємно, бо це невигідно. Ось на разі — мати ці гроші приємно. Це добре для того, хто має їх. І тому, мігши мати ці гроші, я скривдив би себе й те життя, що в мені, якби віддав їх вам, відмовившись від приємності мати їх самому.

— Але ви кривдите мене, беручи їх,— заперечив я.

— Зовсім ні. Одна людина не може скривдити іншу. Вона може скривдити тільки себе саму. Я бачу, що завжди вчиняю кривду, коли враховую чужі інтереси. Невже ви цього не розумієте? Як можуть дві часточки закваски вважати себе скривдженими, коли вони одна одну хочуть пожерти? Це ж закладене в їхній природі — намагатися когось проковтнути і не датися проковтнути. Коли вони відступають від цього закону — вони чинять гріх.

— То ви не вірите в альтруїзм? — спитав я.

Це слово видалося йому наче знайомим, але змусило замислитись.

— Стривайте, це щось подібне до співробітництва?

— Деякий зв’язок тут є,— відповів я, не дивуючись цим разом прогалині в його словнику, набутому читанням і самоосвітою. Наукою його ніхто не керував, і хоч думав він багато, але говорив мало, а то й зовсім мовчав.— Альтруїстичний вчинок це вчинок задля добра інших людей, вчинок некорисливий на протилежність до вчинку заради себе, тобто егоїстичного.

Він кивнув головою.

— О, так. Тепер пригадую. Мені траплялося це слово у Спенсера 7.

— У Спенсера? — вигукнув я.— Невже ви читали його?

— Не дуже багато,— визнав він.— Я цілком зрозумів "Основні засади", але на "Біології" вітер покинув мої вітрила, а на "Психології" я й зовсім опинився в мертвому штилі, і надовго. По щирості кажучи, я не міг зрозуміти, куди він гне. Спершу я гадав, що причина в убозтві мого розуму, але потім зрозумів, що мені просто бракувало підготовки. Я не мав відповідної бази. Тільки Спенсер та я знаємо, чого він мені коштував. Але з його "Даних етики" я дещо виніс. Оце там я здибав "альтруїзм" і тепер пригадую, як його було там ужито.

Я не уявляв собі, що могла винести ця людина з творів Спенсера. Я пам’ятаю Спенсера досить добре, аби знати, що альтруїзм лежить в основі його ідеалу людської поведінки. Вовк Ларсен, очевидно, просіяв науку великого філософа, вибираючи з неї те, що відповідало його потребам і бажанням, а решту відкидаючи.

— Що ж ви ще звідти винесли? — спитав я.

Він трохи зсунув брови, напружено підшукуючи належні вислови для думок, про які він ніколи ще не говорив ні з ким. Я почувався піднесено. Тепер я заглиблювався йому в душу так само, як він звик заглиблюватися в інші душі. Я досліджував незнайомі землі. І дивна, дуже дивна картина розгорнулася перед моїми очима.

— Коротко кажучи,— почав він,— Спенсер висловлює приблизно таку думку: по-перше, людина має дбати за власний добробут — це морально і добре. По-друге, вона має дбати про добробут своїх дітей. По-третє, вона має дбати про добробут людства.

— Але найвищий, найкращий і найсправедливіший учинок,— докинув я,— це коли водночас він корисний і для тебе, і для твоїх дітей, і для всього людства.

— Я б так не сказав,— відповів він.— Не бачу в цьому ні потреби, ні здорового глузду. Я відкидаю людство і дітей. Заради них я не поступлюся нічим. Все це сентиментальні витребеньки, принаймні для того, хто не вірить у вічне життя,— ви самі не можете цього не розуміти. Якби мене чекало безсмертя, альтруїзм був би платнею за цього. Я міг би хтозна й як піднести свою душу. Але попереду нема нічого вічного, крім смерті, а закваска життя грає в мені ненадовго. Тож було б неморально принести себе в жертву. Жертва з мого боку, що хоч на мить скоротила б це грання,— нерозумна, ба навіть несправедлива щодо самого себе, це просто злочин. Я не повинен нічого втратити, і кожний мій фермент треба використати якнайдоцільніше. Вічна нерухомість, що згодом прийде до мене, не полегшає й не поважчає від того, чи я пожертвую себе заради когось, а чи ні — в той короткий час, поки грає моя життєва закваска.

— Тоді ви індивідуаліст, матеріаліст, а отже, й гедоніст 8.

— Важкі слова,— засміявся він.— Але що означає "гедоніст"?

Я пояснив йому, і він кивнув згідливо головою.

— До того ж ви така людина,— провадив я далі,— що їй не можна довіряти навіть у дрібницях, коли справа хоч трохи торкається егоїстичних інтересів.

— Тепер ви починаєте розуміти,— сказав він, радісно всміхаючись.

— Ви — людина, цілком позбавлена того, що світ зве моральністю.

— Так.

— Людина, що її треба завжди боятись...

— Саме так.

— Боятись, як змії, тигра, акули.

— Тепер ви знаєте мене,— сказав він.— Знаєте мене так, як узагалі мене знають. Мене називають Вовком.

— Ви якась потвора,— додав я відважно,— Калібан, що думав про Сетебоса 9, діяв так, як ви дієте, коли раптом здолає вас якась примха.

Ларсен спохмурнів, не зрозумівши порівняння,— він, очевидячки, не був знайомий з цією поемою.

— Я саме читаю Браунінга,— признався він,— але щось не дається він мені. Ще не так далеко зайшов, а вже ладен би й кинути.

Щоб не розводитись довго, скажу просто, що я приніс книжку з його каюти і прочитав йому вголос "Калібана". Він був у захопленні. Цей примітивний погляд на речі й спосіб мислення він цілком розумів. Раз у раз він уривав мене своїми зауваженнями й критикою. Коли я закінчив, він звелів мені перечитати поему вдруге й утретє. По тому ми зав’язали дискусію про філософію, науку, еволюцію, релігію. Він виявляв хиби самоука, а також упевненість і прямолінійність, властиву первісному розумові. Саме в простоті міркувань полягала його сила, і матеріалізм його був переконливіший, аніж витончений і складний матеріалізм Чарлі Ферасета. Не скажу, що Ларсен переконав мене,— я-бо страшенно впертий і, як казав Ферасет, "темпераментний" ідеаліст,— але він штурмував останні передмур’я моєї віри з такою силою, яка мимоволі викликала пошану, дарма що я не погоджувався з ним.

Час минав. Пора вже було на вечерю, а стола ще й не накрито. Я почав непокоїтись, а коли Томас Магрідж, лютий як чорт, заглянув униз, я підвівся, щоб узятися за свої обов’язки. Але Вовк Ларсен гукнув йому:

— Сьогодні, кухарю, попораєшся сам. Гамп мені потрібен, обходься без нього.

І знову трапилося неймовірне. Ввечері я сидів за столом з капітаном і мисливцями, тоді як Томас Магрідж обслуговував нас, а опісля мив посуд. Це була калібанівська примха Вовка Ларсена, і я побоювався, що матиму з неї самі прикрощі. А тим часом ми розмовляли й розмовляли, що дуже дратувало мисливців, бо вони з нашої розмови нічогісінько не розуміли.

РОЗДІЛ IX

Три дні відпочинку, три щасливих дні відпочинку мав я, коли був у товаристві Вовка Ларсена, їв за столом у кают-компанії і не робив нічого, лише розмовляв з ним про життя, літературу та всесвіт, тоді як Томас Магрідж кипів і лютував, роблячи і свою і мою роботу.

— Стережися шквалу, оце все, що я тобі скажу,— попередив мене Луїс, коли Вовк Ларсен зійшов униз утихомирювати мисливців, давши нам яких півгодини вільних на палубі.— Ніколи не вгадаєш наперед, чого від нього ждати,— провадив Луїс на моє прохання висловитись ясніше.— Він мінливий, як вітер або морська течія. Не вгадаєш ніколи його коників. Уже думаєш, ніби знаєш його і внатурився з ним, а він візьме та ще й так закрутить — накинеться на тебе, рознесе на шмаття всі твої вітрила, що ти поставив на добру погоду.

Отже, я зовсім не здивувався, коли вибухнув шквал, за який попереджував Луїс. Ми з капітаном розгарячкувалися в суперечці — про життя, звичайно,— і я, набравшись не в міру сміливості, торкнувся вдачі Вовка Ларсена та його вчинків. Правду мовивши, я розтинав і вивертав йому душу так само безжально, як він робив те з іншими. Можливо, це було необережно з мого боку — така гостра мова, але я відкинув усю стриманість і різав та рубав йому, аж поки він розлютився. Його засмагле, бронзове обличчя зробилося чорне від гніву, очі йому спалахнули. В них не було вже ні ясності, ні здорового глузду — нічого, крім шалу божевільної людини. Я бачив у ньому вовка, та ще й скаженого вовка.

Заревівши, він стрибнув до мене і схопив за руку. Я силкувався мужньо вистояти, дарма що весь тремтів. Але величезна сила цієї людини зломила мою волю. Він схопив мене рукою вище ліктя, і коли дуже стиснув мені руку, я не витримав і голосно скрикнув. Ноги в мене підгиналися, я просто не міг стояти й терпіти той лютий біль. Руку було наче розчавлено.

Раптом він опам’ятався, бо ясний вогник засвітився в його очах, і відпустив мою руку з уривчастим сміхом, що більше скидався на рик. Я впав додолу, трохи-трохи не зімлілий, а він сів, запалив сигару й почав стежити за мною, як кішка за мишею. Скорчений від болю, я помітив у нього в очах ту цікавість, що й раніш уже часто завважував,— подив, збентеження й вічне запитання: навіщо все це?

Нарешті я встав на ноги й піднявся трапом. Погожій порі настав кінець, і мені лишалося тільки повернутись до камбуза. Моя ліва рука заніміла, наче паралізована, і минуло кілька днів, поки вона ожила, але здерев’янілість і біль відчувалися ще не один тиждень. А він же не зробив нічого, тільки взяв мою руку і стиснув. Вона не була ні вивихнута, ні зламана. Він просто стиснув її своєю рукою. А він міг би накоїти й більшого,— я це зрозумів наступного дня. Просунувши голову в камбуз, Вовк Ларсен запитав на знак відновлення приязні, чи не болить моя рука.

— Могло бути гірше,— осміхнувся він.

Я саме чистив картоплю.