Морський Вовк - Лондон Джек

Вранці, коли щастить піддобрити Томаса Магріджа, з камбуза розходиться приємний запах смаженої риби. Іноді, як Джонсонові ведеться спіймати з бушприта красеня-дельфіна, команда смакує його м’ясо.

Джонсон збуває весь свій вільний час там або на салінгу, дивлячись, як "Привид" під натиском вітру розтинає хвилі. Пристрасть і екстаз світяться йому в очах, і він, мов у трансі, захоплено дивиться на повні вітрила, на пінявий слід корабля, на його біг серед цих водяних гір, що сунуть разом з нами величною процесією.

Дні і ночі — це "диво й захват невимовний", і хоч вільного часу в мене майже нема, я все ж відірвуся інколи на хвилинку від своєї нудної роботи, щоб помилуватися цією безмежною красою, що й не снилась мені ніколи. Наді мною ясно-блакитне небо — блакитне, як саме море, що перед форштевнем вилискує блакитним атласом. Навколо по обрію розкидані бліді баранці хмар, що стоять незмінно, нерухомо, наче срібна оправа прозоро-туркусового неба.

Не забуду я однієї ночі, коли, замість спати, лежав я на півбаку й дивився на барвисті брижі піни, що вирувала біля форштевня. Їхній плюскіт нагадував мені дзюрчання струмка по замшілому камінню в тихій розпадині. Ця розмірна пісня переносила мене кудись далеко-далеко, і я вже не був ні юнга Гамп, ані Ван-Вейден, що тридцять п’ять років прогибів серед книжок. Повернув мене до дійсності голос Вовка Ларсена — його, не чий інший,— дужий і впевнений, але водночас на диво м’який голос:

Тропічна ніч, мов жар, горить 6,

На хвилі ясний слід тремтить.

Відбились у свічаді зорі,

І, сполошивши сонних риб, що в зоряний пірнають глиб,

Мчить корабель наш у простори.

Намокнуть линви від роси,

Заграє сонце на бортах, веде у далеч Довгий Шлях,

Веде на південь шлях старий, що завжди він для нас новий.

— Ну як, Гампе, подобається? — спитав він, трохи помовчавши, як того вимагали слова й обставини.

Я подивився йому на обличчя. Воно сяяло, як і це море, а очі іскрилися.

— Принаймні мене вражає ваш запал,— відповів я холодно.

— Чому? Це ж, чоловіче, життя. Це є життя! — вигукнув він.

— Дешева річ, нічого не варта,— відповів я йому його власними словами.

Він засміявся, і я вперше почув щиру радість у його голосі.

— От ніяк ви не второпаєте! Все не можу я втовкмачити вам у голову, що таке життя. Звичайно, життя нічого не варте, воно тільки само для себе цінність. І, правду мовивши, якраз тепер моє життя дуже дороге — для мене б то. Я просто не можу скласти йому ціни. Ви скажете, що я занадто переоцінюю його, але нічого не вдієш, моє життя само себе так оцінило.

Він помовчав, наче підшукуючи відповідніших слів, і закінчив так:

— Знаєте, я відчуваю зараз дивне піднесення; наче безмежний час переходить крізь мене, наче всі сили скупчуються в мені. Я знаю істину, вмію відрізняти добро від зла, правду від неправди. Мій погляд ясний і сягає далеко. Я майже ладен повірити в бога. Але,— голос його змінився і обличчя спохмурніло,— звідки цей настрій? Звідки ця радість життя, цей захват, це натхнення, чи як там його назвати? Все це буває тоді, коли шлунок здоровий і добре травить, коли апетит добрий і все йде гаразд. Це є дарунок життя, шампанське в крові, грання закваски; від цього одні переймаються побожними думками, а інші бачать бога або творять його, коли неспроможні побачити. Це сп’яніння життям, шумування закваски, радісний дзюркіт життя, ошаленілого від свідомості, що воно живе,— ото й тільки. Та ба! Завтра мені розплачуватися за це, як п’яниці на похмілля. Завтра я знатиму, що мушу вмерти, і, певніш за все, на морі, що скінчу своє плазування в образі людському, щоб стати плазуном у гнилій морській воді, що стану поживою, падлом, передам міць і рухливість своїх м’язів рибам, щоб дужчі й рухливіші були їхні плавці, щоб твердішою стала їхня луска. Оце вам і ба! Шампанське вже видихалося. Вино не іскриться й не піниться; в ньому вже немає ніякого смаку.

Він покинув мене так само раптово, як і з’явився, стрибнувши на палубу м’яко й тихо, мов тигр. "Привид" ішов далі. Біля форштевня клекотіла піна, але зараз мені вчувалося наче якесь хрипіння. Я прислухався, і поволі спадало те враження, що справив на мене несподіваний перехід Вовка Ларсена від захоплення до зневіри. Раптом котрийсь матрос на палубі заспівав дзвінким тенором "Пісню пасату":

Я — той вітер, що люблять на морі матроси.

Я незмінний, постійний і вірний.

Хай за хмарами стежать, бо вітер їх носить

Понад глибом блакитним незмірним.

......................................................

І в погоду й у млі я жену кораблі,

Мов той пес, я за ними ганяю.

Чи то день, чи то ніч, я лечу собі пріч

І вітрила однак надимаю.

РОЗДІЛ VIII

Часом я думаю, що Вовк Ларсен божевільний або принаймні напівбожевільний — такі в нього чудні примхи й вибрики. А іноді мені здається, що він має дані на велику людину, на генія. Але зрештою я переконаний, що він справжній тип первісної людини, яка народилася з запізненням на тисячу років або поколінь і є анахронізмом у нашу добу високої цивілізації. Він, безперечно, щонайяскравіший індивідуаліст. Та цього мало,— він ще й дуже самотній. У нього нема нічого спільного з іншими людьми на кораблі. Його страшна фізична й неабияка розумова сила відгороджують його від інших. Він ставиться до них, як до дітей,— не лише до матросів, але й до мисливців,— він примушує себе сходити до їхнього рівня і гратися з ними, наче з цуценятами. А то він досліджує їх жорстокою рукою вівісектора, аналізує їхні розумові процеси і зазирає в душі, немов хоче дізнатися, з якого матеріалу ті душі зроблено.

Я багато разів бачив за столом, як він ображав котрогось мисливця спокійно й байдуже, а тоді зацікавлено зважував його вчинки, відповіді, злостиві гримаси. Мені, що розумів, у чому тут річ, це здавалося смішним. Що ж до вибухів його власного гніву, то я був певний, що то не справжні, а вдавані емоції, що то експерименти, просто маніра, до якої він удається в стосунках з людьми. Після смерті його помічника я, либонь, жодного разу не бачив Ларсена не в жарт сердитого, та й не хотів би, правду мовивши, бачити, як виявляється страшна сила цього чоловіка.

Коли вже зайшло за його примхи, то я розповім, що трапилося з Томасом Магріджем у кают-компанії, і, до речі, докінчу про той інцидент, що я був торкався його.

Якось по обіді, що був опівдні, коли я кінчив прибирати зі столу, трапом до кают-компанії зійшли Вовк Ларсен і Томас Магрідж. Хоч кок і мав закомірок, хід до якого був з кают-компанії, але в самій кают-компанії він ніколи не важився довше стриміти і прошмигував туди й назад раз-другий на день, мов полохливий привид.

— Отже, ти вмієш грати в "наполеона"? — з відтінком якогось задоволення в голосі сказав Вовк Ларсен.— Я так.

і думав, ти ж англієць. Я сам вивчився його на англійських суднах.

Томас Магрідж, цей докінчений бевзень, був сам не свій від такої честі, що капітан по-товариському розмовляє з ним. Його чваньковиті міни й ретельне намагання поводитись невимушено, як людина, що, мовляв, народилася для кращого життя, викликали б огиду, коли б не здавались такі смішні. Він зовсім не завважував моєї присутності, йому було просто не до мене. Мені навіть важко вгадати, які блаженні видива пролітали перед його безбарвними водявими очима.

— Принеси карти, Гампе,— наказав Вовк Ларсен, коли вони сіли за стіл.— Та подай сигари й віскі — візьмеш у скриньці в мене під ліжком.

Повернувшись, я ще встиг почути, як Магрідж закидав на здогад про якусь таємницю, пов’язану з його народженням, що, мовляв, він син джентльмена, але збився з путі,

і йому навіть платять за те, щоб він не повертався до Англії. "Добре платять, сер.— провадив він,— аби тільки був якнайдалі від них".

Я приніс звичайні чарки, але Вовк Ларсен насупився, похитав головою і жестом показав мені принести склянки. Він налив їх на дві третини нерозбавленим віскі — "джентельменським питвом", як сказав Томас Магрідж,— і вони цокнулися склянками за славну гру "нап", запалили сигари й почали тасувати та здавати карти.

Вони грали па гроші, дедалі збільшуючи ставки. Пили віскі, випили геть усе, і я мусив принести ще. Я не знаю, чесно грав Вовк Ларсен чи махлював (він на все здатний), але він раз у раз вигравав. Кок частенько ходив по гроші до свого ліжка, і все це з великою пихою, однак приносив лише по кілька доларів. Він осоловів, став нецеремонний, погано бачив карти і ледве на стільці сидів. Вирушаючи вже вкотре знову по гроші, він схопив Вовка Ларсена масним пальцем за петельку й тупувато забубонів:

— В мене є гроші, в мене є гроші! Я ж вам кажу,— я син джентельмена!

Вовк Ларсен не був п’яний. Хоч він і вихиляв склянку за склянкою, до того ще й наливаючи їх ущерть, та на ньому те зовсім не позначалося. Здавалось, що й кокові витівки його зовсім не тішать.

Нарешті, голосно заявивши, що він може програвати, як джентльмен, кок поставив на кін останні гроші і програв. Тоді схилив голову на руки й заплакав. Вовк Ларсен цікаво подивився на нього, наче мав замір проаналізувати його, але раптом передумав — бо, певно, вирішив, що тут, власне, й аналізувати нема чого.

— Гампе,— звернувся він до мене підкреслено ввічливо,— будь ласка, візьміть пана Магріджа під руку й допоможіть йому вийти на палубу. Він почуває себе не дуже добре.

— І скажіть Джонсонові вилити на нього кілька відер морської води,— додав він тихіше, так, щоб тільки я чув.

На палубі я передав пана Магріджа двом матросам, що весело вишкилили зуби, почувши про капітанів наказ. Пан Магрідж усе бурмотів сонно, що він син джентльмена. Сходячи до кают-компанії прибрати стіл, я почув, як він вереснув, коли на нього линули перше відро води.

Вовк Ларсен лічив виграні гроші.

— Якраз сто вісімдесят п’ять доларів,— сказав він го-лосно.— Я так і думав. Злидень прийшов сюди без шеляга в кишені.

— І те, що ви виграли, належить мені, сер,— сміливо заявив я.

Він глузливо осміхнувся і відповів:

— Я теж, Гампе, вчився свого часу трохи граматики Й думаю, що ви плутаєте форми часу. "Належало мені" треба було вам сказати, а не "належить мені".

— Це питання не граматики, а етики,— відповів я.

Минула якась хвилина, поки він відповів.

— Знаєте, Гампе,— звільна почав він, мовлячи поважно і з відтінком смутку в голосі,— це вперше зроду я чую слово "етика".