Груповий портрет з дамою - Белль Генріх
Крім того, він став "збирачем брухту" (Лені).
Коли авт. питає свідків, які не перебувають у родинних стосунках з Груйтеном, про можливі мотиви його підприємницького шанолюбства, частина з них зовсім заперечує, що він був шанолюбний, а частина вважає, що шанолюбство було "головною рисою його вдачі": дванадцятеро заперечують і десятеро обстоюють "головну рису". Всі, навіть такий старий чоловік, як Гойзер, твердять, що Груйтен не мав ані найменшого хисту до архітектури, не визнають за ним бодай хоч здібностей "будівельника взагалі". Зате ніхто не заперечує, що він був, видно, добрий організатор, координатор, який навіть тоді, коли в нього на підприємстві працювало десять тисяч чоловік, "ніколи нічого не залишав поза увагою" (Гойзер). Цікаво, що з двадцяти двох свідків, які не перебувають у родинних стосунках з Груйтеном, п'ятеро (двоє з тих, що заперечують шанолюбство, і троє, що вважають його "головною рисою") незалежно один від одного назвали Груйтена "задуманим"; коли авт. спитав їх, що вони мають на увазі, даючи йому таку дивну характеристику, троє просто відповіли: "А те, що він справді був задуманий. Ну, любив думати, що ж іще. На питання, про що ж він міг думати, тільки двоє згодилися дати ще якісь пояснення. Колишній старший керівник будівельних робіт, тепер пенсіонер Гайн-кен, що живе на селі, вирощує квіти, має пасіку (і якось дивно рекламує свою ненависть до курей — до кожного другого речення додає: "Я ненавиджу курей"), вважає, що в Груйтена то були "явні роздуми над людською екзистенцією — коли хочете знати, він був мислитель-екзистенціаліст, що вічно заходив у конфлікт з якою-небудь мораллю, яка стояла йому поперек дороги". Другий свідок, колишній механік Керн, що тим часом став службовцем у федеральному уряді, ще досить жвавий п'ятдесятирічний чоловік, висловився так: "Бачите, ми всі вважали його за діяльну людину,— мабуть, він такий і був, а оскільки в самого мене вдача цілком бездіяльна (добровільне, може, й зайве, але слушне визнання — авт.), то я, звичайно, шанував його і захоплювався ним, особливо мені подобалось, як він умів поводитися з високими особами, ну, як рівний з рівним, хоч сам був простого походження, як вільно почувався в їхньому колі. Але часто, дуже часто, коли я заходив до нього,— а мені раз по раз доводилося заходити до нього,— він сидів коло столу й задумано дивився перед себе, не інакше, як задумано, і думав він не про свої щоденні справи; для мене це завжди був ще один привід поміркувати про те, що ми, бездіяльні люди, буваємо несправедливі до діяльних".
І, нарешті, старий Гойзер, коли автор завів з ним мову про Груйтенову "задуманість", вражено глянув на нього й сказав: "Мені б таке ніколи не сяйнуло в голову, але тепер, почувши це слово, мушу визнати: воно не тільки має сенс, а навіть дуже пасує Губертові. Зрештою, він починав свою кар'єру в мене на очах — ми ж бо з ним були двоюрідні брати; зразу після війни (мається на увазі перша світова війна — авт.) я йому трохи допомагав, а потім він мені набагато більше; коли він заснував підприємство, то зразу взяв мене на роботу, хоч мені вже добігав четвертий десяток. Я був у нього головним бухгалтером, повірником, а потім компаньйоном. Сміявся він рідко, це правда, і не тому, що був понурий; у його вдачі щось було від гравця. І як потім сталася катастрофа, я не міг зрозуміти, нащо він це вчинив, може, ця "задума" справді щось пояснює. Тільки те, що він пізніше вчинив з нашою Лоттою (сердитий сміх), навряд чи було "задумою".
Жоден із двадцяти двох колишніх співробітників Г., які пережили його, не заперечує, що він був великодушний, "приємний чоловік, практичний, але приємний".
Доведена одна фраза (її підтвердили, незалежно один від одного, двоє з опитаних свідків), яку Г. сказав 1932 року, коли був на межі банкрутства, мабуть, через кілька тижнів після падіння Брюнінга1. М. в. Д. наводить цю фразу так: "Тепер запахло бетоном, хлопці й дівчата, мільярдами тонн
1 Брюнінг Генріх (1885—1970) — німецький політичний діяч, 1930—32 рр.— канцлер; своєю нерішучістю полегшив Гітлерові прихід до влади.
цементу, бункерами й казармами", а Гойзер переказує її в такій формі: "Тепер запахло бункерами й казармами, хлопці й дівчата, казармами принаймні на два мільйони солдатів. Як ми ще проживемо півроку, то побачимо все це на власні очі".
Оскільки про старшого Г. є дуже багато відомостей, ми не можемо тут назвати кожного свідка зокрема. Але ми доклали всіх зусиль, щоб зібрати більш-менш об'єктивну інформацію і про цю особу, важливу тільки як фігура на задньому плані нашої картини.
До свідчень Марії ван Дорн про старшого Г. треба ставитися з певною обережністю; оскільки вона була (чи є) майже одного віку з ним і походила з того самого села, то ймовірно, що вона кохала його, принаймні накидала на нього оком і може бути необ'єктивна. В кожному разі, вона дев'ятнадцяти років найнялася хатньою робітницею до Груйтена, який тоді саме одружився; півроку перед тим батько Гелени Бар-кель запросив його на бал архітекторів, а там сімнадцятирічна Гелена палко закохалася в нього. Чи й сам він так палко закохався в неї, не вдалося докладно з'ясувати. Навряд чи годилося такому молодому подружжю брати в дім дев'ятнадцятирічну сільську дівчину, про яку кожен міг би сказати, що вона сповнена незломленої і незламної життєвої снаги. Певне одне, що Марія про матір Лені майже завжди говорить неприхильно, зате образ батька Лені постає з її слів тільки в найкращому світлі, майже як образ Ісуса Христа чи святого Иосифа в світлі незагасної лампадки, воскової чи електричної свічки або неонової лампи. З деяких висловлювань ван Дорн навіть можна зробити висновок, що за певних обставин вона ладна була стати коханкою Губерта Груйтена. Наприклад, коли вона каже, що 1927 року подружжя Груйте-нів "мало не розпалося", а вона готова була віддати Губерто-ві все, що йому не могла вже чи не хотіла дати дружина, то не важко зрозуміти, на що вона натякає. А як вона ще й пошепки додає, правда, ніяково: "Врешті, я ж тоді була ще не стара",— то вже, мабуть, ясніше про це й не скажеш. Коли авт. прямо запитує, чи не виходить з її слів, що між Груйтенами скінчилися ті інтимні стосунки, які є основою подружнього життя, ван Дорн з властивою їй дивовижною відвертістю відповідає: "Саме так". У її ще виразних карих очах світиться щось недомовлене — авт. має підозру, що вона зробила цей висновок не тільки зі спостережень над їхнім родинним життям, а й над їхньою постільною білизною, яку їй доводилося міняти. На дальше питання, чи не вважає Марія, що Груйтен "шукав собі втіхи десь-інде", вона твердо, рішуче заперечує і додає (авт. майже певний, що в голосі її чути стримувані сльози): "Він жив, як схимник, просто як схимник, а йому треба було не такого життя".
Якщо глянемо на фотографії покійного Губерта Груйтена _дитячих знімків ми не брали до уваги, першу пильно
роздивилися групову фотографію випускників школи,— то побачимо, що 1913 року це був високий, стрункий хлопець, білявий, темноокий, довгоносий, у ньому видно щось "рішуче", і стоїть він не в такій неприродній позі, як його шкільні товариші, що скидаються на солдатів-новобранців; зразу спадає на думку одностайне пророцтво вчителя, священика й родичів, що дійшло до нас тільки в усній формі, вже майже як легенда: "З нього щось вийде". Що? На дальшій фотографії, 1917 року, бачимо його вісімнадцятирічним, щойно спеченим муляром. З цього знімка вже можна зробити висновок, що дане йому пізніше означення "задуманий" має своє психологічне підтвердження. Зразу видно, що Г.— поважний хлопець; легко помітити, що він лагідної вдачі, але ще дужче впадає в око рішучість і сила волі — риси, які лише на перший погляд суперечать його лагідності. Оскільки він усюди сфотографований анфас — аж до останнього знімка, який 1949 року зробив поганеньким апаратом дівер Лені, вже згадуваний Генріх Пфайфер,— то за тими фотографіями не можна визначити співвідношення між довжиною його носа й решти обличчя; навіть славнозвісний портретист, що 1941 року намалював із нього натуралістичний портрет (олійний, на полотні, досить непоганий, хоч трохи й плаский,— авт. знайшов його в одній приватній колекції дуже несимпатичних людей і зміг оглянути тільки поверхово), не скористався нагодою показати Груйтена хоч би впівоберта; напрошується одне припущення: Груйтен, мабуть,— якщо скинути з нього новомодне ганчір'я,— мав такий вигляд, наче зійшов з якоїсь картини Єроніма Босха.
Якщо на постільні таємниці Марія тільки натякає, то про кухонні говорить відверто. "Вона не любила гострих присмак, а він, навпаки, їв усе гостре,— це вже клопіт, бо мені майже все доводилось готувати в двох одмінах: для неї без присмак, а для нього з присмаками. Дійшло до того, що він пізніше сам за столом додавав собі солі, перцю тощо; ще як він був малий, у селі всі знали, що для нього більші ласощі квашений огірок, ніж шматок торта".
Наступна варта уваги фотографія — з шлюбної подорожі до Люцерна. Можна твердо сказати: пані Груйтен, у дів. Баркель,— чарівна жінка: ніжна, тендітна, лагідна й елегантна; відчувається (ніхто з людей, що знали її, навіть Марія, не можуть цього заперечити), що вона вчилася грати Шумана й Шопена, вільно розмовляє французькою мовою, вміє плести, вишивати і т. д. І — треба додати — відчувається ще одне: з неї, либонь, вийшла б інтелектуалка; звичайно, пані Груйтен, як її й навчено, ніколи навіть не "торкалася" Золя, і можна собі уявити, як вона, мабуть, вжахнулась, коли через вісім років її дочка Лені спитала в неї про своє травлення. Певне, для неї "Золя" й "нечистоти" були майже тотожними поняттями. Лікарки з неї, мабуть, не вийшло б, але їй напевне не важко було б захистити дисертацію з історії мистецтва. Треба бути справедливим: якби їй створили відповідні умови, дали не таку елегійну, а більше аналітичну освіту, вклали в неї менше сентиментальності, а більше душі (коли вже без цього не можна обійтися), й не прищепили тієї церемонності, яку вона винесла з пансіону, то, може, з неї все-таки вийшла б добра лікарка. Певне одне — якби навіть їй потрапили до рук такі фривольні автори, як Пруст і Джойс, вона швидше б стала шанувальницею першого, ніж другого; все ж таки вона читала Енріку фон Гандель-Мацет-ті1, Марію фон Ебнер-Ешенбах2, зачитувалася тим католицьким ілюстрованим тижневиком, який за цей час став букіністичною рідкістю, а тоді був наймодернішим серед модерних видань цього типу, а надто в порівнянні з "Громадським голосом" за 1914—20 роки, який вона також читала.
