Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

— Вони її Богунові хочуть віддати, щоб узяв і поніс, як вовк ягня, а їх у Розлогах залишив, бо Розлоги їй, а не їм, після князя Василя відписано. Він же, Богун, на це пристає, адже в очеретах у нього злота й срібла більше, аніж піску в Розлогах. Та тільки ненавидить Богуна князівна відтоді, як він при ній чоловіка чеканом розрубав. Кров упала між ними і виросла ненависть. Бог єдиний!

Заснути тієї ночі намісник не міг. Він ходив по кімнаті, дивився на місяць і подумки укладав усякі плани. Тепер він зрозумів, яку гру ведуть Булиги. Якби князівну посватав якийся сусідній шляхтич, він би взяв і Розлоги, і слушно б зробив, бо вони належали їй, а може, й зажадав би ще звітів про опіку. Ось чому Булиги, котрі й самі давно вже покозачилися, вирішили віддати дівчину козакові. Думаючи про це, пан Скшетуський стискав кулаки і намацував біля себе меча. Він вирішив викрити ці їхні махінації і відчував у собі сили це зробити. Адже опіку над Геленою мав і князь Ієремія: по–перше, тому, що Розлоги подарували старому Василеві Вишневецькі, а по–друге, тому, що сам Василь у листі із Бара до князя просив про опіку. Тільки безліч справ громадських, війни й інші великі клопоти не дали змоги воєводі досі потурбуватися про опіку. Та досить буде йому нагадати, і справедливість переможе.

Уже благословлялося на світ, коли пан Скшетуський повалився на постіль. Спав він міцно і невдовзі прокинувся з готовим рішенням. Вони з паном Лонгіном квапливо вбралися, бо підводи стояли вже напоготові, а жовніри пана Скшетуського сиділи на конях, готові до від'їзду. У вітальні посол підкріплявся юшкою у товаристві Курцевичів і старої княгині. Не було тільки Богуна: спав він іще чи вже поїхав — невідомо.

Попоївши, Скшетуський сказав:

— Милостива пані! empus fugit , за хвилю ми й на коней сядемо, та перш ніж від усього серця подякувати за гостину, хотів би я про одну важливу справу з вашою милостю, пані, і з їхніми милостями, синами твоїми, осібно поговорити.

На обличчі княгині відбилося здивування; вона глянула на синів, на посла і на пана Лонгіна, ніби з їхнього вигляду намагалася вгадати, про що йдеться, і з певною тривогою в голосі відповіла:

— Я до ваших послуг, ваша милость.

Посол хотів вийти, але вона йому не дозволила, натомість усі вони перейшли в завішані обладунком і зброєю сіни. Молоді князі вишикувалися в ряд за матір'ю, а та, ставши навпроти Скшетуського, запитала:

— Про яку ж справу, ваша милость, говорити хочеш?

Намісник кинув на неї бистрий, майже суворий погляд і сказав:

— Даруй мені, пані, і ви, молоді князі, що супроти звичаю чиню, що замість через шляхетних послів діяти, сам у своїй справі речником буду. Та оскільки іншої ради немає, а чому бути, того не минути, то без зайвого зволікання подаю вашій милості, пані, і вашим милостям, як опікунам, моє покірне прохання віддати мені княжну Гелену за дружину.

Якби в цю мить, зимової пори, блискавка вдарила в майдан у Розлогах, вона б справила на княгиню із синами менше враження, аніж слова намісника. Якийся час вони спантеличено дивилися на поручика, котрий стояв перед ними виструнчений, спокійний і на диво гордий, ніби не просити, а наказувати збирався, і не знали, що відповісти. Натомість княгиня почала допитуватися:

— Як це? Вам, ваша милость? Гелену?

— Мені, милостива пані. І це мій твердий намір.

На мить залягла тиша.

— Чекаю на відповідь, милостива пані.

— Даруй, ваша милость, — відповіла, оговтавшись, княгиня, і голос у неї став сухий і різкий. — Прохання такого кавалера — честь для нас велика, але нічого з цього не вийде, бо Гелену я вже пообіцяла іншому.

— Зваж усе, милостива пані, як турботлива опікунка: чи не буде це проти волі князівни і чи не кращий я за того, кому ти її, ваша милость, пообіцяла.

— Милостивий пане! Хто ліпший — судити мені. Ти, може, й найліпший, але нам усе одно, бо ми тебе не знаємо.

Почувши це, намісник випростався ще гордовитіше, а погляд його став гострий, як ніж, проте холодний.

— Але я вас знаю, зрадники! — гаркнув він. — Хочете кревну свою хлопові віддати, аби тільки він вам незаконно привласнений маєток лишив...

— Сам зрадник! — вигукнула княгиня. — Оце ти так за гостину платиш? Отаку вдячність у серці живиш? Ох, змій! Що ти за один? І звідкіля ти взявся?

Молоді Курцевичі почали клацати пальцями і на стіни зі зброєю поглядати, а намісник кричав далі:

— Поганці! Загарбали сирітське добро, але начувайтеся! Завтра князь про це вже знатиме!

Почувши це, княгиня відступила в куток сіней і, схопивши рогатину, пішла на намісника. Княжичі й собі, схопивши хто що міг — шаблю, обушок, ніж, — обступили його півколом, дихаючи, як зграя оскаженілих вовків.

— До князя підеш? — заверещала княгиня. — А певен, що звідси живий вийдеш? Чи не остання це твоя година?

Скшетуський схрестив на грудях руки і оком не змигнув.

— Я повертаюся з Криму як князівський посол, — мовив він, — і якщо тут проллється хоч крапля моєї крові, через три дні від цього місця не залишиться й попелу, а ви згниєте у лубенських льохах. Чи є на світі сила, що могла б вас урятувати? Не погрожуйте, бо я вас не боюся!

— Ми загинемо, але ти загинеш першим!

— Тоді бий — ось мої груди!

Княжичі на чолі з матір'ю й далі тримали вістря, спрямовані в намісникові груди, але якісь невидимі ланцюги наче скували їм руки. Сопучи і скрегочучи зубами, вони шарпалися в безсилій люті, проте удару ніхто не завдавав. Стримувало їх страшне ім'я Вишневецького.

Намісник був господарем становища.

Безсилий гнів княгині виливався тепер зливою образ:

— Проноза! Дрібнопомісний шляхтич! Злидень! Із князівською кров'ю поріднитися закортіло — так нічого в тебе не вийде! Будь–кому, тільки не тобі, віддамо, і сам князь нам наказати не зможе!

А пан Скшетуський їм:

— Не час мені свій шляхетський родовід розказувати, але гадаю, що ваша князівська світлість легко могла б за ним щит і меч носити. А втім, якщо хлоп був вам до вподоби, то я кращий. Що ж до багатства мого, то воно може з вашим позмагатися, а якщо кажете, що Гелени мені не віддасте, то послухайте: я теж залишу вас у Розлогах і рахунків за опіку не зажадаю.

— Не даруй того, що не твоє.

— Я не дарую, але обіцянку на майбутнє даю і словом рицарським присягаюсь. Тож вибирайте: або князеві звіт про опіку подасте і від Розлогів відступитесь, або ж мені дівчину віддасте, а маєток утримаєте...

Рогатина поволі вислизала із рук княгині й за хвилю гупнула на підлогу.

— Вибирайте, — повторив пан Скшетуський. — Au pacem, au bellum!

— Яке щастя, — вже трохи лагідніше мовила Курцевичка, — що Богун із соколами поїхав, не захотівши на вашу милость дивитися, бо ще вчора щось запідозрив. Інакше б тут без крові не обійшлося.

— Але ж і я, милостива пані, шаблю не на те ношу, щоб пояс відтягала.

— Та хіба гоже, ваша милость, такому кавалерові, як ти, зайшовши по–доброму в дім, так на людей налітати і дівчину, наче з турецької неволі, натиском брати?

— Гоже, якщо після неволі вона мала бути хлопові продана.

— Такого, ваша милость, ти про Богуна не кажи, бо він хоч і безрідний, але воїн чудовий і лицар славний, а нам змалечку знайомий і в домі як свій. Йому дівчину відняти чи ножем штрикнути — все одно.

— А мені, милостива пані, пора вирушати, тож перепрошую, але ще раз повторюю: вибирайте!

Княгиня звернулася до синів:

— Ну що, синочки, скажете на таке покірне прохання цього кавалера?

Булиги поглядали один на одного, штовхалися ліктями й мовчали.

Нарешті Симеон пробурмотів:

— Звелиш бити, мати, битимемо, звелиш віддати дівку — віддамо.

— Бити — зле і дати — зле.

Потім, звернувшись до Скшетуського, сказала:

— Ти, ваша милость, так нас до стіни припер, що хоч лусни. Богун чоловік скажений і піде на все. Хто нас від його помсти захистить? Сам загине від князя, але спершу нас погубить. Що ж нам діяти?

— Ваш клопіт.

Княгиня якусь мить мовчала.

— Слухай же, милостивий кавалере. Все це мусить у таємниці лишитися. Богуна ми до Переяслава відправимо, а самі з Геленою в Лубни з'їздимо, а ти, ваша милость, упросиш князя, щоб він нам охорону до Розлогів прислав. У Богуна поблизу півтораста семенів , частина з яких у нас на постої. Зараз ти Гелени взяти не можеш, бо він її відіб'є. Інакше й бути не може. Тож їдь, нікому не кажучи й слова, і чекай на нас.

— Щоб ви мене зрадили?

— Якби ж то ми могли! Але сам бачиш, не можемо. Дай слово, що таємниці до часу не розголосиш!

— Даю. А ви дівчину даєте?

— Ми ж не можемо не дати, хоч нам Богуна й жаль...

— Тьху! Милостиві панове, — раптом мовив намісник, звертаючись до княжичів, — четверо вас, як дубів, а одного козака злякалися і зрадою його взяти хочете. Хоч я вам і дякувати маю, та все ж скажу: не пристало це чесній шляхті!

— Ти, ваша милость, у це не втручайся! — закричала княгиня. — Не твій це клопіт. От що нам діяти? Скільки в тебе, ваша милость, жовнірів супроти його півтораста семенів? Чи захистиш нас? Чи захистиш хоч Гелену, котру він силою взяти готовий? Не твоєї милості це діло, їдь же собі в Лубни, а що ми вчинимо, це нам знати, аби лиш ми Гелену привезли.

— Чиніть, як хочете. Одне тільки скажу: якщо тут князівні якась кривда буде — біда вам!

— Не говори так із нами, не доводь нас до відчаю.

— А чи не ви над нею ґвалт учинити хотіли, та й тепер, продаючи її за Розлоги, вам і на думку не спало спитати: а чи до душі їй моя персона?

— От і спитаємо в неї при тобі, — відповіла княгиня, стримуючи гнів, що знову закипав у неї в грудях, бо вона добре відчула зневагу у словах намісника.

Симеон пішов по Гелену і за хвилю повернувся з нею в сіни.

Серед гніву й погроз, що здавалося, й досі звучали в повітрі як відлуння прошумілої бурі, серед цих насуплених брів, лютих поглядів і суворих облич вродливе личко дівчини засяяло, мов сонце після зливи.

— Милостива панно! — понуро звернулася до неї княгиня, показуючи на Скшетуського. — Якщо буде на це твоя воля, то ось твій майбутній чоловік.

Гелена стала бліда, як стіна, з окриком затулила очі руками, а потім несподівано простягла їх до Скшетуського.

— Це правда? — захоплено прошепотіла вона.

Через годину почет посла й загін намісника поволеньки просувалися лісовою дорогою у бік Лубен. Скшетуський із паном Лонгіном Підбип'ятою їхали на чолі, а за ними довгою вервечкою розтяглися посольські підводи.