Лілея долини - Бальзак Оноре де

У цій біді я розшукав у книгозбірні пана де Шесселя правила гри в триктрак і заходився вивчати їх; мій доброзичливий господар дав мені до того ж кілька уроків; він не чіплявся до мене, як пан де Морсоф, і я зумів здобути успіхів, навчився застосовувати витовчені напам'ять правила та розрахунки. Через кілька днів я вже міг здолати свого першого навчителя; але тільки-но я обіграв його, як настрій графа різко змінився: очі заблищали, як у тигра, обличчя перекосилося від злості, а брови застрибали так, як мені зроду не випадало бачити. Він став лементувати, немов розбещена дитина. Іноді він просто казився, кидав кості, тупотів ногами, гриз свій ріжок і грубіянив мені. Але я поклав край цьому навіженству. Вивчивши всі тонкощі триктраку, я провадив змагання так, як мені заманеться: я дозволяв графові вигравати на початку партії, а наприкінці поліпшував гру і зрівнював рахунок. Кінець світу і то не так уразив би графа, ніж несподівана перевага досі нездарного учня; проте він ні разу не визнав себе переможеним. Незмінний наслідок гри лише давав поживу його лихому гумору.

— Далебі,— нарікав він,— бідна моя голівонька вже притомилася. Ви завжди виграєте наприкінці партії, коли я вже перестаю метикувати.

Графиня, з грою знайома, розкусила мої хитрощі одразу й побачила в них доказ мого кохання. А втім, ці подробиці здатні поцінувати лише ті, хто знає, який важкий триктрак. Здавалося б, дріб'язок, але як багато сказав він її серцю! Адже любов, як той Бог у проповідях Боссюе29, ставить над усі блискучі звитяги склянку води, піднесену бідарем, або ж подвиг невідомого вояка, полеглого на бойовищі. Графиня подякувала мені поглядом — з тих, що розтоплюють юне серце. Вона подивилася на мене так, як дивилася досі лише на своїх дітей! Віднині вона уже завжди дарувала мене цим поглядом, гомонячи зі мною. Не вмію розповісти, що я відчував, ідучи того благословенного вечора з Клошгурда. Моє тіло ніби розтануло, зробилося невагомим, я не йшов, а летів. Я відчував у собі цей погляд, який осяяв мені душу, а два коротких слова: "До завтра!" — лунали в моїх вухах великоднім кантом: "O filii, o filae!"*. Я воскрес для нового життя. Отож я щось для неї важив! Я задрімав, овіюваний палким подихом жаги. Омахи полум'я маяли перед моїми заплющеними очима, як ті гарні вогненні гадючки, що гоняться одна за одною в каміні, де догорають звуглілі аркуші паперові. Уві сні її голос став ніби відчутним, сповив мене осяйною атмосферою, сп'янив ароматом, обернувся в музику, таку приємну для слуху. Другого дня вона зустріла мене так, що я зрозумів, що графиня віддала мені всі свої почуття, і я віднині був утаємничений у всі відтінки її голосу. Тому дню випало стати одним із найзнаменніших у моїм житті. По обіді ми пішли гуляти і спустилися з верхів'я гори в ланди, де грунт був кам'янистий і безплідний і лежав облогом. Лише подекуди стояли самотні дуби й ріс глід, укритий уже ягодами, а замість трави стелився килимок сухого червонясто-рудого моху — він жеврів під промінням призахідного сонця. Іти було важко, я вів Мадлену за руку, а пані де Морсоф підтримувала Жака. Граф, а він вів перед, раптом ударив ціпком об кремнисту землю, обернувся до мене і сказав люто:

— Ось яке моє життя! — Відтак, обернувшись до дружини, додав нібито перепрошуючи: — Звісно, так було до знайомства з вами!

* О сини, о дочки! (Латин.)

Перепросини зроблено запізно, графиня поблідла. Яка б жінка не похитнулась, зазнавши такого удару.

— Яке тут розкішне повітря! — вигукнув я.— Яка чудова світлотінь! Я хотів би, щоб ці ланди належали мені, може, я знайшов би в їхніх надрах пребагаті скарби. Але найбільшим дарунком було б сусідство з вами. Чого б я не дав за цей краєвид, адже він аж очі вбирає, і за цю мальовничу річку, отінену купами вільхи та ясеня, тут просто відпочиваєш душею! Які різні наші уподобання! Для вас цей куточок лише перелоги, а для мене рай та й годі!

Вона подякувала мені поглядом.

— Ідилія! — зітхнув він гірко.— Тут не місце для людини з вашим іменням.— Замовк на хвилю і додав: — Що це, благовіст? Я добре чую, як бамкають дзвони в Азе.

Пані де Морсоф злякано позирнула на мене. Мадлена стисла мені руку.

— Може, вернемося додому і зіграємо партію в триктрак? — запропонував я графові.— Стук гральних костей заглушить звуки дзвонів.

Ми рушили назад, гомонячи про всяку всячину. Граф скаржився на нездужання, хоч і не казав, що йому болить. Коли ми опинилися у вітальні, запали якісь особливо тоскні хвилини. Граф сидів у глибокому фотелі, байдужий до всього, а дружина його не турбувала, вона знала симптоми хвороби і вміла запобігати її нападам. Я мовчав, як і вона. Піти графиня мене не просила, отже, вона думала, що партія в триктрак може розважити чоловіка і погамувати дратівливість хворого — істерика просто убивала її. Хоч пан де Морсоф був завзятим гравцем, але просити його зіграти партію в триктрак було не так легко. Як та світська манірниця, він хотів, щоб його благали, уламували: почувати себе вдячним партнеру він боявся, оскільки справді був йому вдячний. Якщо, захоплений цікавою розмовою, я забував про ці церемонії та антимонії, він ставав похмурий, жовчний, різкий, дратувався з будь-чого і все заперечував. Бачивши його злий гумор, я пропонував йому зрізатися в триктрак, тоді він починав комизитися:

— Зараз уже пізно та й щось розхотілося.

Коротко кажучи, його примхи не знали міри, як у жінок, ті іноді настільки пантеличать нас, що ми вже губимося: чого ж вони хочуть? Я принижувався, благаючи дати мені змогу повправлятися в цій грі, щоб не забути її правил. Цього разу мені довелося вдавати з себе безжурного веселуна, аби він згодився зіграти зі мною бодай одну партію. Він скаржився на запаморочення, яке заважає йому мізкувати, казав, що голова в нього наче в лещатах, у вухах шумить, що він задихається, і справді він аж сапав, як міх. Нарешті він згодився сісти до грального столика. Пані де Морсоф пішла, щоб укласти дітей і прочитати разом з челяддю вечірні молитви. За її відсутності все йшло гладесенько-рівнесенько: я повів справу так, що пан де Морсоф виграв, і це зразу розвеселило його. Наглий перехід від зажури і похмурих думок про свою долю до нестримних веселощів і безпричинного сміху, схожого на сміх п'яної людини, стурбував і злякав мене. Зроду я ще не бачив у нього такого явного нападу шаленства. Наші близькі стосунки далися взнаки: він уже не стримувався при мені. Більше того, він з кожним днем намагався зміцнити своє тиранство наді мною, зробити з мене козла відпущення; справді, душевні хвороби як ті живі створіння: вони мають свої запити, свої інстинкти і прагнуть поширити своє панування, як дідич прагне розбудувати свої маєтки. Графиня повернулася до вітальні й сіла гаптувати біля грального столика (там нібито світліше було), проте цей привід зле приховував її побоювання. Хибний хід, завадити якому було годі, розлютив графа, він змінився на виду: з веселого лице стало похмурим, з рум'яного — жовтим, очі його дико забігали. Потім сталася халепа, що її я не міг ні передбачити, ні одвести. Пан де Морсоф припустився ще однієї похибки, яка довела його до поразки. Він зірвався на ноги, перекинув столика на мене, шпурнув лампу на підлогу, гупнув кулаком по консолі і почав гасати по вітальні, саме гасати. З уст його сипалося стільки лайки, проклять, похвалок і безладних слів, що його можна було взяти за якогось середньовічного біснуватого. Уявіть тепер моє становище!

— Ідіть до саду,— сказала графиня, стискаючи мою руку.

Я вийшов, граф навіть не зауважив мого зникнення. З тераси, куди я подався повільною ходою, я чув його крики й зойки: вони долітали зі спальні, сусідньої з їдальнею. Іноді крізь цю бурю я чув ангельський голос — він лунав, як спів соловейка наприкінці горобиної ночі. Я проходжувався під акаціями найпрекраснішої ночі, які бувають наприкінці серпня, і чекав. Графиня мала з'явитися, вона обіцяла, коли потиснула руку.

Уже кілька днів відчувалося, що між нами наспіває освідчення і що при першому ж слові в наших душах закиплять почуття, які переповнюють їх. Що за дивний сором змушував нас відтягувати хвилину цілковитого порозуміння! Може, графині подобався, як і мені, цей трепет, подібний до страху, від якого так і обмираєш; подобалися ці хвилини, коли саме життя немов ладне вийти з берегів, коли хочеш і не зважуєшся відкрити найзаповітніше, скоряючись сором'язливості, що заважає дівчатам показатися вперше своєму обранцеві. Ми самі своїми нескінченними роздумами звели перепону перед цим першим звірянням, але тепер воно стало доконечним. Збігла година. Я сидів на цегляній балюстраді тераси, аж це в вечірній тиші почувся відголос її кроків і шелест розмаєної сукні. Чи ж людське серце може вмістити в себе стільки почуттів?

— Пан да Морсоф заснув,— промовила вона.— Коли йому стає погано, я даю йому випити настоянку з макових головок; напади трапляються нечасто, і цей простий засіб діє на нього безвідмовно. Пане,— провадила вона, змінюючи тон, причому голос її залунав особливо переконливо,— нещасний випадок відкрив вам таємницю, яку я досі старанно приховувала, отож прошу вас поховати в серці пам'ять про цю прикру сцену. Я не вимагаю від вас присяги, адже ви людина чесна, обіцяйте лише мені, і я буду спокійна.

— Невже мені треба обіцяти? — спитав я.— Хіба ми не навчилися розуміти одне одного?

— Не думайте зле про пана де Морсофа, все це наслідок довгих поневірянь на чужині,— провадила вона.— Завтра він не згадає жодного свого слова і знову буде з вами ласкавий і привітний.

— Не треба графа виправдувати, пані,— відповів я,— я зроблю все, що ви побажаєте. Я скочив би зараз у Ендр, якби це могло повернути панові де Морсофу здоров'я і відновити у вашій родині згоду. Ось тільки я не в змозі змінити одного: своєї думки, що так укорінилася в мені. Задля вас я ладен пожертвувати життям, проте сумлінням пожертвувати не можу. Голосу сумління можна не слухати, але як перешкодити йому говорити? Тож моя думка про пана де Морсофа...

— Розумію,— урвала вона мене з несподіваною різкістю.— Ви, звичайно, маєте слушність. Граф нервовий, як жінка, — вела вона далі, намагаючись уникнути слова "шаленство",— але такі напади трапляються з ним десь раз на рік, у найбільшу спеку.