Плавучий острів - Верн Жуль
Це в ре-мажор, — говорить Івернес.
— І на дві чверті, — говорить Пеншіна.
Куранти відбивають 5:00.
— А обідати? — вигукує Себастьєн Цорн. — А спати?.. Невже з вини цього негідника Менбара нам доведеться провести ніч в ста п'ятдесяти футах від землі?
Є всі підстави побоюватися цього, якщо ліфт не дасть полоненим можливості вибратися на свободу.
Дійсно, сутінки в низьких широтах дуже короткі, і сяюче денне світило схиляється до горизонту зі швидкістю падаючого снаряда. Погляди, які члени квартету кидають у безмежну даль, охоплюють тільки абсолютно безлюдне море, без єдиного вітрила, без самого легкого димку. За заміськими полями рухаються електричні потяги, що прямують до периферії острова або обслуговуючі обидва порти. В цей час парк ще сповнений пожвавлення. З висоти вежі він здається величезною корзиною квітів, де красуються азалії, клематис, жасмин, гліцинії, пасифлора, бегонії, сальвії, гіацинти, далії, камелії, троянди всіляких сортів. Маса відпочиваючих — солідні чоловіки, молоді люди, — не ті зніжені фанти, які ганьблять своїм виглядом вулиці великих європейських міст, а міцно складені, сильні хлопці. Жінки і дівчата — здебільшого в сукнях солом'яно-жовтих відтінків, які приємніше всього в жарких краях. Деякі ведуть на прив'язі красивих левреток в шовкових попонках, обшитих золотою тасьмою. Вся ця багата публіка снує туди-сюди по доріжках, посипаних дрібним піском, які химерно звиваються серед газонів. Одні відкинулися на подушки електричних екіпажів, інші сидять на лавках під деревами і кущами. Далі якісь молоді джентльмени грають в теніс, в крокет, в гольф, в футбол, а також, сидячи верхи на баских поні, — в поло. На газонах граються купки дітей, галасливих американських дітей, у яких, особливо у дівчаток, так рано проявляється індивідуалізм. На відмінно утримуваних доріжках для верхової їзди видніється кілька вершників; деякі, показуючи своє мистецтво, влаштовують захоплюючі змагання.
У торговельних кварталах міста зараз ще багато народу. Уздовж головних вулиць котяться рухомі тротуари з публікою. По скверу біля підніжжя вежі весь час снують перехожі, і четверо бранців, анітрохи не соромлячись, намагаються привернути їхню увагу: Пеншіна і Фрасколен кілька разів приймаються голосно кричати. Ну, звичайно, їх чують, — адже на них вказують рукою, до їх слуху навіть долинають слова! Але ніхто з перехожих не виражає ні найменшого подиву.
Мабуть, поява на майданчику вежі цих славних гостей, які чомусь так хвилюються, нікого не вражає. Що стосується слів, то вони складаються з усіляких "гуд бай", "хау ду ю ду", привітань і всяких формул люб'язності і ввічливості. Можна подумати, що населення Мільярд-Сіті поінформоване про прибуття чотирьох парижан на острів, який з такою передбачливістю показував їм Каліс тус Менб ар...
— Дивіться-но... адже вони потішаються над нами! — говорить Пеншіна.
— Так, так, схоже на те, — відповідає Івернес.
Проходить час, але всі заклики залишаються марними. Наполегливі прохання Фрасколена здобули не більше успіху, ніж багаторазові прокляття Себастьєна Цорна. Настає обідня година, гуляки потроху зникають з парку, вулиці очищаються від дозвільної публіки, що заповнювала їх. Зрештою можна дійти до сказу!
— Так, — каже Івернес, викликаючи в пам'яті романтичні образи, — ми схожі на тих негідних, яких злий дух переніс в священне місце, і тепер засуджені на загибель за споглядання того, на що не повинні були дивитися...
— Ось нас і піддають мукам голодної смерті! — підхоплює Пеншіна.
— У всякому разі, ми загинемо не раніше, ніж вичерпаємо всі засоби для продовження нашого існування! — вигукує Себастьєн Цорн.
— А якщо нам доведеться врешті-решт пожерти один одного, першим номером піде Івернес! — говорить Пеншіна.
— Коли забажаєте! — покірно зітхає перша скрипка, схиляючи голову, щоб прийняти смертельний удар.
У цей момент в глибині вежі лунає якийсь звук. Кабіна ліфта піднімається і зупиняється на рівні майданчика. Припускаючи, що зараз з'явиться Калістус Менбар, бранці готуються влаштувати йому гідний прийом...
Але кабіна порожня.
Гаразд! Почекаємо. Ошукані зуміють розшукати обманщика. Зараз найважливіше спуститися вниз, а саме вірний засіб для цього — зайняти місце в ліфті.
Сказано — зроблено. Тільки-но віолончеліст і його товариші опинилися в кабіні, вона стала опускатися і через кілька секунд доставила їх у перший поверх башти.
— Подумати тільки! — вигукує Пеншіна, тупнувши ногою. — Як природно ми крокуємо по штучному ґрунту!
Хвилина для жартів обрана невдало. Ніхто не відповідає веселунові.
Двері на вулицю відкрита. Всі четверо виходять. Внутрішній двір порожній. Вони перетинають його і йдуть по доріжці скверу.
Назустріч їм попадається кілька перехожих, але вони не звертають на іноземців ніякої уваги. Фрасколен знову волає до розсудливості, і Себастьєн Цорн змушений відмовитися від несвоєчасних виразів гніву і обурення. Вимагати правосуддя треба від влади. Поспішати, однак, немає чого. Треба повернутися в "Ексцельсіор-Готель" і завтра ж пред'явити свої права вільних людей, — таке рішення, прийняте членами квартету.
Вони направляються уздовж Першої авеню. Привертають ці парижани принаймні увагу публіки? І так і ні. На них дивляться, але без особливої настирливості, так, як якщо б вони були з числа туристів, які зрідка відвідують Мільярд-Сіті. Артисти ж у таких незвичайних обставинах почуваються не дуже вправно, — їм здається, що їх розглядають пильніше, ніж це має місце насправді... З іншого боку, немає нічого дивного, якщо їм самим здаються дивними ці плавучі остров'яни, люди, що добровільно розпрощалися із собі подібними, щоб поневірятися по хвилях самого великого океану на земній кулі. Дайте волю уяві, і вам здасться, що це мешканці якоїсь далекої планети. І ось палка фантазія Івернеса вже несе його в якісь уявні світи. Що стосується Пеншіни, то він задовольняється таким зауваженням:
— Чорт забирай, у всіх цих перехожих дуже місіонерський вигляд, і схоже на те, що нижче спини у них є маленький гребний гвинт, як у їхнього острова.
Тим часом голод мучить наших подорожніх все сильніше. Снідали вони давно, і шлунок пред'являє свої звичайні вимоги. Треба якомога швидше дістатися до "Ексцельсіор-Готелю". Завтра вони зроблять всі необхідні кроки для того, щоб повернутися в Сан-Дієго на одному з пароплавів Компанії, і притому їм відшкодують збитки по всій справедливості — за рахунок Калістуса Менбара.
Але от, продовжуючи шлях уздовж Першої авеню, Фрасколен зупиняється перед розкішним будинком, на фронтоні якого виділяється золотими літерами напис "Казино". Направо від чудової арки, що підноситься над головним, входом, крізь дзеркальні, розмальовані арабесками вікна ресторану видніються численні столики, зайняті людьми, що обідають, навколо яких метушаться офіціанти.
— Тут їдять! — Каже друга скрипка і оглядає питальним поглядом своїх зголоднілих товаришів.
На що слідує лаконічна відповідь Пеншіни:
— Увійдемо.
Один за одним входять вони в ресторан. Їх поява не привертає до себе особливої уваги — ресторан часто відвідується іноземцями. Через п'ять хвилин четверо зголоднілих друзів з захопленням накидаються на перші страви відмінного обіду, меню якого підібрав Пеншіна, а він-то в гастрономії знає толк. На щастя, гаманець квартету ґрунтовно набитий грошима, а якщо навіть музиканти спустошать його тут, то збори з концертів в Сан-Дієго знову його наповнять.
Кухня чудова, куди краща, ніж у готелях Нью-Йорка і Сан-Франциско: страви приготовлені на електричних плитах — електрика з однаковим зручністю застосовується і для слабкого і для сильного вогню. Після супу з консервованих устриць, фрикасе з маїсових зерен, свіжої селери, традиційних пиріжків з ревенем слідують надзвичайної свіжості риба, виключної ніжності ромштекс, дичина —ймовірно, з лісів і степів Каліфорнії — і овочі, вирощені на острові методами інтенсивної культивації. Для пиття подані не вода з льодом, за американським звичаєм, а різні сорти пива і вин, які потрапили в льохи Мільярд-Сіті з винниць Бургундії, Бордо і Рейну, і вже напевно — за хорошу ціну.
Обід підбадьорив наших парижан, і це відбивається на їх настрої. Мабуть, вони схильні тепер не так похмуро дивитися на пригоду, що випала їм на долю. Всім відомо, що музиканти вміють пити. Те, що цілком природно для тих оркестрантів, хто, напружуючи дихання, виштовхує хвилі звуків з духових інструментів, менш можна вибачити для граючих на струнних. Але це неважливо! Івернес, Пеншіна, навіть Фрасколен, перебуваючи тут, у місті мільярдерів, починають бачити життя в рожевому і навіть у золотому світлі. Один лише Себастьєн Цорн, встигаючи за товаришами, все ж не може загасити свій гнів виноградними соками Франції.
Коротше кажучи, квартет вже досить напідпитку, коли настає час вимагати рахунок. Метрдотель в чорному фраку передає його скарбнику Фрасколену.
Друга скрипка кидає погляд на підсумкову суму, встає, знову сідає, знову піднімається, протирає очі, дивиться в стелю.
— Та що це тебе так пробрало ?.. — запитує Івернес.
— Тремтіння мене пробирає з голови до п'ят! — відповідає Фрасколен.
— Дорого?..
— Більше, ніж дорого... Двісті франків...
— Зі всіх чотирьох?
— Ні... з кожного.
Так, так, це так, — сто шістдесят, доларів, ні більше ні менше, причому риба коштує двадцять доларів, ромштекс — двадцять п'ять, медок і бургонське — по тридцять доларів за пляшку, і відповідно — все інше.
— Тьху ти чорт!.. — вигукує "Його високість".
— Грабіжники !.. — вторить йому Себастьєн Цорн.
Цих зауважень, якими вони обмінюються по-французьки, чудовий метрдотель не розуміє. Проте він все ж здогадується, що відбувається. Але, хоча на губах його показується легка посмішка, посміхається він не презирливо, а здивовано. Йому видається цілком природним, що обід на чотирьох осіб коштує сто шістдесят доларів. Такі тутешні ціни.
— Не скандальте! — говорить Пеншіна. — На нас дивиться Франція! Треба платити...
— І будь-яким способом — в дорогу на Сан-Дієго, — відповідає Фрасколен. —Післязавтра у нас не залишиться грошей і на один сандвіч.
З цими словами він дістає гаманець, виймає з нього порядну кількість паперових доларів, які, на щастя, мають ходіння в Мільярд-Сіті, і вже збирається передати їх метрдотелю, як раптом лунає голос:
— З цих панів нічого не належить!
Це голос Калістуса Менбара.
Янки щойно увійшов до зали ресторану, сяючи посмішкою і немов виливаючи на все навколишнє свій звичайний чудовий настрій.
— Він! — вигукує Себастьєн Цорн, ледве стримуючи бажання схопити Калістуса Менбара за горло і стиснути так міцно, як він стискає гриф своєї віолончелі, граючи forte.
— Заспокойтеся, любий Цорн, — говорить американець.
