Хатина дядька Тома - Бічер-Стоу Гаррієт Єлізабет

Аж подив бере, скільки враз нагодилося всяких причин, щоб затягти справу. Один безталанний невдаха примудрився перекинути підливу, і довелось готувати її наново, з усією належною увагою та ретельністю. Тітонька Хлоя прискіпувалась до найменших дрібниць і на всі запити коротко відказувала: вона, мовляв, не подасть на стіл сиру підливу з тієї причини, що комусь там треба когось ловити. Ще один грішник перекинув відро з водою і мусив знову тюпати до криниці, а інший, в свою чергу, упустив на підлогу масло. Час від часу в кухні з'являвся якийсь вісник і хихочучи повідомляв, що містер Гейлі "такий сердитий, аж на стільці ніяк не всидить, і тільки те й робить, що бігає то до вікна, то до дверей".

– Хай побігає! – обурено мовила тітонька Хлоя.– Ще не те йому буде, коли не схаменеться. Ось прийде його остання година, то побачимо, якої він тоді заспіває.

– Не минути йому пекла, щоб я так жив,– сказав малий Джейк.

– Та й по заслузі! – похмуро докинула тітонька Хлоя.– Він же стільки душ людських занапастив, що й не злічити! – І вона високо піднесла руку з виделкою.

Усі в кухні дуже шанували тітоньку Хлою і пильно дослухалися до кожного її слова. Отож і тепер, коли обід нарешті понесли до їдальні, кухонна челядь мала хвилину дозвілля погомоніти з нею і послухати, що вона скаже.

– Він горітиме в пеклі цілу вічність, правда ж? – спитав Енді.

– Ото б мені подивитись на нього! – докинув малий Джейк.

– Діти!..– раптом пролунав голос, і всі здригнулися.

То був дядько Том. Він тихо зайшов до кухні й стояв у дверях, слухаючи їхню балачку.

– Діти,– сказав він.– Ви самі не тямите, що кажете. Вічність – то страшне слово, жах навіть подумати. Не можна бажати вічної муки ні одній живій істоті.

– А ми й не бажаємо нікому, крім торговців людьми,– озвався Енді.– їм же всі цього бажають, тим проклятим лиходіям.

– Чи не волає проти них сама природа!–вигукнула тітонька Хлоя.– Хто ж, як не вони, одривають немовлят від материнських грудей! Хто, як не вони, забирають і продають малих діточок, що заходяться плачем і чіпляються за материну спідницю! Хто, як не вони, розлучають жінок з чоловіками, дарма що така розлука страшніша від смерті! – промовляла вона крізь сльози.– Та чи мучить їх хоч трішечки совість? Де там! Вони п'ють собі, смалять сигари, а до всього іншого їм байдужісінько! Та коли вже їх чорти не вхоплять, то на що ті чорти й годні?! – І тітонька Хлоя, затуливши обличчя подолом картатого фартуха, гірко заплакала...

– Я радий, що хазяїн не поїхав сьогодні зранку, як намірявся,–сказав Том.–Від цього мені було б куди важче на серці, ніж від того, що він мене продав. Йому воно, може, й нічого, а мені б таки добре краялось серце. Я ж знаю хазяїна змалечку. Та оце бачив його, і тепер мені легше змиритися із своєю недолею. Хазяїн не мав іншої ради, він вирішив правильно. От боюся тільки, що без мене все тут піде шкереберть. Хазяїн не вгледить за всім, як я, не дійде до кожної дрібниці. А слуги в нас хоч і добрі, проте страшенно безтурботні. Ось що мене непокоїть.

У цей час задзеленчав дзвоник, і Тома покликали до вітальні.

– Томе,– лагідно сказав йому господар,– я хочу, щоб ти знав: я поручився за тебе перед цим паном, і якщо тебе не буде на місці, коли ти йому знадобишся, мені доведеться заплатити йому тисячу доларів. Сьогодні він їде у своїх справах, і ти маєш цілий день вільний. Можеш піти собі куди хочеш, друже.

– Дякую, хазяїне,– мовив Том.

– Але добре затям собі це попередження,– докинув торговець,– і не здумай підвести свого пана. Від вас, чорношкірих, тільки того й сподівайся. Якщо ти десь подінешся, я йому й цента не подарую. Коли б він послухав моєї ради, то не довіряв би жодному з вас, бо всі ви ладні вислизнути з рук, мов ті вугрі.

– Хазяїне,– мовив Том, випростуючись,– мені було якраз вісім років, коли стара господиня поклала вас мені на руки, а вам тоді ще й року не минуло. "Оце, Томе,– каже вона до мене,– буде твій молодий хазяїн. Пильно бережи його". То я вас питаю, хазяїне: чи підводив я вас коли небудь, чи не послухався хоч раз вашого слова!

Містер Шелбі був щиро зворушений, і на очі йому навернулися сльози.

– Мій вірний друже,– відказав він,– усе це правда, і коли б моя воля, я не продав би тебе нізащо в світі.

– І даю тобі моє слово,– докинула місіс Шелбі,– що як тільки буде змога, ми одразу ж викупимо тебе. Дуже прошу вас, шановний,– обернулась вона до Гейлі,– запам'ятайте кому ви його продасте, і повідомте мене, хто його новий хазяїн.

– За мене будьте певні,– відповів торговець.– Може, десь за рік я й сам привезу його сюди цілого та здорового і продам вам назад.

– Тоді я сама вестиму торг, і ви не прогадаєте,– сказала місіс Шелбі.

– Та звісно,– мовив торговець.– Мені ж однаково, чи то збувати їх за водою, чи проти води,– тільки б мати з того зиск. Сякий такий прожиток – оце і все, що мені треба, пані, та, мабуть, і кожен цього хоче.

Містерові й місіс Шелбі аж з душі вернуло від його панібратського тону, проте обоє добре розуміли, що треба стримувати свої почуття. Чим нахабніший і брутальніший ставав торговець, тим дужче боялася місіс Шелбі за Елізу та її хлопчика, вона жахалася від самої думки, що вони можуть потрапити до рук торговця, і, певна річ, тим охочіш вдавалася до всіляких жіночих хитрощів, щоб відвернути його від погоні. Отож вона приязно усміхалася, підтакувала йому, невимушено щебетала і старалася як могла, щоб непомітно затримати його якнайдовше.

О другій годині Сем і Енді привели у двір коней, відпочилих після вранішньої пробіжки.

Ситий обід надихнув Сема на нові подвиги, і тепер його аж роздимало з ревності та догідливого завзяття. Тільки но вгледівши Гейлі, що вийшов надвір, він став велемовно вихвалятися перед Енді: мовляв, тепер, коли він сам узявся до цієї справи, їм напевне поталанить.

– А собак у вашого пана нема? – спитав Гейлі, збираючись сісти на коня.

– Ого, ціла зграя! – радісно вигукнув Сем.– Онде Бруно – це ж такий гавкун! Та й ще хтозна скільки всіляких собак, чи не в кожного негра.

– Тьху! – сказав Гейлі і згадав тих собак таким словом, що Сем тільки пробурмотів:

– Та чого ж би їх отак лаяти...

– Я питаю, чи не держить ваш пан таких собак, щоб ловити негрів. Та де ж би то – звісно, що не держить.

Сем чудово розумів, про що йдеться, але й далі вдавав із себе простодушного.

– Наші собаки всі мають гострий нюх. Як на мене, таких вам і треба, от хіба тільки незвичні вони до ловів.

А так собаки добрячі й до всього здібні, коли їх навчити. Гей, Бруно! – гукнув він і свиснув до величезного ньюфаундленда, що важким вистрибом подався до них.

– А нехай тобі чорт! – вилаявся Гейлі, скочивши в сідло.– Ану хутчій залазь на коня!

Сідаючи на коня, Сем примудрився мимохідь лоскотнути Енді, і той залився сміхом. Гейлі розлючено замахнувся на нього гарапником.

– Дивуюсь я з тебе, Енді,– дуже серйозно промовив Сем.– Тут така поважна справа, Енді, а тобі все смішки. Хіба ж так треба помагати панові?

– Поїдемо навпростець до річки,– рішуче сказав Гейлі, коли вони виїхали з маєтку.– Знаю я їхні звичаї: мерщій на той берег!

– Атож,– озвався Сем,– це вже як є. Пан Гейлі наче у воду дивиться. Та до річки дві дороги – є пряма, а є бічна. То котрою пан зволить їхати?

Енді здивовано зиркнув на Сема, дуже вражений цим новим географічним відкриттям, одначе й собі любісінько заходився розводитись про ті дві дороги.

– Звісно, як на мене,– сказав Сем,– то Ліззі мала б піти бічною дорогою, бо там менше ходить людей.

Гейлі був стріляний горобець і вважав, що його так просто не обдуриш, проте й він схилявся до такої думки.

– Вам тільки повір, брехуни ви бісові! – замислено мовив він по хвилі роздуму.

Серйозний і заклопотаний тон, яким були сказані ці слова, так насмішив Енді, що він, трохи відставши, аж затрусився з реготу і мало не падав з коня, тим часом як Семове обличчя зберігало вираз цілковитої серйозності.

– Авжеж,– докинув він,– як пан скаже, так і буде. Коли панові воля, можна поїхати й прямою дорогою, нам воно байдуже. Та я й сам оце подумав, що пряма дорога напевне краща.

– Ну звісно ж, вона подалась безлюдною дорогою,– промовив Гейлі, міркуючи вголос і пускаючи повз вуха Семові слова.

– Ой, не кажіть,– озвався Сем.– Від тих жінок ніколи не знаєш, чого сподіватися. Ти собі міркуєш, що вони вчинять так, а вони здебільшого чинять якраз навпаки. Така вже їхня вдача. Отож, коли гадаєш, що вони пішли одною дорогою, сам іди другою, і там їх неодмінно заскочиш. І як я собі гадаю, що Ліззі гайнула путівцем, то нам таки доконче треба податися великою дорогою.

Це глибокодумне зауваження щодо природи жіноцтва, як видно, не дуже переконало Гейлі на користь великої дороги, і він рішуче заявив, що поїде путівцем, а тоді спитав Сема, коли вони туди дістануться.

– Та тут недалечко,– відказав Сем, крадькома підморгуючи до Енді, а тоді поважно додав: – От тільки я подумав добре і тепер зовсім уже певен, що нам не слід туди їхати. Я ж ніколи й не був на тій дорозі. Вона там така безлюдна, що ми ще, гляди, заблукаємо і заїдемо хтозна куди.

– І все ж,– сказав Гейлі,– я поїду цією дорогою.

– А ще, пригадую, колись я чув, що десь біля струмка путівець увесь перегороджений. Правда ж, Енді?

Енді не знав напевне; він, мовляв, лише чув від інших про ту дорогу, а сам ніколи нею не їздив. Одне слово, нічого сказати він не може.

Гейлі, який звик до брехні і з двох певних вигадок завжди обирав імовірнішу, розважив, що все говорить на користь того путівця. Він гадав, що спершу Сем прохопився про нього ненароком, а тепер схаменувся і відчайдушно бреше, щоб відвернути небезпеку від Елізи.

Отож, коли Сем нарешті показав йому ту дорогу, він швидко поскакав уперед. Сем і Енді подалися за ним. ч То була справді дорога, що колись давно вела до річки, але вже багато років, відтоді як проклали новий шлях, нею ніхто не їздив. Десь із годину там можна було вільно їхати верхи, а далі шлях перетинали фермерські будівлі та паркани. Сем добре знав про це; що ж до Енді, то він і не чув про ту дорогу – так давно була вона занедбана. Отож він їхав собі покірливо й сумирно, лише вряди годи голосно нарікаючи на те, що дорога "достобіса нерівна", як на хвору ногу його Джеррі.

– Ану годі вже! – обізвався Гейлі.– Знаю я ваші штуки.