Замок в Карпатах - Верн Жуль

Дійшовши до того місця, де доктор не міг рушитися з місця, спитав:

— Як це пояснити, пане графе, що докторові ноги мов приросли до скали?

— Може, доктор став у яку щілину в скалі й тому не міг рушити ногами.

— То була б якась рана, якийсь знак.

Молодий граф признав лісничому слушність, не знаючи, що відповісти, а лісничий додав:

— Зрештою, про це не можу так добре знати, бо це відносилося до доктора. Знаю тільки докладно, що мені трапилося.

— Так... так... лишім доктора, а говорім про вас, — сказав граф.

— Мене трунула з муру якась рука.

— А нема знаку, нема синця?

— Нічого нема, пане графе, а все ж одна моя рука і цілий бік були мов спараліжовані.

— І це було тоді, як ви хотіли вилізти вже на мур?

— Так, тоді. Я мав іще стільки свідомості, що вхопив другою рукою за ланцюг, як летів у долину. Щойно впавши на землю, я втратив пам’ять.

Граф недовірливо хитав головою, а Микола говорив далі:

— Те, що. оповідаю, пане графе, не видумка і доказом цього є хоч би те, що вже вісім днів лежу в постелі.

— Не перечу, це був небезпечний упадок.

— Небезпечний і, напевно, була в тому чортівська рука.

— Ні, — засміявся граф, — я в це ніколи не повірю.

— Ну, то виясніть мені, що це було?

— Зразу цього зробити не можу, але побачите, що все виясниться цілком просто.

— Дав би Бог!

— А скажіть мені, — зачав знову граф, — чи той замок належав завсіди до родини князів Горців?

— Так, пане графе! Він і далі до них належить, якщо князь Рудольф ще живе, бо вже від двадцяти літ нічого про нього не чути.

— Від двадцяти літ?

— Так, пане графе! Він виїхав і залишив замок на старих елуг, але вони вже всі померли.

— І відтоді ніхто не був у замку?

— Ніхто.

— Ну, а що говорять люди про князя?

— Кажуть, що, певно, помер.

— Помиляються, пане лісничий — я бачив князя Рудольфа п’ять літ тому.

— Він живе?

— Так... в Італії... в Неаполі.

— Ви бачили його?

— Так, перед п’яти літами.

— А тепер?

— Відтоді нічого про нього не чув.

Лісничий замовк; якась думка прийшла йому до голови, але не зважувався її висказати. Вкінці рішився:

— А, може, це князь Рудольф вернувся до замку й не хоче, щоби про це хто довідався?

— Ні... це неможливе!

— Бо й справді — чому він ховався би... і не хотів, щоб хтось побачив його...

— Певно, що так... — притакнув граф, але в душі подумав собі, що гадка лісничого була зовсім імовірна.

Князь був завсіди диваком і дуже можливо, що по пригоді в Неаполі прибув до замку й хоче бути цілком сам, використовуючи забобони темного народу в тім краю. Але враз пригадав собі, що піддавати цю думку верстянам не було би в його інтересі й заговорив:

— Якби це князь Рудольф, то так виходило би, що князь і чорт — це одно й те саме.

Побувши ще хвилину у лісничого, граф змінив тему розмови. Бажав Миколі скорого видужання, бо весілля з гарною Марійкою вже не за горами, а він хоче на ньому бути.

Попрощавшися, вернув у глибокій задумі до корчми.

О шостій годині подав Йосько вечерю. Корчма була порожня, але Йосько впевняв, що це лише тому, що люди не хочуть непокоїти пана графа.

Коло восьмої спитав Грицько:

— Пан граф не будуть уже потребувати мене?

— Ні.

— Піду на майдан викурити люльку.

— Добре, Грицьку.

Молодий граф простягся вигідно у фотелі й потонув у спогадах. Йому здавалося, що він у Неаполі в театрі... що бачить князя Горна в ложі, як дивиться на молоду співачку, наче б хотів її загіпнотизувати... Потім пригадав собі лист, де його обвинувачують в убивстві Стіллі...

Так роздумуючи, граф здрімався. Але це був тільки легкий півсон. Нараз йому видалося, що чує якийсь надзвичайно солодкий і мелодійний голос у залі, де був сам, зовсім сам.

Не знаючи, що це, сон чи ява, почав надслухувати.

Такі Справді, це ця чудова мелодія, романси мистця Стефано й він чує навіть виразно слова:

В садок тисячеквітний

Ходімо, моє серденько...

Молодий граф знав цю пісню... Її співала Стілля на останньмоу свойому виступі...

Ще хвилину плила солодка мелодія з невидних уст, потім спів замовк...

Граф обернувся різко... Хотів зловити хоч іще один звук, хоч далекий відгомін того найдорожчого йому в світі голосу...

Але скрізь було тихо.

— Її голос... — говорив збентежений. — Так... це був її голос... цей голос, що я його полюбив над усе в світі...

Прочунявши цілком, сказав:

— Я спав... це мені тільки снилося!

ХІ

На другий день прокинувся граф, як тільки почало зоріти. По неспокійній ночі він був мов запаморочений.

Того дня мав з Грицьком іти до Кольошвару.

Були вже в Петрошень і Лівадзель, а тепер хотів граф побути ще кілька днів у столиці Залісся. Відтіля вони мали поїхати залізницею на Угорщину.

Граф одягся і вийшов на майдан. Тут почав з приємністю оглядати схід сонця на високорівні Оргаль.

Роздумував, чи повідомити поліцію в місті, чи взагалі не мішатися до цього. Було б добре помогти темним, забобонним верстянам, але, якщо справді князь Рудольф живе в замку, то краще було цього не робити.

На майдан прийшов Грицько, а молодий граф оповів йому, про все й запитав, що він про це думає.

— Пане графе, — відповів Грицько. — Це дуже можливе, що князь Рудольф грає там у замку ролю чорта, але пощо ми маємо мішатися до того? Хай верстяни самі дають собі раду; це не наша справа.

— Добре кажеш, Грицьку, — притакнув граф. — А щодо війта й інших, то вони самі ‘повинні знати, що робити, — завважив граф.

— Певно, що так! Повинні самі звернутися до . поліції, — потакнув Грицько.

— По сніданку йдемо, Грицьку, далі.

— Добре. Все готове.

— Але заки зійдемо в долину Солі, підемо ще в гори Плази.

— Пощо?

— Так мені щось захотілося. Втратимо на це не більше, як півдня.

Грицька здивував цей новий план графа; йому здавалося, що це недоцільне, але нічого не говорив, бо бачив, що молодого графа опанували знову болючі спогади.

Граф був усе ще під враженням співу, що його чув у сні.

Але невже ж це був сон?...

Усе це так дивно вплинуло на молодого графа, що він хотів конечно піти хоч під оборонний мур, коли вже не до середини замку.

Але це хотів так зробити, щоб ніхто з верст ян нічого про те не знав, бо зразу зачались би переконування і просьби, щоб не йти туди. Тому вирішив, що вийдуть зі села так, наче б ішли до Кольошвару, а потім скрутять на стежку, що її він запримітив з майдану; вона вела з гори Ретязат на гору Вулькан. Туди можна було дістатися на збіччя гір Плази, не потребуючи йти через село Верст.

Біля полудня, заплативши солений рахунок приємно всміхненого Йоська, молодий граф пустився в дорогу.

Війт, гарна Марійка, вчитель, доктор та інші верстяни вийшли на гостинець, попрощати рідкого гостя.

Навіть лісничий Микола вийшов з хати, а доктор завважив чванькувато, що ще трохи й він його зовсім вилікує.

— Гратулюю, — сказав молодий граф до Миколи, — а вам, панно Марійко, також; це головно ваша дбайлива опіка поставила його на ноги.

— Дякуємо, — відповіла Марійка на радощах.

— Щасливої дороги! — говорив лісничий.

— Дай Боже! — відповів граф, сумно всміхаючись.

— Просимо вам, пане графе, ще раз дуже, не забудьте сказати в місті про замок, — кликав війт.

— Ні, пане війте, не забуду, — відповів граф. — Але коли б я десь у дорозі затримався, можете й самі в простий спосіб звільнитися від того непривітного сусідства.

— То легко сказати... — пробурмотів учитель.

— ...І зробити, — відповів граф. — За двадцять чотири години жандарми виполошать усіх "духів" зі замку, як тільки того забажаєте.

— А хіба жандарми дадуть раду духам? — спитав вівчар Федь.

— Навіть духам! — запевнив граф.

— Пане графе, — обізвався доктор, — якщо б ви пішли були тоді зі мною і з Миколою, то певно так би не говорили.

— Ні, пане доктор, — засміявся граф, — все говорив би те саме, що тепер, навіть хоч би мої ноги не раз, а кілька разів приросли до землі...

— Ноги... так, пане графе, і то в чоботах... Ми попали в царство духів... де все було можливе...

— Не переконаю вас, — сміявся граф, — але думаю, що чоботи жандармів не приростуть до землі, як ваші...

Молодий граф ще раз попрощав Йоська, що низько йому кланявся, війта й усю громаду, та відійшов з Грицвком.

За годину вони були вже на правому березі ріки і спиналися на хребти Ретязату.

Грицько нічого не говорив, бо бачив, що нічого не поможе, боявся тільки, щоб його пан не вліз знову в якусь халепу.

По двогодинному ході граф і Грицько сіли трохи відпочити.

В тому місці Волоська Сіль йшла крутим поворотом направо; з другого боку видно було вже високорівню Оргаль.

Граф і Грицько мусіли перейти на другий беріг ріки, "щоб дістатися до замку. Ця дорога була вдвоє довша, але вони все ж надіялися, що дійдуть до замку за дня й молодий граф зможе його оглянути. Потім зійдуть на ніч до Лівадзель, а рано підуть до Кольо-швару.

По півгодинному відпочинку подорожні вирушили в дальшу дорогу. Грицько насилу стримався від зав-ваги:

— Це зовсім безпотрібне йти далі! Повернімо я плечима до того проклятого замку й вертаймо.

Перейшовши на другий бік ріки, побачили, що дорога буде дуже тяжка. Грунт був тут кам’янистий; повно було провалів і гірських потоків. Стежки не було ніякої. Вони обчислили, що за годину будуть на Вулькані, тим часом ішли повних п’ять годин.

Вправді, цей бік гір Плази не був такий залісе-ний як той, що ним ішов Микола з доктором, зате були тут інші перепони. Стрімкі скелі, глибокі провалля, гостре каміння перегороджувало дорогу.

Годину тривало, заки видрапалися на склін гори й направду здавалося, що замок тому був такий недоступний, що дістатися до нього було так тяжко.

Вийшовши на високорівню Оргаль, подорожні побачили на її вершку замок, який здалека нічим не ріж-нивсй від диких скель.

Молодий граф і Грицько йшли до замку з північного боку, Микола й доктор ішли туди зі сходу, де була замкова брама і звисний міст. Від півночі був тільки оборонний мур й відтіля ніяк не можна було дістатися досередини; але це молодого графа не бентежило; він не мав наміру входити до замку.

Було пів до сьомої вечором, коли граф і Грицько стали на вершку високорівні. Перед ними сіріли старі мури замку, його башти й вежі. Біля одної з них видно було старий бук з обломаним гіллям. Південно-західний вітер грався його листям.

І бук і замок виглядали дуже старі й граф переконався, що Федь мав слушність, коли говорив, що замок не постоїть вже довго.

Всередині замку певно були великі зали, стародавні кімнати, зброївні, темні підземелля й покручені коридори.

Ніяке інше місце в світі не було відповідніше на осідок для князя Горца від цього старого, опущеного замку..