Паперові міста - Грін Джон Майкл
І тільки тут я збагнув, що охоронець звертається до її цицьок.
— Ну, тоді, мабуть, вам доведеться нас заарештувати.
— В цьому і проблема. У мене зміна закінчується, я хотів поїхати додому, випити пива і лягти спати, а якщо копів викликати, вони не поспішатимуть. Я просто вголос міркую, — сказав він, і Марго підвела очі: мовляв, я все зрозуміла. Вона застромила руку в кишеню мокрих джинсів і витягла звідти слизьку сотню доларів.
— Ну, вам краще йти. І я на вашому місці не йшов би уздовж акваріума з китом. Там камери навіть уночі не вимикаються, ви ж не хочете, щоб хтось вас тут побачив.
— Слухаюся, — з удаваною стриманістю відказала Марго, й охоронець пішов собі.— Ох, — буркнула Марго, коли він зник, — мені так не хотілося платити цьому збоченцю! Але ж гроші на те й гроші, щоб їх витрачати.
Я її і не слухав — не почував нічого, крім хвилюючого полегшення, від якого вібрувало все тіло. Те задоволення варте було змарнованих нервів.
— Слава Богу, він нас не здав, — сказав я.
Марго не відповіла. Вона дивилася кудись повз мене, так примруживши очі, що вони здавалися майже заплющеними.
— Так, зі мною те саме було, коли я прокралася в "Юніверсал Студіос"[17],— сказала вона незабаром. — Авжеж, круте місце, все таке, але дивитися там практично нема на що. Атракціони не працюють. Холодно, все цікаве зачинене. Звірів майже всіх на ніч ховають по клітках, — вона обвела поглядом "Морський світ". — Мабуть, задоволення не в тому, щоб тут опинитися.
— А в чому? — поцікавився я.
— У плануванні. Не знаю. Коли щось робиш, на ділі воно завжди виявляється не так добре, як очікуєш.
— Мені все дуже сподобалося, — зізнався я. — Навіть якщо дивитися нема на що.
Я сів на лаві, Марго теж. Ми роздивлялися акваріум з тюленями, яких там не було, а був лише скелястий острівець, зроблений з пластмаси. Я вдихав запах Марго — запах поту, водоростей, бузкового шампуню і мигдалю від шкіри.
Тільки тепер я відчув, що зморився, і подумав про те, як добре було б укластися в траві десь тут, у "Морському світі", я б лежав на спині, а вона — на боці, пригорнувши мене рукою, поклавши голову мені на плече і дивлячись на мене. Ми б нічого не робили — просто лежали б удвох під безкраїм небом у парку, де все так добре освітлено, що навіть не видно зірок. Може, я відчував би тепло її подиху на шиї, може, ми могли б лежати так до ранку, а потім у парк прийшли б люди і ходили повз нас, думаючи, що ми теж туристи, і ми б могли розчинитися серед натовпу.
Але ні. Нам треба глянути на однобрового Чака, розповісти всю історію Бену, сходити на уроки, а ще мене чекала репетиційна, Університет Дюка і все таке — одним словом, моє майбутнє.
— К., — сказала Марго.
Я звів на неї очі, не відразу усвідомивши, чому вона раптом назвала моє ім'я, але потім отямився від свого напівсну. І почув. Музика в динаміках зробилася голоснішою, тільки це вже була не звичайна попса, а справжня музика. Стара джазова композиція "Падали зірки на Алабаму", яку любить мій тато. Навіть через такі поганенькі динаміки було чутно, що співак здатен узяти відразу тисячу клятих нот.
І я відчув, як ніби від самих наших колисок, через наше знайомство, через того мерця і до цієї хвилини тягнуться якісь особливі нитки. Мені закортіло сказати Марго, що для мене головне задоволення — не планування, не те, що ми сюди вдерлися чи вшиємося звідси, а те, що наші ниточки схрещуються, розходяться, а потім знову схрещуються, — але прозвучало б це, напевно, банально, та й Марго вже підвелася.
Блакитні очі Марго кліпнули, і в ту мить вона була просто неймовірно вродлива: мокрі джинси в обліпили ноги, обличчя сяє в сіренькому світлі.
Я підвівся, простягнув їй руку і запитав:
— Можна запросити вас на танець?
Марго зробила реверанс, подала мені руку і відказала: "Можна", і моя долоня лягла на крутий вигин між її поясом і стегном, а її — на моє плече. А тоді крок — крок — крок убік, крок — крок — крок убік. Ми станцювали фокстрот навколо акваріума з тюленями, а пісня про те, як падають зірки, так і лунала.
— Повільний танець для шестикласників, — оголосила Марго, і ми змінили позиції — вона поклала руки мені на плечі, а я — їй на стегна, відстань між нами була два фути. Ми ще трохи потанцювали, поки не скінчилася композиція. Я зробив крок уперед і відкинув Марго, як нас учили в Королівській школі танцю. Марго, задерши одну ногу, повністю лягла на мої руки, і я нахилив її. Вона чи то довіряла мені, чи то хотіла впасти.
9
У цілодобовій крамничці ми купили кухонних рушників і постаралися стерти смердючий слиз із тіла й одягу; а ще я заправив автівку, щоб бензину було стільки, як і до нашої мандрівки. До ранку, напевно, сидіння ще не зовсім просохнуть, але мама у мене дуже неуважна, і я сподівався, що вона не помітить. Батьки були впевнені, що я у них безпроблемний хлопчина, не схильний вдиратися вночі в "Морський світ", адже моя психічна врівноваженість — гарантія їхньої професійності.
Додому я не квапився, старався їхати вузькими вуличками, а не по трасі. Ми ввімкнули радіо, намагаючись зрозуміти, на якій станції крутили "Падали зірки на Алабаму", але за хвилю Марго його вимкнула, констатувавши:
— Загалом, гадаю, ми впоралися.
— Цілком, — погодився я, хоча вже почав хвилюватися за те, що принесе мені день прийдешній. Чи прийде Марго перед уроками до репетиційної, щоб потусуватися з нами? Чи піде вона з нами обідати — зі мною і Беном? — Цікаво, що сьогодні буде? — промовив я вголос.
— Так, мені теж.
Ці слова на деякий час так і зависли в повітрі, але потім Марго сказала:
— До речі, про те, що буде: з вдячності за ту самовідданість, яку ти виявив сьогодні вночі, я хотіла б тобі дещо подарувати… — Марго понишпорила долі, а потім простягнула мені камеру. — Візьми собі. Тільки користуйся нею розумно.
Засміявшись, я поклав камеру в кишеню.
— Вдома скопіюю фотку, а в школі віддам тобі камеру, — сказав я.
Мені хотілося почути ось що: "Ага, в школі, де все тепер буде по-іншому, де ми зможемо відкрито дружити, бо я тепер вирішила бути вільна". Але Марго тільки відказала:
— Ага, колись.
О 5:42 я звернув у Джеферсон-парк. Ми проїхали по Джеферсон-драйв, минули Джеферсон-корт, потім опинилися на нашій вулиці — Джеферсон-вей. Я вже востаннє за сьогодні вимкнув фари і на холостому ходу під'їхав до будинку. Я не знав, щó сказати, і Марго теж мовчала. Ми зібрали сміття в пакет з крамниці, намагаючись надати машині такого вигляду, ніби за останні шість годин нічого особливого не сталося. Марго дала мені ще один пакет — з рештками вазеліну, фарби й останньою бляшанкою "Mountain Dew". В голові у мене від утоми все крутилося.
Тримаючи в кожній руці по пакету, я зупинився біля авта, дивлячись на Марго.
— Крута була нічка, — нарешті сказав я.
— Підійди-но, — звеліла мені Марго, і я ступнув уперед. Вона пригорнула мене, а мені непросто було вчинити так само: в руках були пакети, а їх кинеш долі, то ще всіх збудиш. Я відчув, як Марго зіп'ялася навшпиньки і притулила губи до мого вуха. А потім дуже чітко мовила:
— Мені. Бракуватиме. Твого. Товариства.
— Ну, це ж легко виправити, — відказав я, намагаючись приховати розчарування. — Якщо вони тобі більше не подобаються, — додав я, — тусуйся зі мною. Друзі мої… ну… гарні.
Марго стояла, притулившись до мого вуха, і я відчув, що вона усміхається.
— Боюся, це неможливо, — почув я її шепіт.
Потім вона ступнула назад, потім ще і ще, але не відривала від мене очей. Врешті вона звела брови і всміхнулася — і я повірив і в цю усмішку. Я дивився на Марго, а вона видерлася на дерево, з нього — на дах і залізла в своє вікно.
А я увійшов додому крізь парадні двері — вони були незамкнені,— навшпиньках прокрався через кухню у свою кімнату, стягнув джинси, кинув їх до шафи і вклався в ліжко, а в голові бамкали всі слова, які я скажу Марго в школі.
Частина друга
Трава
1
Проспав я, напевно, хвилин тридцять, о 6:32 задзеленчав будильник. Хоча я його сигналів не помічав цілих сімнадцять хвилин, аж доки мене не почали трусити за плече і здалеку не почувся мамин голос:
— Доброго ранку, сонько.
— Ага, — відказав я. Почувався страшенно змореним, і мені не хотілося в школу, але в мене була стовідсоткова відвідуваність, і хоча я розумів, що це нікого не вражає і пишатися тут узагалі нема чим, статистику псувати не хотілося. До того ж мені цікаво було подивитися, як тепер поводитиметься зі мною Марго.
Коли я увійшов на кухню, тато щось розповідав мамі — вони вдвох снідали за стійкою. Побачивши мене, він урвав свою розповідь і запитав:
— Як спалося?
— Чудово, — відказав я, і це була правда. Недовго, але солодко.
Він усміхнувся.
— А я саме розповідав, що мені всякчас сниться той самий сон, — повідомив тато. — Я в коледжі. На уроці івриту, тільки викладач його не знає, і в тексті якась нісенітниця. Але всі поводяться так, ніби ця вигадана мова і цей вигаданий алфавіт і є іврит. І мені доводиться складати іспит, писати мовою, якої я не знаю, навіть алфавіт розшифрувати не можу.
— Цікаво, — прокоментував я, хоча насправді цікаво мені не було. Немає нічого нуднішого, ніж чужі сни.
— Це метафора пубертатного періоду, — вклинилася мама. — Писати уві сні — це ознака зрілості, але ти цього зробити не можеш. Алфавіт — доросла система кодування при взаємодії — тобі незрозумілий.
Моя мама працює зі скаженими підлітками в дитячих кімнатах і у в'язницях. Гадаю, тому вона за мене і не хвилюється: оскільки я не взявся до ритуального обезголовлення щурів і не поливаю сечею собі обличчя, з моїм вихованням усе гаразд.
Нормальна мати могла б сказати щось на взірець: "Послухай, у тебе вигляд, наче після метамфетамінового загулу, і тхне від тебе водоростями. Ти часом не танцював кілька годин тому з Марго Рот Шпігельман, яку вкусила змія?"
Аж ні — їм краще той сон обговорювати!
Я прийняв душ, вдягнув футболку і джинси. Я запізнювався, але, якщо по правді, я завжди запізнююся.
— Ти запізнюєшся, — зауважила мама, коли я знову увійшов на кухню. Я силкувався розігнати туман у голові, щоб згадати, як зав'язуються шнурки на кедах.
— Я помітив, — сонно відказав я.
Мама відвезла мене до школи. Я сидів на місці Марго. Поки ми їхали, мама, на моє щастя, майже весь час мовчала — і я заснув, притулившись головою до скла.
Коли ми під'їхали до школи, я помітив, що машини Марго на звичному місці немає.
