Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав

Усю нараду просидів з похиленою головою, а під час дебатів інколи схоплювався з місця й вигукував:

— Ваша думка правильна, панове, але я п'яний як дим.

Коли вже план диспозиції було розроблено і встановлено, що рота надпоручника Лукаша має йти в авангарді, поручник Дуб раптово тіпнувся, підвівся й сказав:

— Ніколи не забуду, панове, нашого класного наставника. Слава йому! Слава, слава, слава йому!

Надпоручник Лукаш вирішив, що найкраще буде наказати денщикові Кунерту покласти поручника Дуба в сусідньому фізичному кабінеті, біля дверей якого стояв вартовий, щоб ніхто не докрав уже напіврозкраденої колекції мінералів. На це кожного разу бригада звертала увагу всіх нових маршових частин.

Це розпорядження було віддане, відколи один з гонведських батальйонів, розташований у гімназії, почав грабувати кабінет. Особливо сподобалась гонведам колекція мінералів — строкатих кристалів і колчеданів, — які вони напхали до своїх заплічних мішків.

На військовому кладовищі на одному з білих хрестів є напис: "Ласло Гаргань". Там спить вічним сном гонвед, який під час грабування гімназійних колекцій випив увесь денатурат з посудини, де були заспиртовані різні плазуни.

Світова війна винищувала людське покоління навіть настоянкою з гадів.

Коли вже всі розійшлися, надпоручник Лукаш наказав покликати денщика Кунерта, який відвів і поклав на канапу поручника Дуба.

Поручник Дуб раптом став поводитись як дитина: взяв Кунерта за руку, довго роздивлявся його долоню, запевняючи, що відгадає з неї ім'я його майбутньої дружини.

— Як ваше прізвище? Витягніть з нагрудної кишені мого мундира блокнот і олівець. Отже, ваше прізвище Кунерт; приходьте сюди за чверть години, а я залишу вам картку з прізвищем вашої майбутньої дружини.

Ледве сказавши це, він захріп, але несподівано прокинувся і почав щось черкати в своєму блокноті. Написав, вирвав списані аркуші, кинув їх додолу і, багатозначно приклавши палець до вуст, повстяним язиком пробелькотів:

— Ще ні, але за чверть години. Найкраще буде шукати папірець із зав'язаними очима.

Кунерт — це було таке боже теля — справді прийшов за чверть години, а коли розгорнув папірець, прочитав карлюки поручника Дуба: "Прізвище вашої майбутньої дружини — пані Кунертова".

Коли Кунерт за хвилину показав папірець Швейкові, той порадив йому добре сховати цей папірець, бо, мовляв, такі документи від панів офіцерів треба шанувати.

Раніше на військовій службі ніколи такого не бувало, щоб офіцер листувався із своїм денщиком і в листах називав його паном.

* * *

Коли вже все було готове до виступу, згідно з даними диспозиції, бригадний генерал, якого так мило випхав з приміщення ганноверський полковник, наказав зібрати весь батальйон, вишикував його, як звичайно, в каре і виголосив до нього промову. Цей чоловік узагалі дуже любив виголошувати промови й молов, що йому тільки слина на язик приносила, а коли вже не мав про що говорити, згадував про польову пошту.

— Солдати, — гримів він, звертаючись до вишикуваних у каре вояків. — Ми тепер наближаємось до ворожого фронту, від якого нас відділяє лише кілька днів пішого переходу. Дотепер, під час походу, ви, солдати, не мали можливості сповістити нашим близьким, яких ви залишили, свої адреси, щоб наші рідні знали, куди вам написати, потішити вас листами від ваших дорогих покинутих...

Він ніяк не міг видряпатися з цього речення і без кінця повторював: "Любі, далекі, дорогі близькі — кохані покинуті", тощо, аж нарешті видерся з цього зачарованого кола могутнім вигуком:

— Для цього й існують на фронті польові пошти!

Його дальша промова справляла таке враження, немовби всі люди в сірих мундирах з великою радістю дали б себе вбити заради того, що на фронті влаштовано польові пошти. І якщо снаряд відірве комусь обидві ноги, то смерть стане для нього раєм, коли він згадає, що його польова пошта має номер сімдесят два і, можливо, там лежить лист із дому від далеких і дорогих з посилкою, в якій буде шматок сала, копчене м'ясо і домашні сухарі.

Після цієї промови, коли бригадний оркестр заграв державний гімн і на честь імператора пролунало: "Хай живе!" — поодинокі групи людської худоби, призначеної на заріз десь там за Бугом, рушили одна за одною у похід, згідно з одержаним наказом.

Одинадцята рота виступила о пів на шосту на Турову-Вольську. Швейк брів позаду із штабом роти й санітарним відділом, ,а надпоручник Лукаш об'їжджав усю колону, щохвилини повертаючись назад поглянути, що діється в санітарному відділі, де на підводі під брезентом везли в незнане майбутнє поручника Дуба на нові геройські подвиги, а також щоб скоротити собі дорогу розмовою із Швейком, який терпляче ніс свій заплічний мішок і ґвинтівку, розповідаючи фельдфебелю Ванекові про те, як свого часу приємно було марширувати на маневрах біля Вельке Мезіржичі.

— Місцевість там була, ну, просто на диво подібна до цієї, однак ми йшли не в такому бойовому порядку, бо тоді ми навіть і не знали, що це таке запасні консерви, а якщо наш взвод коли-небудь і одержував консерви, то ми на найближчому ж нічлігу їх пожирали, а замість них у мішки напихали цеглу. В одному селі з'явилася інспекція, перевірила наші мішки й геть повикидала всі цеглини. Їх було стільки, що якийсь чолов'яга потім збудував собі з них будиночок.

За хвилину Швейк карбованим кроком марширував поруч надпоручника Лукаша і розповідав про польову пошту.

— Гарна була промова, нічого не скажеш. Воно, безперечно, кожному військовому дуже приємно одержати хорошого листа з дому. Але я, коли свого часу служив у війську в Будейовицях, дістав до казарми лише один лист; я його й досі бережу.

Швейк витяг із брудного шкіряного гаманця заяложеного листа і, тримаючи крок з надпоручниковим конем, який ішов легким клусом, почав читати:

— "Ти підлий негідник, розбійник і мерзотник! Пан капрал Кржиж приїхав до Праги у відпустку, я з ним танцювала "У Коцанів", і він мені розповів, як ти витанцьовуєш у Будейовицях у ресторані "Зелена жаба" з якоюсь дурною шльондрою і що ти мене вже зовсім покинув. Щоб ти знав, я пишу цього листа у вбиральні на дошці біля діри, і між нами все кінчено. Твоя колишня Божена.

Щоб не забути, цей капрал добре вміє те, що треба, а також можеш бути певний, що він тобі дасть добре прикурити, я його про це просила. І ще, аби не забути, коли ти прийдеш у відпустку, то мене вже між живими не знайдеш".

Зрозуміло, — проказував Швейк, підтюпуючи поруч з кобилою, — коли я приїхав у відпустку, вона була між живими, та ще між якими живими! Я її знайшов знов "У Коцанів". Там коло неї впадали двоє солдатів з іншого полку, а один з них був такий жвавий, що привселюдно запхав їй руку під корсет, немов хотів, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, витягти звідти пилок її невинності, як пише Венцеслава Лужицька, або як сказала одного разу, розплакавшись, молода дівчина років шістнадцяти на уроках танцю одному гімназистові, коли він ущипнув її за плече: "Ви, пане, стерли пилок моєї невинності". Всі, звичайно, зареготали, а її мамуня, що за нею наглядала, відвела її в коридор у "Бесіді" І аж ногами затупотіла на ту свою дурну Каську. Я, пане обер-лейтенанте, дійшов такого висновку, що все ж таки сільські дівчата куди щиріші, ніж оті заморені міські дівульки, які ходять на всякі там уроки танців. Коли ми свого часу стояли табором у Мнішеку, я ходив танцювати до "Старого Кніна". Там і познайомився з такою собі Карлою Векловою, але я їй не дуже подобався. Якось у неділю ввечері пішов я з нею до ставка. Сіли ми на греблі й сидимо. Коли сонце стало заходити, я її спитав, чи любить вона мене. А навколо, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, рай земний: повітря тепле, птахи співають, — а вона зареготала, як сатана, і відповіла: "Я тебе так люблю, як кострицю в сідниці. Ти ж йолоп". А

я справді був йолопом, та ще й яким! Я, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, доти, гуляючи з нею по полях між високим збіжжям, де нас не бачила й жива душа, жодного разу навіть і не сів, а лише звертав її увагу на божу благодать і, як послідущий бовдур, пояснював сільській дівчині, що це жито, а це пшениця, а он там овес.

І, немов у відгук на слова Швейка про овес, десь із передніх рядів вітер доніс уже стихаючі голоси солдатів, що влад співали пісню, з якою чеські полки йшли проливати кров за Австрію під Сольферіно:

А як темна ніч прийшла,

Вівсик вискочив з мішка,

Жупайдія, жупайдас,

Нам усяка дівка дасть!

Решта зараз же підхопили:

Дасть, дасть, як не дати,

Чом би їй не дати

Поцілунок гарний, хвацький

На палкі уста солдатські.

Жупайдія, жупайдас,

Нам усяка дівка дасть!

Дасть, дасть, як не дати,

Чом би їй не дати?

Потім німці заспівали цю саму пісню по-німецькому. Це була дуже давня військова пісня, яку в час наполеонівських воєн співали солдати всіма мовами. Тепер вона бадьоро лунала на запорошеному шляху до Турової-Вольської по галицькій рівнині, де обабіч шляху аж ген на південь до зелених пагорків поле було стоптане і знівечене кінськими копитами та підошвами тисяч і тисяч важких солдатських чобіт.

— Одного разу на маневрах біля Пісека ми так само витоптали поле, — промовив Швейк, роздивляючись навколо, — З нами тоді був один ерцгерцоґ. Це, мабуть, був дуже справедливий пан, бо, коли він із своїм штабом гнав верхи з стратегічних міркувань по хлібах, його ад'ютант тут же на місці оцінював заподіяну ними

шкоду. Один селянин, на прізвище Піха, зовсім не зрадів від цих відвідин і не прийняв від державної скарбниці вісімнадцять крон відшкодування за стоптані п'ять гонів поля. Він, пане обер-лейтенанте, хотів судитися й дістав за це вісімнадцять місяців. Я гадаю, пане обер-лейтенанте, він, власне, повинен був радіти, що хтось із цісарського роду відвідав його на його ж власній землі.

Інший, свідоміший селянин убрав би всіх своїх дочок у білі сукенки, як на хресний хід, дав би їм у руки букетики, розставив би їх на полі й кожній наказав би вітати достойного пана, як це роблять у Індії, де піддані якогось володаря кидалися під ноги слону, аби він їх роздавив.

— Що це ви патякаєте, Швейку? — загукав до нього з коня надпоручник Лукаш.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я маю на увазі слона, що ніс на своєму хребті того володаря, про якого я читав.

— Еге ж, ви все вмієте як слід витлумачити, Швейку...