Собака Баскервілів - Конан Дойл Артур

На його погляд, тут усе було прекрасно, але я не міг позбутися смутку, який навіювали на мене ці пасовища й узгір’я з явними слідами осені. Жовте листя злітало на землю й, кружляючи, килимом устеляло стежки.

Стукіт коліс нашого екіпажа поступово стих, потонув у густому шарі запорошеної трави. "Сумні дарунки кидає природа під ноги новому власникові Баскервіль-Холу!" — подумав я.

— Погляньте! — раптом вигукнув доктор Мортімер. — Що це?

Перед нами піднімався крутий схил, порослий вересом, — перший провісник близькості торф’яних боліт. На вершині цього схилу, немов кінна статуя на п’єдесталі, чітко вимальовувався вершник з гвинтівкою напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.

— Перкінсе, що це означає? — запитав доктор Мортімер.

Наш візник повернувся на козлах:

— З прінстаунської в’язниці втік арештант, сер. Ось уже третій день, як його розшукують. Виставили вартових на всіх дорогах, на всіх станціях, та поки намарно. Тутешній народ вельми цим незадоволений, сер.

— Чому? Адже тому, хто наведе на слід, виплатять п’ять фунтів.

— Так-то воно так, сер, так тільки на п’ять фунтів надії мало, правдоподібніше, що він тобі переріже горло. Така людина ні перед чим не зупиниться, це не якийсь дрібний злодюжка.

— Хто ж він?

— Селден, який скоїв убивство в Ноттінґ-Хіллі.

Я добре пам’ятав справу Селдена, оскільки свого часу Шерлок Холмс розслідував її, зацікавившись жорстокістю, з якою було скоєно вбивство, і печаткою безцільного звірства, яким вирізнялися дії цього нелюда. Злочин був настільки дивовижним, що в суддів зародилися сумніви в осудності Селдена, і тому його страту замінили ув’язненням. Візок піднявся на пагорб, і перед нами розкинулися величезні простори торф’яних боліт. Подекуди на них виднілися дольмени[8] з уламків скель і кам’яних стовпів. Холодний вітер, що налетів звідти, пронизував нас до кісток. Десь там, на сумній гладіні цих боліт, диявол у людській подобі, наче дикий звір, відлежувався в норі, плекаючи в серці ненависть до людей, які вигнали його зі свого товариства. Ще цього бракувало, щоб примножити те похмуре, що причаїлося в голій пустелі, яка розстелилася перед нами, у рвучкому вітрі й сірому небосхилі. Навіть Баскервіль замовк і щільніше загорнувся в пальто.

Родючі місця залишилися під нами. Ми озирнулися — промені призахідного сонця перетворювали дзюркотливі струмочки на золоті стрічки, горіли на спушеній плугом землі й густих чагарниках. Дорога, що перетинає червонясто-оливкові перевали з величезними валунами, ставала дедалі занедбанішою й суворішою. Час від часу перед нами виростали обнесені кам’яними огорожами котеджі, скупі обриси яких не були прикрашені навіть плющем. А потім перед нами постала схожа на глибоку чашу долина з хирлявими дубами й соснами, покрученими й погнутими вітром, який нуртує тут споконвіків. Над деревами височіли дві високі, стрункі вежі. Наш візник указав на них батогом.

— Баскервіль-Хол, — сказав він.

Господар маєтку звівся у візку на повен зріст — щоки в нього розпашіли, очі спалахнули вогнем. За кілька хвилин ми під’їхали до візерунчастих чавунних воріт з двома колонами, вкритих мохом та увінчаних кабанячими головами — гербом Баскервілів. Кам’яний будиночок брамника був старий, з оголеними кроквами, але перед ним стояла нова, ще не закінчена будівля — перший плід, принесений південноафриканським золотом сера Чарльза.

За воротами йшли два ряди високих старих дерев; їхнє гілля утворювало в нас над головами похмуре склепіння. Стукіт коліс знову потонув у шурхоті листя. Баскервіль здригнувся, вдивляючись у довгу, темну алею, в кінці якої виднілися примарні обриси будинку.

— Це сталося тут? — тихо запитав він.

— Ні, з іншого боку, у тисовій алеї.

Молодий спадкоємець похмуро озирнувся.

— Мене анітрохи не дивує, що дядько, живучи тут, постійно чекав якогось лиха, — сказав він. — Тут кого завгодно пройме страх. Зачекайте, не мине й півроку, як я проведу сюди електрику, і ви не впізнаєте цих місць! Біля входу горітимуть ліхтарі Едісона й Свана[9] по тисячі свічок кожний.

За алеєю відкривався широкий газон і, оминувши його, ми під’їхали до будинку. В сутінках я міг роздивитися лише масивний фасад і терасу. Все було оповите суцільним плющем, який залишав відкритими тільки віконні амбразури та овали гербів. Дві стародавні зубчасті вежі з бійницями здіймалися над цією частиною будинку. Праворуч і ліворуч до них прилягали два крила з чорного граніту, прибудовані пізніше. Крізь вікна з густими рамами на газон лилося неяскраве світло, над крутим гострим дахом з високими трубами здіймався стовп темного диму.

— Ласкаво просимо, сер Генрі! Ласкаво просимо до Баскервіль-Холу!

Високий чоловік виступив з тіні, що падала від тераси, і відчинив дверцята візка. В освітлених дверях холу з’явився силует жінки. Вона теж підійшла до нас і допомогла чоловікові зняти наші валізи.

— Сер Генрі, ви не заперечуватимете, якщо я поїду додому? — сказав доктор Мортімер. — На мене чекає дружина.

— Зостаньтеся, повечеряйте з нами!

— Ні. На жаль, не можу. Справ, мабуть, чимало назбиралося. Я б залюбки сам показав вам будинок, але Беррімор зробить це ліпше за мене — він чудовий гід. Бувайте здорові! І пам’ятайте: коли б я вам не знадобився, вдень або вночі, не соромтеся посилати за мною.

Стукіт коліс поступово завмер у глибині алеї; важкі двері зачинилися за нами.

Хол, у якому ми опинилися, був дуже гарний — просторий, високий, з масивними кроквами з потемнілого від часу дуба. У старовинному комині з чавунними ґратами для дров потріскували й шипіли дрова.

Після тривалої поїздки ми з сером Генрі змерзли, тож простягнули руки до вогню. Потім узялися розглядати дубову обшивку холу, високі, вузькі вікна з кольоровими скельцями, оленячу голову й герби, які було непросто роздивитися на стінах при тьмяному світлі люстри.

— Саме так я собі все це і уявляв, — сказав сер Генрі. — Справжнє родове гніздо, чи не так? Лиш подумати — мої предки жили в цьому самому будинку упродовж п’яти століть! Тільки-но подумаєш про це, мимоволі налаштовуєшся на урочистий лад.

Його смагляве обличчя палало дитячим захватом. Він стояв у колі світла, що падало від люстри, а довгі тіні лягали по стінах і чорним вельйоном згущувалися над ним.

Беррімор порозносив наші валізи по кімнатах і, повернувшись, шанобливо схилився перед нами, як і годилося добре вимуштруваному слузі. Зовнішність у нього була неординарна — високий, показний, із густою чорною бородою, що відтіняла бліде благовидне обличчя.

— Накажете подавати вечерю, сер?

— А що, готова?

— За кілька хвилин буде, сер. Гаряча вода у вас у кімнатах. Ми з дружиною будемо щасливі, сер Генрі, залишитися тут на перших порах, адже за нових порядків вам буде потрібен великий штат.

— За яких нових порядків?

— Я хочу сказати, що сер Чарльз жив усамітнено, і ми вдвох цілком могли обслуговувати його, а ви, сер, імовірно, житимете на широку ногу, і вам доведеться підлаштовувати усе під себе.

— Виходить, ви з дружиною хочете отримати розрахунок?

— Якщо тільки це не завдасть вам незручностей, сер.

— Але ж кілька поколінь ваших предків жили у Баскервіль-Холі! Мені б дуже не хотілося з перших хвилин тут поривати давні родинні зв’язки.

Я помітив сліди хвилювання на блідому обличчі дворецького.

— Нам з дружиною це також нелегко, сер. Але, сказати вам правду, ми були дуже прив’язані до сера Чарльза і досі ніяк не отямимось після його смерті. Нам важко тут залишатися. Ми вже не зможемо почуватись у Баскервіль-Холі, як колись.

— Що ж ви збираєтеся робити?

— Я сподіваюся, сер, що ми зможемо налагодити якусь справу. Адже сер Чарльз не обділив нас своєю щедрістю… А тепер дозвольте показати вам ваші кімнати.

Верх холу був обведений галереєю з перилами, на яку вели двопрогінні сходи. Звідти через увесь будинок проходили два довгих коридори, куди виходили всі спальні. Моя була в одному крилі зі спальнею Баскервіля, майже двері в двері. Ці кімнати виявилися сучаснішими за центральну частину будинку, а світлі шпалери й безліч запалених свічок одразу ж пом’якшили гнітюче враження, що виникло у мене по приїзді в Баскервіль-Хол.

Однак їдальня на нижньому поверсі своїм похмурим виглядом нас просто вразила. Це була довга кімната з помостом для стола господаря, відділеним однією сходинкою від тієї частини, де мали сидіти особи нижчого рангу. В далекому кінці були хори для менестрелів. Високо в нас над головами чорніли величезні балки, за якими виднілася закіптюжена стеля. Можливо, вогні смолоскипів, барвистість і буйні веселощі стародавніх бенкетів пом’якшували похмурість цієї кімнати, але зараз, коли в ній під єдиною лампою з абажуром сиділи два джентльмени, одягнені в усе чорне, їхні голоси звучали приглушено, і настрій у них був трохи пригнічений. Довга вервечка предків у найрізноманітніших костюмах — від вельможі епохи королеви Єлизавети й до чепуруна часів Регентства — дивилися на нас зі стін, пригнічуючи своїм мовчанням. Розмова за столом якось не клеїлася, тож я відчув полегшення, коли по вечері ми перейшли курити до досить сучасної більярдної кімнати.

— Що й говорити, ситуація не з веселих, — сказав сер Генрі. — До всього, звісно, можна звикнути, але зараз я почуваюся не в своїй тарілці. Не дивно, що мій дядько нервував, живучи самотньо в такому будинку. Ну що ж, мабуть, розійдімося. Можливо, вранці нам тут здасться не так уже й похмуро.

Перш ніж лягти спати, я розшторив вікно. Воно виходило на газон перед парадними дверима. За газоном, розгойдуючись від вітру, стогнали високі дерева. У проміжку між швидкоплинними хмарами вигулькнув місяць. У його холодному сяйві за деревами виднілося нерівне пасмо скель і довга лінія похмурих боліт. Я засмикнув штору, переконавшись, що останнє моє враження від Баскервіль-Холу нітрохи не спростовує першого.

Але воно виявилося не останнім. Незважаючи на втому, я все-таки не зміг заснути й, перевертаючись з боку на бік, марно закликав до себе сон. Десь далеко годинник відбивав кожні п’ятнадцять хвилин, і більше ніщо не порушувало мертвої тиші, яка панувала в будинку. І раптом глухої півночі до мого слуху долинув виразний звук, у природі якого сумніватися не доводилося. Це були ридання, приглушені, судомні схлипування жінки, чиє серце розривається від горя.