Сни - Івашкевич Ярослав

Ярослав ІВАШКЕВИЧ

НОВЕЛА

З польської переклав Віктор ГУМЕНЮК (Сімферополь)

Юліанові Стрийковському

Всім, хто пише, здавна відомо про існування певних слів-ключів. Прочитавши їх чи почувши, відкриваєш цілий каскад переживань. Хтозна, може, смак того тістечка під назвою "мадлен" відімкнув перед Прустом безкраю прірву часу. Мені здається, це радше саме слово "мадлен" прорвало гатку споминів.

Нещодавно я знову пережив дивну пригоду. Прочитав слово "сни" в дещо химерній конфігурації: "Лілові сни в малих дзбанках стояли на вікні". То схибив перекладач. В російській слово "сон" часто вживається замість сполучення "сон-трава" на позначення вкритого пушком лілового квіту, який щедро ряснів у часи моєї молодости, як і в часи Віктора Некрасова, в при-київських лісах і, напевно, донині заквітає там навесні. В минулих часах щедрі улови сон-трави бували в лісах Пущі-Водиці. Тоді ще таких полювань не обмежували заборони, що запобігають цілковитому винищенню сон-трави (як це сталося, наприклад, у лісах приваршавських), тож додому привозилися величезні букети цих квітів, оскільки ж вони мали коротенькі стебельця, ставили їх або в низьких вазочках, або попросту в глибоких тарілках.

Але й слово "сни", незалежно від неточної назви квітів, викликало в мені спомин про пісню Ріхарда Вагнера, з якою пов'язані інші, цілком інші події моєї молодости. "Сни" Вагнера — "Die Träume" — чудовна млиста Пісня ночі постала з чистих, не перетворених ще тем "Трістана" та присвячена Матильді Весендонк в найвищім пориві Вагнерового кохання. Сповнена хмар і дерев, пахощів з-над швейцарського озера й тих таємничих проникливих обрисів, які являє лише музика.

Буття набуває тут такої досконалої форми, яка у Вагнера більше ніколи не траплялася, хоч уся його творчість була одним прагненням — вловити, явити буття, буття музики, буття сну. Die Träume.

Є в цій пісні щось від пухнастого весняного квіту.

Ддя мого оповідання важливий ще один "пристрій". Це улюблена моя світлина, замкнута в криївках старого альбому. Нині вже ніхто не знає, що являє, а власне, що означає це фото. Я зробив його позиченим апаратом тієї весни, коли ми всі втрьох замешкали в подружжя С. у Пущі-Водиці. Вони мешкали там стало у своїх кревних, а я оселився тимчасово, на кілька тижнів, поки моя мама, зайнята переїздом з помешкання в помешкання, виїхала до мого брата на цукроварню десь за Дніпром. На світлині цій сидять двоє моїх приятелів у гімназійних шинелях, видно, що сонячно, але не дуже тепло, дерева ще голі, все листя на землі, і хлопці сидять на торішньому листі. Поруч на розстеленій хустці — великий оберемок сон-трави. Обидва гімназисти дивляться на щось ніби в очікуванні. Може, очікували весни, принаймні такий вираз на їхніх обличчях. Ромкові минає сімнадцятий, а Стасю — вісімнадцятий. Може, навіть більше, бо сидів по два роки в кількох класах. Вус у нього проступає та борода, яку, леле, рідко голить. Ходили довго голим лісом і збирали ці квіти. Гарні, дорідні, всередині темніші й оздоблені короною тичинок, а зовні, як звірятка, оброслі пушком, неначе мишки з ліловими писочками.

Ходили довго, кілька годин, лісом, намагаючись триматися один від одного на певній відстані. Удавали, ніби нас нічого не обходить, ми лише втішаємося весняним днем. Додому не хотілося вертатись, там такий нелад і нас радше спроваджено. Бо завтра в Лізи весілля. І нас це начебто й не обходило.

В якусь мить затримались, і я їх фотографував. Усілися на землі. Стась казав, що такий шар листу, який укрив землю, замінює плед. Я хитав на те головою, бо земля все ж була вогка, а Стась наприкінці зими серйозно хворів.

В останніх днях лютого мав кровотечу в легенях і пролежав три тижні. Тепер усе було гаразд і температура вдень майже не піднімалась, але я вважав, що не слід жартувати. Я перебрався до подружжя С. саме наприкінці хвороби Стася, намагався його "виходжувати", як то вміли робити мої сестри, але ці зусилля були дуже нездалі. Я брався читати вголос, в той час як його дратували найменші звуки, оповідав епізоди свого життя, але він тим виразно нудивсь, навіть дратувався. Зауважив, що можу з ним розмовляти лише на одну тему — про музику. А власне кажучи, не про музику, але тільки про пісні, яких співала Ліза. Коли я заводив про це мову, вид Стася яснів. Його завше вкривав персиковий рум'янець, дуже незвичний як для юнака. Коли я говорив про пісні Лізи, про манеру її співу, виразність, рум'янець той крутішав і ставав темно-червоним, що псувало ніжне лице Стася, але мене дуже забавляло.

Тож я прагнув розводитися на цю тему якнайдовше, зупинятись на всіх незначних нюансах, аналізувати мало не кожну ноту, аби тільки мати можливість спостерігати поступове згущення того рум'янцю та поширення догори щік аж під самісінькі очі. А очі мав Стась невеликі, сірі, предивного виразу. В них жила вся його молодість, кмітливість, принада.

Я вигадував найрізноманітніші приключки, аби тільки говорити про Лізу й оглядати той дивний рум'янець. Боявся, що Стась врешті збагне, що роблю це навмисне. Але він цього не зауважував, хапався за простягнуту до нього тему та починав і тішитись, і хвилюватись, і, що найважливіше, шарітися.

Тепер я застерігав його: не сиди на вогкій землі. Роман притакував — "так", "так", мовляв, то дуже небезпечно, і сам сідав поруч з квітами й Ста-сем. При тім ніби дослухався до якогось знаку чи співу півня. Може, де й співали півні. За лісом. Бо ж було парко і ніби збиралося на теплий весняний дощ.

— Одразу після дощу заквітнуть анемони,— мовив Стась.

— Так, але нам зараз потрібні квіти. Зрештою цей сон,— Роман вжив скорочену назву,— не зле виглядатиме з низьких дзбанків, розставлених на всьому столі.

— Вони на ніч закриються,— сказав я.

— Так, але вдень розкриються знову. Шлюб саме в полудень, до столу сядемо десь коло другої. Ну, може, трохи раніш. Квітки тоді вже розкриються.

— Буде дуже гарно,— сказав я.

І власне тоді вони задумались і почали дивитись ліворуч, наче ось із лісу мав хтось надійти. Я одійшов на кілька кроків і їх сфотографував. Але вони непорушно сиділи далі, так як сидять донині на цій світлині.

— Так тихо,— я сказав.

— Ага,— мовив Стась, не обертаючись до мене. — Це так перед дощем.

— Треба йти,— сказав Роман. — Додому неблизько.

Але ми ще довго там сиділи. Справді, вдалині співали півні. Там, де садиби Пущі-Водиці.

Врешті Стась закашлявсь.

— Ходімо,— мовив і спроквола підвівся.

Додому йшли з півгодини. І Стась, і Роман доводилися подружжю С. небожами, тільки Стась по сестрі пана С, а Роман — по сестрі пані С. Обидва були сироти. З найранішого дитинства виховувались у цій дивній дерев'яній віллі з басейном перед ґанком.

У басейні стояв металевий бусол. Це був колись водограй, тоді, з дзьоба бусол випускав струмінь води вгору, але зіпсувався так давно, що ніхто не пам'ятав його в дії. Принаймні ніхто з нас, хлопців. Ліза була старша, вона, може, пам'ятала.

В домі все було шкереберть. Наше повернення з лісу викликало загальне невдоволення.

— Вже й прибігли? — мовила Ліза. — Тільки заважатимете.

— Але ж ми хочемо допомогти,— сказав Роман.

Усі знали, що Роман закоханий *у Лізу. Неспроможний був таїти свого дитинного почуття. Вже сам погляд, яким дивився на кузину, був досить промовистий. При тім вони сперечалися без перестанку, про все: про обід, про пісні Лізи, про школу Романа, про погоду, про вітер. Досить було Лізі сказати "чорне", як Роман казав "біле". А потім вечорами мирилися. Роман, ідучи спати, промовляв тихим голосом до Лізи "перепрошую" і цілував її в руку. Виникало враження, що всі суперечки вчиняв лиш на те, аби мати цю мить вечірніх перепросин. Може, насправді так було.

Ліза вже кілька літ ходила заручена з Казем. То був поважний землевласник з-під Житомира. Високого зросту, дуже елегантний, з великими вусами, неймовірно старий: мав тридцять літ, на дев'ять років старший від Лізи. Тепер нарешті надійшла вирішальна мить: Ліза виходила за нього заміж. Факт цей не зовсім укладався нам у голови. Ми не могли собі уявити, як ото Ліза виїде з Пущі-Водиці до Житомира з цим таким геть чужим типом, котрий навіть говорив не зовсім так, як мешканці дерев'яного дому з буслом; що спатиме в однім ліжку з цим стариганем Казем. Вже вечорами не співатиме пісень, а зрана не вправлятиметься в гамах, арпеджіо, інтервальних стрибках, що я страшенно любив, хоч і подружжя С., і обидва хлопці радше нарікали на ті консерваторські вправи.

Весілля мало бути "на всю губу". Прибували найдальші свояки подружжя С. і, звичайно ж, родичі Казя, яким слід було догодити. Тож гармидер стояв у домі неймовірний. Усі меблі переставлялися. З запалом натирались підлоги у великих долішніх покоях.

Ліза з вдячністю прийняла ті снопи квітів, що ми їх принесли, і миттю помістила в низенькі склянки, тут же порозставляла на фортепіано у вітальні, довкола великої світлини Романових батьків. Родинні світлини Стася погубилися десь у переїздах та переселеннях. Я не знав, яка була його мати, хоч це мене цікавило. Стась пам'ятав її й під час хвороби розповідав мені про неї. Уявлялося, що Стась схожий на свою матір. Зрештою пані С. потвердила це моє уявлення.

Подали нам досить пізно щось перекусити, і то у вітальні, бо в їдальні ше підлога не висохла. їли щось нашвидкуруч зладжене, докладаючи хлібом з маслом. За столом зробилося раптом весело. Сміялися без жодної причини, як то звичайно буває, коли у всіх на душі сумно. Казьо був теж, і його присутність нас усіх гнітила, хоч сам він був у доброму гуморі та оповідав сільські анекдоти з-під Житомира.

Найбільше веселився Роман, сміявся без угаву, навіть коли не було з чого. Коли його так розбирав сміх, Ліза відхилялася на своїм місці і ніби трохи лячно дивилася на нього. Але потім і вона віддавалась веселощам.

Під час нашого підвечірку почався дощ. Хмара найшла несподівано, перші великі краплі лунко впали на дах — а потім заструміло по всьому даху вілли. Треба було зачиняти вікна, за якими розпростерлись теплі ниті дощу. Струмені, мов удари списів, сягали лона землі, і там вибухали брості піску й води, але врешті й шум дощу став монотонним, і земля спокійніше приймала ці удари.