Коли світ був молодий - Лондон Джек

I

Чоловік, дуже спокійний і впевнений з себе, посидів хвилинку на верху мурованої огорожі, вслухаючись у вологий морок — чи не вчує там ознак якої небезпеки. Але слух його не вловив нічого, крім виття вітру в кронах невидимих дерев та шелесту листя на розгойданому гіллі. Вітер гнав густий туман, і, дарма що чоловік не бачив того туману, лице йому обвівало вогкістю, а мур, на якому він сидів, був мокрий.

Як нечутно видерся він на огорожу ззовні, так само нечутно й зіскочив із неї всередину. З кишені він витяг електричного ліхтарика, однак не засвітив. Хоч іти було поночі, світла він зовсім не хотів. Тримаючи ліхтарика в руці й поклавши пальця на кнопку вмикача, він посувався крізь темряву далі. Земля під ногами в нього була м'яка й пружна, встелена сухою сосновою глицею, опалим листям, перегноєм, — нерушеними, видно, цілі роки. Було так темно, що чоловік не міг обминати кущів і раз у раз зачіпав їх. Урешті він простяг перед себе руку, щоб намацувати дорогу, і не раз та рука натикалась на шорстку кору грубих дерев. Скрізь навколо себе відчував він самі ті дерева; невиразними тінями бовваніли вони в мороці повсюди, і його проймало химерне почуття, наче він — малесенька комашка серед тих могутніх стовбурів, які хиляться на нього, щоб його роздушити. Та далі за деревами, він знав, стоїть будинок, отож він сподівався знайти якусь доріжку чи хоч стежину, що виведе його туди.

Раз він опинився ніби в пастці. Куди не поткнеться — скрізь стовбури й гілки або непролазний чагарник, і ніде наче нема виходу. Тоді він засвітив ліхтарика, обачливо спрямувавши промінь собі під ноги, і почав неквапно, ретельно обводити ним довкруг. Біле світло ліхтарика виразно. й різко окреслювало всі перешкоди на його шляху.

Загледівши прохід між грубезними стовбурами, він погасив ліхтарика й рушив туди, ступаючи по лісовій підстилці, ще сухій, захищеній густим листям дерев від крапель роси, що осідала з туману на гіллі. Відчуття напряму було в нього розвинене добре, і він знав, що простує до будинку.

І тоді раптом сталося те — несподіване, неймовірне. Він наступив ногою па щось м’яке, живе, і воно, загарчавши, підхопилося. Чоловік відскочив назад і вже пригнувся стрибнути ще далі, напружено чекаючи нападу того невідомого. Хвильку він постояв так, силкуючись здогадатися, що ж то за звірина схопилась у нього з-під ноги, а тепер мовчить і не ворушиться, — певне, теж причаїлась і чекає так само напружено, як і вій. Урешті напруга стала нестерпна. Наставивши перед себе ліхтарика, чоловік натис кнопку — і голосно скрикнув з жаху. Він був готовим побачити що завгодно — від наляканого теляти чи оленяти й до розлюченого лева, — тільки не те, що побачив. Бо в ту мить білий, різкий промінь вихопив із темряви те, чого він не зміг би забути й за тисячу років: перед ним стояв чоловік, велетень із солом’яно-жовтою чуприною й бородою, майже голий, тільки якісь ніби мокасини з м’якої сириці на ногах та щось схоже на козячу шкуру, обгорнене круг стану, а руки, ноги, плечі й огруддя оголені. Шкіру той велетень мав чисту, не волохату, тільки засмаглу від сонця й вітру, а з-під неї, мов клубки гладких зміюк, випиналися м’язи.

Та не від самого того, хоч яке воно було несподіване, скрикнув чоловік з ліхтариком. Його вжахнув невимовно лютий вираз велетневого обличчя, дикий, звірячий погляд блакитних очей, навіть не засліплених світлом, і соснові голки, що позаплутувались у бороді й волоссі, і вся грізна постава могутнього тіла, що вже підібралося для стрибка. Майже в ту саму мить, як він усе те побачив, ще поки лунав його зляканий крик, страшна проява стрибнула, а він пожбурив ліхтарика просто в неї й кинувся сам додолу. Страшидлові ноги вдарили його по ребрах, тоді він схопився й метнувся геть, а воно з розгону полетіло далі й важко гепнулось у кущі, затріщавши гіллям.

Коли тріск той затих, чоловік спинився й застиг навкарачках. Він чув, як тупоче ззаду проява, шукаючи його, і побоювався, втікаючи, виказати себе. Він знав, що неминуче зашелестить у кущах і накличе на себе погоню.

Вийняв був револьвера, але передумав. До нього вже вернулося самовладання, і він сподівався, що зможе втекти нечутно. А проява то нишпорила в кущах, щоб спіймати його, то, певне, застигала й прислухалась, як і він. І це навернуло чоловіка на добру думку. Одна його рука спиралась на уламок сухої гілляки. Обережно, спершу повівши в темряві рукою, чи є де замахнутись, він підняв той цурпалок і щосили жбурнув його. Цурпалок був невеликий, полетів далеченько і, шелеснувши, впав у кущі. Проява, чути було, зразу кинулась туди, а чоловік тим часом спокійно порачкував геть. І так, повільно, обережно він рачкував, аж поки штани на колінах наскрізь промокли на вологій лісовій землі. Спинившися прислухатись, він уже не почув нічого, крім завивання вітру та крапотіння роси з гілля. Обережно, як і перше, він випростався, дійшов до огорожі, виліз на неї й сплигнув на другий бік, на дорогу.

Помацки знайшовши купку кущів край шляху, чоловік витяг звідти велосипеда й наладився сісти на нього. Вже він повертав лівою ногою педаль, щоб правою дістати другу, як раптом позаду глухо гупнуло — ніби хтось легко зіскочив з муру, очевидно, зразу ставши на ноги. Чоловік не чекав далі, а кинувся щодуху навтіки, пхаючи велосипеда за кермо, і біг так, поки зміг вихопитись на сідло, спіймати ногами педалі й налягти на них що було сили. А ззаду чулося часте тупотіння ніг по шляховій пилюці; та скоро воно відстало й затихло.

На біду, він кинувся тікати не в напрямку міста, а в другий бік, і заїздив тепер чимраз далі в гори. А він знав, що звернути з цієї дороги не буде куди. Єдиний шлях назад лежав повз те страховище, а він не міг наважитися ще раз зустріти його. Проїхавши з півгодини, він зсів з велосипеда, бо дорога чимдалі крутішала. Задля певнішої безпеки він, покинувши машину при дорозі, переліз через пліт на якийсь, видимо, пастівник на узгір’ї, простелив долі газету й сів.

— Овва! — промовив він уголос, втираючи з обличчя піт і краплинки туману. Тоді ще раз, перегодя, вже крутячи цигарку й міркуючи, як же його вернутись до міста: — Овва!

Але так і не зважився поткнутись назад. Вирішив, що потемки тією дорогою не поїде, схилив голову на коліна й задрімав, дожидаючи світанку.

Він не знав, чи довго так просидів, коли враз його розбудило дзявкання молодого койота. Озирнувшись довкола й розгледівши те звіря на самому хребті кряжа позад себе, він помітив, як змінилася погода. Туман уже пронесло, на небі сяяли місяць та зорі, і навіть вітер стих. Настала тепла, погожа каліфорнійська літня ніч. Він спробував задрімати знову, та койотяче дзявкання заважало. Аж ось, напівсонний, він зачув якийсь дикий, жаский спів. Озирнувшися, він завважив, що койот уже не дзявкає, а втікав по хребту, а за ним, більш не співаючи, женеться щодуху та напівгола проява, яку він спіткав у парку. Койот був зовсім молоденький, і вона його видимо наздоганяла. Та в подальшу мить обоє сховалися з очей за хребтом. Увесь тремтячи, мов із холоду, чоловік схопився на ноги, переліз через пліт і сів на велосипед. Це ж була йому нагода втекти, бо страховище більш не чигало на шляху через Млинову долину.

Прожогом скотився він з узвозу, але вже внизу, в глибокій тіні на завороті дороги, наскочив на вибоїну й сторчголов перелетів через велосипедне кермо.

— Та й нічка ж, хай йому біс, — буркнув він, обмацуючи зламану передню вилку.

Завдавши на плече зайву тепер машину, він почвалав далі пішки. А коли дійшов до мурованої огорожі, то, сам не вірячи в те, що з ним сталося, пошукав слідів на дорозі й таки знайшов їх — сліди великих, узутих у мокасини ніг, пальцями глибоко відбиті в пилюці. Нахилившись і розглядаючи їх, він знову почув ззаду той самий жаский спів. Бачивши недавно, як страшидло гналося за койотом, чоловік добре розумів, що втікати йому шкода й гадки, тим-то навіть не пробував, а лише зачаївся в тіні по другий бік дороги.

І знову він побачив схоже на голу людину створіння, що, виспівуючи, прудко й легко бігло дорогою. Якраз навпроти нього воно спинилось, і серце чоловікові завмерло. Однак воно не кинулося до його схованки, а підстрибнуло, вхопилось за гілляку придорожнього дерева й хутко подерлося вгору з гілки на гілку, наче мавпа. Потім перемахнуло через мур, футів на дванадцять над його верхом, учепилося за гілля іншого дерева й там сплигнуло додолу, щезнувши за муром. Зчудований чоловік переждав ще кілька хвилин, а тоді подався геть.

II

Дейв Слотер войовниче нахилився над столом, що загороджував йому шлях до кабінету Джеймса Ворда, старшого компаньйона фірми "Ворд, Нолз і спілка". Дейв сердився. Всі службовці в конторі розглядали його підозріливо, а той, що сидів перед ним, був підозріливий аж надто.

— Та ви скажіть містерові Бордові, що це важливе діло, — наполягав Слотер.

— Я вам кажу, що він диктує листи і його тепер не можна турбувати, — почув він на відповідь. — Приходьте завтра.

— Завтра буде запізно. Підіть скажіть містерові Бордові, що йдеться про людське життя!

Секретар видимо завагався, і Дейв скориставсь із того:

— Скажіть йому, що я сю ніч був за бухтою, в Млиновій долині, і хочу попередити його про одну річ.

— А як ваше прізвище? — спитав секретар.

— Нащо вам моє прізвище? Він мене однаково не знає.

Коли Дейва впустили до кабінету, він був ще у войовничому настрої, та щойно побачив великого білявого чоловіка, що крутнувся на дзиглику від стенографістки до нього, вся манера його відразу змінилась. Він і сам не знав, чого так сталося, і потай розсердився на себе.

— Ви містер Ворд? — спитав Слотер хтозна-нащо, і те ще дужче його роздратувало: він же зовсім не збирався цього казати.

— Так, — відповів той. — А ви хто?

— Гаррі Бенкрофт, — збрехав Дейв. — Ви мене все одно не знаєте, і моє прізвище тут ні до чого.

— Ви переказували через секретаря, що були сю ніч у Млиновій долині?

— Адже ви там живете, правда? — і собі спитав Слотер, поглядаючи непевно на стенографістку.

— Так. Яка у вас справа до мене? Я дуже зайнятий.

— Я волів би поговорити з вами віч-на-віч, сер.

Містер Ворд позирнув на нього проникливо, повагався

якусь мить і врешті зважився:

— Будь ласка, залиште нас на кілька хвилин, міс Потер.

Дівчина підвелася,.