147 вихорів - Лем Станіслав
Станіслав ЛЕМ
ЗОРЯНІ ЩОДЕННИКИ ЙОНА ТИХОГО
ПОДОРОЖ СЬОМА: 147 ВИХОРІВ
Коли в понеділок, другого квітня, я пролітав поблизу Бетельгейзе — метеорит, розміром з квасолину, пробив обшивку, вивівши з ладу регулятор потужності та пошкодивши кермо. Ракета втратила управління. Я надів скафандр і вибрався назовні, щоб полагодити пошкодження. Згодом я переконався, що встановити запасне кермо, яке я завбачливо захопив з собою, без сторонньої допомоги — неможливо. Конструктори спроектували ракету так безглуздо, що одна людина не могла відкрутити гайку: необхідні були ще мінімум дві руки, щоб притримувати ключем голівку болта. Декілька годин, я вперто намагався впоратися сам, притримуючи ключ ногами. Але минув вже час обіду, а мої зусилля ні до чого не призвели. І ось, коли мені вже майже пощастило — ключ вислизнув з-під моєї ноги та стрімко полетів у космічний простір. Втративши цінний інструмент і дорогоцінний час — я безпорадно дивився, як віддаляється ключ, все зменшуючись на тлі зірок.
Через деякий час він повернувся по витягнутому еліпсу. Ставши супутником ракети, він нагадував мені про поразку та не наближався до неї настільки, щоб я міг його схопити. Похапцем перекусивши, я почав розмірковувати як же мені вийти з цього безглуздого становища. Корабель все продовжував набирати швидкість, бо, як я вже згадував, цей клятий метеорит зіпсував і регулятор потужності. Правда, поки на курсі не було жодного небесного тіла. Але я не готовий був летіти ось так, всліпу і в нікуди. Якийсь час, мені вдавалося стримувати гнів. Коли ж я взявся за миття посуду, то з розпачем помітив, що перегрітий атомний реактор погубив кращий шматок яловичого філе, який я приберіг на неділю. Моєму самовладанню настав край. Брутально лаючись, я відігрався на сервізі — першому, що потрапило мені під руку. Розбитий посуд приніс мені невелике полегшення. Понівечена яловичина полетіла слідом за ключем, і, так само, не хотіла розлучатися з ракетою, кружляючи біля неї, як другий штучний супутник, регулярно, кожні одинадцять хвилин і чотири секунди викликаючи короткочасні сонячні затемнення. Щоб заспокоїти нерви, я до вечора займався визначенням супутника — переможця. За моїми підрахунками — перемогла яловичина: протягом найближчих шести мільйонів років, філе наздоганятиме ключ, обертаючись навколо ракети по орбіті, а потім обжене його.
Втомившись від математики, я ліг спати. Серед ночі мені здалося, що мене трясуть за плече. Я розплющив очі і побачив до болю знайоме обличчя, хоча я поняття не мав, хто б це міг бути.
— Вставай, — сказав він, — бери ключі. Підемо закріпимо кермо.
— По-перше, ми не настільки добре знайомі, щоб Ви мені "тикали", — відповів я, — а по-друге, я точно знаю, що Вас немає. Я в ракеті один, і притому вже другий рік. Отже, Ви мені просто снитеся.
Але він як і раніше тряс мене, повторюючи, щоб я негайно йшов з ним за інструментами.
— Що за дурниці?! — відмахнувся я, починаючи злитися, бо боявся, що ця сварка уві сні розбудить мене — а я з досвіду знаю, як важко заснути після такого раптового пробудження. — Нікуди я не піду. Це ж безглуздо. Болт, закручений уві сні, не змінить положення, що існує наяву. Не набридайте мені і негайно зникніть, а то я прокинусь!
— Але ти не спиш, присягаюся тобі! — вигукнув упертий привид. — Не впізнаєш мене?
Поглянь! — у запалі, він доторкнувся до двох великих бородавок на лівій щоці. Я мимоволі схопився за своє обличчя, тому що у мене на тому ж місці — дві такі самі бородавки. І тут я зрозумів кого нагадував мені цей прибулець — він, як дві краплі води, був схожий на мене!
— Залиш мене у спокої! — крикнув я та закрив очі, все ще не бажаючи прокидатися.
— Якщо ти — це я, то ми, звичайно, можемо бути на "ти". Однак, це все пояснює — тебе не існує, — обернувся я на інший бік і натягнув ковдру на голову.
Він ще продовжував щось бурмотіти про ідіотизм, але, оскільки, я вдавав ніби не чую — прокричав: "Ти ще пошкодуєш про це, бовдур! І переконаєшся, що це зовсім не сон, але буде пізно!"
Я навіть не ворухнувся. Коли я вранці розплющив очі — відразу згадав цей божевільний сон. Я сів на ліжку і задумався про те, в які ігри грає з людиною її власний мозок. Перед обличчям небезпеки, в цілковитій самотності — я роздвоївся в сонних мареннях, аби допомогти собі.
Після сніданку, я помітив, що ракета отримала додаткове прискорення, і почав панічно шукати якісь підказки в бортовій бібліотеці. Після невдалих пошуків, я розклав на столі зоряну карту і в світлі близької Бетельгейзе, яку час від часу затуляла яловичина, нишпорив з надією натрапити на космічну цивілізацію, мешканці якої радо надали б мені допомогу. Але марно. Це була справжня космічна глушина і кораблі обходили її стороною як виключно небезпечний район, — тут виникали грізні таємничі гравітаційні вихори, аж сто сорок сім — існування яких пояснюють шість астрофізичних теорій, і всі по — різному.
Календар космонавта застерігав від них, наголошуючи на непередбачуваних наслідках релятивістських ефектів, які може спричинити проходження крізь вихор, особливо при високій власній швидкості.
Я був безпорадний. Лише підрахував, що край першого вихору зачепить мою ракету близько одинадцятої, — тому поспішив приготувати сніданок, щоб не боротися з небезпекою на голодний шлунок. Тільки-но я витер останню тарілку, як ракету почало кидати на всі боки; здійнявся справжній гармидер. Насилу діставшись до крісла, я добровільно розіп'яв себе на ньому. І раптом, в протилежній частині каюти, там, між раковиною і плитою, я помітив туманні обриси людини у фартусі. Неквапливо, він готував омлет. Потім, незнайомець уважно поглянув на мене, без жодного здивування, і розчинився. Я протер очі. Поза сумнівом, я був один і тому вирішив, що це лише тимчасове затьмарення розуму.
Продовжуючи стрибати в кріслі, мене нарешті осяйнуло — це зовсім не галюцинації. З четвертої спроби мені все ж таки вдалося вхопити товстий том "Загальні теорії відносності", який кружляв навколо. Перегортати книгу в таких умовах було складно — корабель нагадував п'яного, що вставши — одразу падає. Але я знайшов, те що шукав. В книзі згадувалося про феномени так званої петлі часу, тобто про викривлення вектора часу в межах сильних гравітаційних полів. Це явище може навіть викликати подвоєння сьогодення, коли час поверне назад. Вихор, який я зараз минав, не належав до подібних. Я знав, що якби мені вдалося хоч трохи розвернути корабель до полюса Галактики, я би пірнув у так званий Vortex Gravitatiosus Pinckenbachii, в якому багато разів спостерігалося подвоєння і навіть потроєння сьогодення.
Кермо досі не працювало, але завдяки наполегливим декількагодинним маніпуляціям у реакторному відсіку, мені вдалося досягти невеликого відхилення курсу до галактичного полюса. Результат перевершив всі очікування. Близько півночі корабель потрапив у центр вихору, стогнучи і побиваючись, наче в агонії. Спочатку, я злякався, що він не витримає, але він гідно справився з даним випробуванням; і коли він знову досягнув космічного штилю — я покинув реакторний відсік і знайшов себе, солодко сплячим на ліжку. Я відразу зрозумів, що це я з попередньої доби, тобто з ночі понеділка. Не роздумуючи над філософськими нюансами цієї дивної ситуації, — я нетерпляче почав трясти сплячого за плече. Я не міг баритися, адже не знав, як довго його понеділкове існування триватиме у моєму вівторку. Нам потрібно було якнайскоріше вийти назовні, щоб разом полагодити кермо.
Але сплячий розплющив тільки одне око і заявив, що не бажає, щоб я йому "тикав", а також що я існую лише у його сні. Марно я нетерпляче тряс його, марно намагався силою витягнути з ліжка. Він відбивався, уперто повторюючи, що я йому снюся; я почав лаятися, він логічно пояснив мені, що нікуди не піде, оскільки болти, загвинчені уві сні, не триматимуть керма наяву. Марно я присягався, що він помиляється, по черзі то благаючи, то проклинаючи; навіть продемонстровані мною бородавки не переконали його. Він обернувся до мене спиною і захріп. Я всівся у крісло, щоб спокійно все обміркувати. Я пережив цю ніч двічі: вперше — коли спав, і вдруге — коли намагався сам себе розбудити. В понеділок, я ще не вірив у явище дуплікації, у вівторок — вже знав чимало. Це була звичайнісінька петля часу. Понеділковий "я" продовжував мирно хропіти і, оскільки, я пам'ятав, що в ту ніч чудово проспав до самого ранку — облишив ідею його розбудити.
Карта прогнозувала ще безліч великих гравітаційних вихорів, і я міг розраховувати на подвоєння сьогодення протягом наступних днів. Я хотів написати собі лист і приколоти його шпилькою до подушки, щоб "я" понеділковий, прокинувшись, міг своїми очима переконатися в реальності уявного сну.
Але не встиг я сісти до столу і взятися за перо, як в двигунах щось загуркотіло, — я кинувся до них і до ранку поливав водою атомний реактор, бо той перегрівся. А тим часом, понеділковий "я" солодко спав, час від часу облизуючись, що мене страшенно дратувало. Голодний, втомлений, не стуливши очей всю ніч, я прийнявся за сніданок, і якраз витирав тарілки, коли ракета увійшла до наступного гравітаційного вихору.
Я бачив себе понеділкового, бачив, як він, прив'язаний до крісла, очманіло дивиться, як я у вівторок смажу яєчню. Потім, від різкого поштовху я втратив рівновагу, у мене потемніло в очах, і я впав. Прокинувшись на підлозі серед битого посуду, я помітив біля самого свого обличчя ноги людини, що стояла наді мною.
— Вставай, — сказав він, піднімаючи мене. — Ти не забився?
— Ні, — відповів я, спираючись руками об підлогу; мене нудило.
— Ти з якого дня тижня?
— З середи. Йдемо, треба швидко полагодити кермо, шкода втрачати час!
— А де той, понеділковий? — запитав я.
— Його вже немає, тобто, очевидно, це ти.
— Як це я?
— Довго пояснювати…Понеділковий став в ніч з понеділка на вівторок вівторком і так далі…
— Не розумію!
— Неважливо, це від незвички. Скоріше, не втрачатимемо часу!
— Зараз, — відповів я, залишаючись на підлозі. — Сьогодні вівторок. Якщо ти з середи і, до цієї хвилини в середу, кермо досі не полагоджене, означає, щось перешкодить нам його встановити; інакше ти в середу вже не умовляв би мене, щоб я у вівторок лагодив його разом з тобою.
