Помста - Бунін Іван

З книги "Темні алеї"

Переклад Олександра Грязнова

В пансіоні у Каннах, куди я приїхав у кінці серпня з наміром купатися в морі і писати з натури, ця дивна жінка пила щоранку каву і обідала за окремим столиком з незмінно зосередженим, похмурим виглядом, ніби нікого і нічого не бачачи, а після кави кудись ішла майже до вечора. Я жив у пансіоні вже з тиждень і все ще з цікавістю поглядав на неї: чорне густе волосся, велика чорна коса, що обвивала голову, сильне тіло у червоній з чорними квітами сукні із кретону, красиве, грубувате обличчя – і цей похмурий погляд… Подавала нам ельзаска, дівчина років п'ятнадцяти, але з великими грудьми і широким задом, дуже повна дивовижно ніжною і свіжою повнотою, на рідкість дурненька і мила, яка на кожне слово розквітала переляком і посмішкою, і от, зустрівши її якось в коридорі, я спитав:

— Dites, Odette, qui est cette dame? (Скажіть, Одетто, хто ця дама?)

Вона, з готовністю і до переляку і до посмішки, підняла на мене масляно-голубі очі:

— Quelle dame, monsieur? (Яка дама, пане?)

— Mais la dame brune, la-bas? (Дама брюнетка, там?)

— Quelle table, monsieur? (Який стіл, пане?)

— Numbro dix. (Номер десять.)

— C'est une russe, monsieur. (Це росіянка, пане.)

— Et puis? (Ну, і…)

— Je n'en sais rien, monsieur. (Я нічого не знаю, пане.)

— Est-elle chez vous depuis longtemps? (Вона у вас давно?)

— Depuis trois semaines, monsieur. (Три тижні, пане.)

— Toujous seule? (Завжди одна?)

— Non, monsieur. Ily avait un monsieur… (Ні, пане. Був один чоловік…)

— Jeune, sportif? (Молодий, спортивний?)

— Non, monsieur. Trus pensif, nerveux… (Ні, пане. Дуже задумливий, нервовий...)

— Et il a disparu un jour? (І одного дня він зник?)

— Mais oui, monsieur… (Так, пане…)

" Так, так! – подумав я. – Тепер дещо зрозуміло. Але куди це зникає вона щоранку? Все його шукає?"

Другого дня, невдовзі після кави, я, як завжди, почув у відкрите вікно своєї кімнати хрускіт гальки у садочку пансіону, визирнув: вона, як завжди простоволоса, під парасолькою того ж кольору, що і сукня, кудись ішла швидким кроком у червоних босоніжках. Я схопив палицю, канотьє і поспішив за нею. Вона з нашого провулку повернула на бульвар Карно, — я теж повернув, сподіваючись, що вона у своїй постійній зосередженості не озирнеться і не відчує мене. І справді – вона жодного разу не озирнулась аж до вокзалу. Не озирнулась і на вокзалі, заходячи в купе вагону третього класу. Поїзд ішов у Тулон, я про всяк випадок взяв квиток до Сен-Рафаеля, піднявся у сусіднє купе. Їхала вона, вочевидь, недалеко, але куди? Я висовувався у вікно в Напулі, в Теулі… Нарешті, висунувшись на хвилинній зупинці в Трейясі, побачив, що вона іде вже до виходу зі станції. Я вискочив з вагону і знову пішов за нею, тримаючись, однак, на деякій відстані. Тут довелось іти довго – і по звивистому шосе вздовж урвищ над морем, і по крутих кам'янистих стежках крізь дрібний сосновий ліс, якими вона скорочувала шлях до берега, до заток, що зрізують берег у цій скелястій, вкритій лісом і безлюдній місцевості, цей схил прибережних гір. Наближався полудень, було жарко, повітря непорушне і густе від запаху гарячої хвої, ніде ні душі, ні звуку, — тільки пиляли, скрекотіли цикади, — відкрите на південь море блищало, стрибало великими срібними зірками… Нарешті вона збігла по стежці до зеленої затоки між сангіновими стрімчаками, кинула парасольку на пісок, швидко роззулась, — була босоніж, — і стала роздягатися. Я ліг на кам'яний прямовисний схил, під яким вона розстібувала свою похмуро-квітчасту сукню, дивився й думав, що, певне, і купальний костюм у неї такий же зловісний. Та ніякого костюма під сукнею не виявилося, — була одна коротка рожева сорочка. Скинувши і сорочку, вона, вся коричнева від засмаги, сильна, міцна, пішла по камінню до світлої, прозорої води, напружуючи красиві щиколотки, посмикуючи крутими половинками заду, виблискуючи засмагою стегон. Край води вона постояла, — напевне, мружачись від її сліпучості, — потім зашуміла в ній ногами, присіла, занурилася до плечей і, обернувшись, лягла на живіт, підтягнулась, розкинувши ноги, до піщаного прибережжя, поклала на нього лікті і чорну голову. Оддалік широко і вільно тріпотіла колючим сріблом рівнина моря, замкнуту затоку і весь її скелястий затишок все гарячіше пекло сонце, і така тиша стояла в цій спекотній пустелі скель і дрібного південного лісу, що чути було, як іноді набігала на тіло, що лежало ниць піді мною, і збігала з його блискучої спини, роздвоєного заду і міцних розкинутих ніг прозора скляна хвиля. Я, лежачи і визираючи з-за каменів, усе більше переймався виглядом цієї чудової голизни, все більше забував безглуздість і нахабство свого вчинку, трохи підвівся, закурюючи від хвилювання люльку, — і раптом вона теж підняла голову і запитально подивилася на мене знизу догори, продовжуючи, однак, лежати, як лежала.

Я встав, не знаючи, що робити, що сказати. Вона заговорила перша:

— Я всю дорогу чула, що позад мене хтось іде. Чому ви поїхали за мною?

Я вирішив відповідати, нічого не вигадуючи:

— Пробачте, з цікавості…

Вона перебила мене:

— Так, ви, вочевидь, цікаві. Одетта мені сказала, що ви розпитували її про мене, я випадково чула, що ви руський, і тому не здивувалась – усі руські надто цікаві. Але чому все-таки ви поїхали за мною?

— Все через ту цікавість, — зокрема, і професійну.

— Так, знаю, ви живописець.

— Так, а ви живописні. Крім того, ви кожен день кудись ішли вранці, і це мене інтригувало, — куди, навіщо? – пропускали сніданки, що не часто трапляється з мешканцями пансіонів, та й вигляд у вас був не зовсім звичайний, на чомусь зосереджений. Тримаєтесь ви самотньо, мовчки, щось нібито приховуєте у собі… Ну, а чому я не пішов, як тільки ви стали роздягатися…

— Ну, це якраз зрозуміло, — сказала вона.

І, помовчавши, додала:

— Я зараз вийду. Відверніться на хвилину і потім ідіть сюди. Ви мене теж зацікавили.

— Нізащо не відвернусь, — відповів я. – Я художник, і ми не діти.

Вона знизала плечем:

— Ну, добре, мені однаково…

І встала у весь зріст, показуючи всю себе спереду у всій своїй жіночій силі, не поспішаючи пройшла по гальці, накинула на голову свою рожеву сорочку, потім відкрила в ній своє серйозне лице, опустила її на мокре тіло. Я збіг до неї, і ми сіли поруч.

— Крім люльки, у вас є, можливо, і цигарки? – спитала вона.

— Є.

— Дайте мені.

Я дав, запалив сірник.

— Дякую.

І, затягуючись, вона стала дивитися у далеч, ворушачи пальцями ноги, не обертаючись; раптом сказала іронічно:

— То я ще можу подобатися?

— Ще б пак! – вигукнув я. – Прекрасне тіло, чудове волосся, очі… Тільки дуже вже недобрий вираз обличчя.

— Це тому, що я справді маю одну злу думку.

— Я так і думав. Ви з кимось недавно розлучились, хтось вас залишив…

— Не залишив, а кинув. Втік від мене. Я знала, що він пропащий чоловік, та я його якось любила. Виявилось, що любила просто негідника. Зустрілася я з ним місяця півтора тому в Монте-Карло. Грала того вечора в казино. Він стояв поруч, теж грав, слідкував божевільними очима за кулькою і все вигравав, вигравав раз, два, три, чотири… Я теж усе вигравала, він це бачив і раптом сказав: "Шабаш! Assez!" — і повернувся до мене: "N'est-ce pas, madame?" (Досить! Чи не так, мадам?) Я, сміючись, відповіла: "Так, шабаш!" — "Ах, ви росіянка?" — "Як бачите". – " Тоді йдемо пити-гуляти!" Я подивилась – дуже побитий життям, але елегантний з вигляду чоловік… Решту неважко відгадати.

— Так, неважко. Відчули себе за вечерею близькими, говорили без кінця, здивувались, коли надійшов час розлучатись…

— Справді так. І не розлучились, і почали розтринькувати усе вигране. Жили в Монте-Карло, в Тюрбі, у Ніцці, снідали й обідали в шинках на дорозі між Каннами і Ніццою, — ви, певне, знаєте, чого це варте! – жили один час навіть в готелі на Cap d'Antibes, удаючи з себе багатих людей… А коштів залишалося все менше, поїздки в Монте-Карло на останні гроші закінчились крахом… Він став кудись зникати і повертатись знову з грошима, хоч привозив дурниці – франків сто, п'ятдесят… Потім десь продав мої сережки, обручку, — я була колись заміжня, — золотий натільний хрест…

— І, звичайно, запевняв, що ось-ось звідкись одержить якийсь великий борг, що у нього є відомі і заможні друзі і знайомі.

— Саме так. Хто він, я і зараз точно не знаю, він уникав говорити докладно і ясно про своє минуле життя, і я якось неуважно ставилась до цього. Ну, звичайне минуле багатьох емігрантів: Петербург, служба у блискучому полку, потім війна, революція, Константинополь… В Парижі, завдяки минулим зв'язкам, нібито влаштовувався і завжди може влаштуватись дуже непогано, а поки що – Монте-Карло або ж постійна можливість, як він говорив, перехопити в Ніцці у якихось титулованих друзів… Я вже падала духом, приходила у відчай, та він тільки усміхався: "Будь спокійна, покладись на мене, я вже зробив деякі серйозні демарші в Парижі, а які саме, це, як кажуть, не жіночого розуму справа…"

— Так, так…

— Що так?

І вона раптом обернулась до мене, зблиснувши очима і далеко відкинувши погаслу цигарку.

— Вас це потішає?

Я схопив і стиснув її руку.

— Як вам не соромно? Ось напишу вас Медузою або Немезидою!

— Це богиня помсти?

— Так, і дуже зла.

Вона печально усміхнулася:

— Немезида! Яка вже там Немезида! Ні, ви хороший… Дайте ще цигарку. Навчив курити… Всьому навчив!

І, закуривши, знову почала дивитися вдалину.

— Я забув вам сказати ще те, як я здивувався, коли побачив, куди ви їздите купатися, — ціла подорож кожен день і з якою метою? Тепер розумію: шукаєте самотності.

— Так.

Сонячний жар тік усе густіше, цикади на гарячих, пахучих соснах пиляли, скреготіли все наполегливіше, несамовитіше, — я відчував, як повинні бути розпечені її ноги, відкриті плечі, її чорне волосся, і сказав:

— Перейдімо у тінь, дуже вже пече, і докажете мені вашу печальну історію.

Вона отямилась.

— Перейдімо…

І ми обійшли півколо затоки і сіли в світлій і гарячій тіні під червоними скелями. Я знову взяв її руку і залишив у своїй. Вона не помітила цього.

— Що ж тут доказувати? – сказала вона. – Мені вже якось розхотілося згадувати всю цю дійсно дуже печальну і ганебну історію. Ви, вірогідно, думаєте, що я звична утриманка то одного, то іншого шахрая.