Ведмежа Джонні - Сетон-Томпсон Ернест

І

Джонні — так звалося химерне маленьке ведмежатко, що жило зі своєю матір’ю Грампі1 в Єллоустонському парку. Було там ще багато інших ведмедів, які уподобали околиці готелю "Фонтан". Вони почували себе там, як у себе вдома.

Управитель готелю загадав вивозити покидьки з кухні в ліс на сусідню простору галявину, щоб ведмеді мали харч протягом туристського сезону. Щороку їх надходило туди більше й більше, бо парк оголосили заповідником, де всі дикі тварини могли почувати себе в цілковитій безпеці. Звірі пристали на умови перемир’я, запропоновані людиною, і багато кому з них обслуга готелю дала прізвиська, що пасували до їхнього вигляду та вдачі.

Худого чорного ведмедя з дуже довгими лапами прозвали Довготелесим Джімом. Рудомизим прозвали іншого чорного ведмедя, що його шерсть здавалася присмаленою. Дуже товстого, ледачого ведмедя, який звичайно їв лежачи, охрестили Гладуном. Двох пелехатих недолітків, що ходили завжди в парі, назвали Близнятами. Але найбільшої слави зажили Грампі та маленький Джонні.

Грампі відзначалася серед усіх чорних ведмедів своєю величиною та злостивістю, а Джонні,— очевидячки, її одиначок — був надзвичайно докучливий малюк: він безперестанку або гарчав, або скиглив. Можливо, він хворів, бо здорові ведмежата не скиглять просто з доброго дива — так само, як і здорові діти. І справді, у Джонні був хворий вигляд: таких миршавих ведмежат у парку ще ніхто не бачив. За всіма ознаками, він хворів на нетравлення шлунка. Це спало мені на думку, коли я побачив, якою жахливою мішаниною запихався Джонні на тій галявині. Він куштував усе, що попадалось на очі. А мати у всьому потурала своєму дитяті — отже, сама й була винна, що воно нездужало.

Джонні мав тільки три здорові лапи. Хутро у нього було якесь рудувате, шолудиве, лапи тонкі, зате вуха та живіт аж надто великі. Але мати обожувала синочка. Мабуть, вона вважала його красунчиком, принцом серед ведмежат — і, як і слід сподіватися, зовсім розпестила його. Грампі завжди ладна була терпіти які завгодно неприємності заради сина, а він тільки радів, коли вдавалося вплутати матір в халепу. Дарма, що хирявий і хворий, Джонні був зовсім не дурень: він добре знав, чого йому треба і як домогтися свого від матері.

II

Познайомився я з Джонні й Грампі влітку 1897 року, коли прибув у Єллоустонський парк вивчати життя та звичаї тварин. Мені сказали, що в лісі, поблизу готелю, можна щодня бачити ведмедів. Спочатку я не йняв віри цим розповідям. Але через п’ять хвилин після приїзду, вийшовши чорним ходом з готелю, я зустрівся вічна-віч із великою чорною ведмедицею та її двома малятами.

Я прикипів до місця, добре-таки злякавшись. Ведмеді й собі зупинилися, присіли на задні лапи й почали роздивлятися мене. Потім ведмедиця-мати видала чудний звук, ніби закашляла: "Коф-коф",— і поглянула на найближчу сосну. Очевидячки, малята зрозуміли, чого вона од них хоче, бо подалися до того дерева й подряпалися вгору, наче пара мавпенят. А коли відчули себе нарешті в безпеці, то посідали, мов хлопчаки, тримаючись передніми лапами за гілки та дригаючи задніми в повітрі, і стали стежити за тим, що діялося внизу.

Ведмедиця, все ще на задніх лапах, помалу наблизилась до мене, і мені стало моторошно, бо на зріст вона була добрих шість футів і, напевно, нічого не знала про магічну силу людського погляду.

У мене не було навіть палиці, щоб оборонитись від неї, і коли вона глухо загарчала, я хотів уже позадкувати до готелю, хоч мене й запевняли перед тим, що ведмеді досі ніколи не порушували мирних взаємин з людьми. Однак саме в цю хвилину ведмедиця зупинилась. Вона стояла футів за тридцять і мовчки розглядала мене. Вона начебто вагалась, але кінець кінцем, очевидячки, дійшла висновку: "Хоч ця людина, можливо, й не має недобрих намірів, але наражати своїх малят на небезпеку ні в якому разі не слід".

Вона поглянула вгору, на своїх годованців, і якось жалібно заскавуліла: "Ир-р-р, ир-р-р". А вони, як слухняні діти, зразу ж полізли вниз. В їхніх рухах не було нічого вайлуватого або, як ми кажемо, "ведмежого". Вони легесенько перестрибували з гілки на гілку, аж поки не скочили на землю, і тоді всі гуртом подались до лісу.

Мене дуже зворушила слухняність ведмежат. Вони одразу виконували всі накази матері. Їм і на думку не спадало зробити щось по-своєму. Незабаром я зрозумів, що поводились вони так неспроста, бо за непослух вона дала б їм такого прочухана; від якого довгенько потім довелося б скавуліти.

Отак я став свідком чудової сценки з родинного життя ведмедів. Вже заради неї варто було сюди приїхати. Але мої друзі в готелі сказали, що це не найкраще місце для спостерігання ведмежого життя. Мені слід піти до звалища, на чверть милі далі в ліс. Вони сказали, що там я вже досхочу надивлюся на ведмедів.

Удосвіта другого дня я пішов у сосновий ліс, до місця ведмежих бенкетів, і заховався в найближчих кущах.

Незабаром з лісу вийшов великий чорний ведмідь, підійшов до звалища й заходився порпатися в купі, пожираючи покидьки. Він поводився дуже насторожено, при найменшому шумі присідав і озирався або сполошено відбігав на кілька кроків. Коли з’явився ще один чорний ведмідь, він нашорошив вуха і чкурнув у сосняк. Але й другий ведмідь поводився так само несміливо — й кінець кінцем подався геть, коли я випадково сколихнув кущ, вишукуючи собі краще місце для спостереження.

Спочатку я теж нервувався. Адже в парку нікому не дозволялось мати при собі зброю. Та несміливість ведмедів підбадьорила мене, і я став думати тільки про те, щоб добре роздивитись на лісове життя тих великих волохатих звірів.

Мені заманулось побачити їх зблизька, і я вирішив покинути своє місце в кущах, бо звідти до смітника було не менше як сімдесят п’ять ярдів. А коло самого звалища кущів не було. Отже, я зробив те, що тільки й залишилось мені зробити: підійшов до купи, видовбав у ній яму, де б можна було сховатись, і засів там на цілий день серед запашних капустяних качанів, картопляного лушпиння, консервних бляшанок та смороду зіпсованого м’яса. Місцина та подобалася мені далеко менше, ніж мухам. І справді, там так пахтіло, що коли я повернувся ввечері додому, мене не пустили в готель, аж поки я не переодягся в лісі.

Висидіти на смітнику цілісінький день було нелегко, але зате я досхочу надивився на ведмедів.

Коли вважати, що кожний ведмідь приходив тільки один раз, то я бачив понад сорок ведмедів. Але це, звісно, було не так, бо ведмеді йшли геть, а потім знову верталися. З певністю я можу твердити, що бачив їх принаймні тринадцять, бо саме стільки я нарахував їх навколо себе за один раз.

Увесь той день я не випускав з рук ні альбому, ні записної книжки. Я занотовував усіх ведмедів, які виходили з лісу, і врешті навчився розрізняти окремих звірів за їхньою вдачею та поведінкою.

Частенько доводиться чути від не дуже спостережливих людей, що всі тварини одного виду схожі між собою. Насправді вони відрізняються одна від однієї так самісінько, як і людські істоти. Інакше як би могла доросла тварина пізнавати свою пару або малюки — свою матір? Адже вони ніколи не помиляються. Ведмеді, що бенкетували на лісовій галявині, були добрим прикладом до цього правила. Кожен мав свою вдачу і свою зовнішність, і жодного з них неможливо було сплутати з іншим.

Мені пощастило виявити ще один цікавий факт: я чув, як стукотіли дятли кроків за сто від моєї схованки, як щебетали синички та сойки, чув навіть, як білка пробігала по сухому листі, але я зовсім не чув ходи жодного з тих ведмедів. Їхні великі м’які лапи ступали так обережно, що їх не могла зрадити ні суха галузка, ні сухе листя,— от. як засвоїли вони мистецтво ходити в лісі безшумно.

III

Увесь ранок на галяві не вибували ведмеді. Іноді вони проходили зовсім близько від моєї схованки, але мене не помічали. Якщо не рахувати одної чи двох коротких сутичок, нічого цікавого не трапилось. Та десь о третій настало пожвавлення.

На звалищі саме обідали чотири великі ведмеді. Посередині розплатався на всю свою довжину Гладун — безтурботний і щасливий. Іноді він попихкував, висуваючи щоразу далі й далі свого язика, схожого на довгу червону гадюку, в пошуках за ласими шматочками,— аби тільки не рухатися з місця!

Позад нього Довготелесий Джім старанно вивчав анатомію стародавнього омара. Нічого подібного бачити йому досі не доводилось, але в країні ведмедів завжди керуються правилом: "Якщо не знаєш — покуштуй". Це правило й допомогло йому впоратись із омаром.

Ще два ведмеді з дивовижною спритністю вилизували бляшанки з-під консервованих фруктів. Придержуючи бляшанку однією лапою, вони раз у раз посилали свої довгі язики у вузький отвір, обминаючи гострі краї й вилизуючи її начисто.

Ця мирна сцена тривала досить довго, щоб я міг її змалювати, але скінчилася дуже несподівано.

Я помітив якийсь рух на вершечку горба в тій стороні, звідки приходили ведмеді. За мить на галявину вийшла велика чорна ведмедиця з маленьким ведмежатком. Це була Грампі та її синок — маленький Джонні.

Стара ведмедиця попрямувала до звалища, де саме йшов бенкет. За нею шкутильгав Джонні. Він скавулів, ідучи за матір’ю, а та турботливо поглядала на нього, наче квочка на своє єдине курча. Кроків за тридцять від звалища Грампі обернулась до свого синочка і сказала йому приблизно таке: "Джонні, дитинко моя, мені здається, що тобі краще почекати тут, доки я порозганяю тих гультяїв".

Джонні слухняно зупинився. Але йому хотілось бачити, що буде далі, отож він присів на задні лапи, витріщив оченята й насторочив вуха.

Грампі наблизилась до чотирьох ведмедів величною ходою і погрозливо загарчала. Але ті були надто захоплені своїм ділом і не звернули на неї уваги. Що з того, коли ще один ведмідь приєднається до їхнього бенкету? За кілька кроків од звалища Грампі видала цілу низку гучних звуків, схожих на кашель, і кинулася в атаку. Дивно, що ведмеді навіть не подумали оборонятись. Тільки вони побачили, з ким мають справу, як кинулися врозтіч і чкурнули до лісу.

Довготелесому Джімові дуже стали в пригоді його довгі лапи. Два інші ведмеді не відставали од нього. Тільки бідний Гладун, сопучи й перевалюючись, як усі гладуни, біг надто повільно, та ще й подався на своє лихо, простісінько туди, де сидів Джонні.