Затятий - Моравіа Альберто

Коли липневого ранку я куняв у затінку евкаліптів біля недіючого фонтана на площі Мелоццо да Форлі, до мене підійшли двоє чоловіків та дівчина і попросили підвезти їх до Лідо ді Лавіньо. Домовляючись про плату, я роздивився їх.

Один був русявий, опасистий здоровань з невиразним понурим лицем й очима порцелянової блакиті за темними окулярами, років тридцяти п'яти. Другий — молодший, чорнявий, з густою чуприною, в окулярах у черепаховій оправі, запопадливий, худорлявий, певно, студент. Найхудішою була дівчина з тонким довгобразим обличчям, яке обрамляло розпущене волосся, щупла, у своєму зеленому жакетику вона скидалася на змійку. Але губи в неї були повні, рожеві, а гарні чорні очі блищали, як дві вуглинки. Те, як вона дивилася на мене, викликало в мене бажання пристати на їхні умови.

Я погодився на першу ж плату, яку вони запропонували, і ми рушили — русявий сів поруч мене, інші — позаду.

Я перетнув увесь Рим, щоб потрапити на вулицю за собором Святого Павла, бо це найкоротший шлях на Анціо. Там я заправив автомобіль і тоді на великій швидкості помчав далі. Я гадав, що туди кілометрів із п'ятдесят, а виявилось, усього дев'ять з половиною. Ми приїхали близько одинадцятої, саме в пору, щоб купатись у морі.

Дівчина сподобалась мені, і я сподівався познайомитися з нею. На вигляд вони були не з заможних — двоє чоловіків вимовою скидались на іноземців, можливо, переселенці, із тих, що живуть у таборах під Римом. Дівчина ж була італійка, навіть римлянка, але теж не з багатих, покоївка або прасувальниця чи щось до того. Отак, міркуючи про них, я прислухався, як у мене за спиною дівчина й чорнявий розмовляли і сміялися. Найбільше хихотіла вона, бо, як я помітив, була трохи простакувата і вертлява, наче захмеліла змійка.

На це її хихотіння русявий тільки морщив ніс, на якому були темні сонцезахисні окуляри, але мовчав, навіть не озирався. Щоправда, досить було підвести очі до дзеркальця над лобовим склом, щоб бачити все, що діється позаду.

Ми проминули монастир Траппістів[1], Експо-42 і помчали до анційського перехрестя. Тут я збавив швидкість і спитав русявого, що сидів поруч, куди їх довезти.

У затишну місцину, де нема людей... Хочемо побути самі, — відповів він.

Тут тридцять кілометрів безлюдного пляжу, — мовив я, — вибирайте самі куди.

Нехай він сам вибере, — вигукнула дівчина і захихотіла, наче б не знати на який дотеп.

На Лідо ді Лавіньо завжди людно, — мовив я, — та я повезу вас в одне місце, де нема жодної живої душі. Це неподалік.

Дівчина знову зареготала і поплескала мене рукою по плечу:

— Оце правильної Ти догадливий, відразу збагнув, чого нам треба.

Я не знав, як розцінити той жест; він трохи збентежив мене, але й трохи збадьорив. Білявий понуро мовчав, а згодом озвався:

— Піно, як на мене, тут нічого сміятися!

Ми мчали далі.

Було спечно, без вітру, дорога сліпила очі. Двоє на задньому сидінні весь чає голосно розмовляли, хихотіли, а тоді враз умовкли. А це було гірше, бо я помітив, як русявий зиркнув у дзеркальце над лобовим склом, а тоді насупився, наче б побачив щось не до шмиги собі.

З одного боку дороги тяглися стернисті поля, а з другого — густі зарості. Біля щита про заборону полювання я звернув на звивистий путівець. Узимку я ходив туди полювати, саме там я знав місце, яке годі відшукати невтаємниченій людині. За чагарями ріс сосняк, а далі був пляж і море. У сосняку, як мені було відомо, під час висадки біля Анціо американці порили траншеї, де й дотепер валялися поіржавілі ящики, порожні гільзи, і люди обминали те місце, бо боялися мін.

Пекло сонце, і весь отой вкритий заростями простір мінився яскравими барвами, сліпив. Путівець вів прямо, потім збочував у просіку, а далі знов губився серед чагарів. Незабаром виринули сосни з обшмаганими вітрами зеленими верхами, що між рудуватих стовбурів, здавалось, пливли на тлі неба та сліпучого лазурового моря.

Я погнав навпростець, бо дороги серед тих кущів не було видно, і незабаром в автомобіля тріснула ресора.

Коли я пильно вдивлявся вперед, русявий зненацька штовхнув мене всім тілом так сильно, що я мало не вивалився з машини.

— Що таке ! — люто скрикнув я і загальмував.

У цю ж мить позаду щось ляснуло, І я остовпів, побачивши на лобовому склі пробоїну та сіточку дрібненьких тріщин навколо неї. Кров похолола мені в жилах, і з криком "убивці" я хотів уже був вискочити з кабіни, та чорнявий, що стріляв, уперся дулом пістолета мені в спину:

— Ані руш!

— Чого ви хочете від мене? — розгублено спитав я.

Якщо б той бевзь тебе не штовхнув, не треба було б тепер пояснювати. Нам потрібна твоя машина! — озвався чорнявий.

— Я тобі не бевзь! — процідив крізь зуби русявий.

— А хто ж, як хочеш знати. Хіба ми не домовилися, що стрілятиму я? Чого лізеш?

— Ми домовилися також, що ти не чіпатимеш Піну, — огризнувся русявий. — І ти порушив умову!

Дівчина знову зайшлася сміхом і мовила:

— Ми пропали!

— Чому?

— Бо він поїде тепер до Рима і заявить на нас!

— І добре зробить, — кинув русявий.

Він витяг з кишені сигарету і закурив.

Чорнявий нерішуче озирнувся на дівчину:

— То що ж робити?

Я глянув у дзеркало і побачив, як вона, забившись у куток, показує на мене вказівним пальцем, мов кажучи: "Прикінчте його!"

Я знову похолов, але тут же мені відлягло на серці, бо чорнявий рішуче промовив:

— Ні, є речі, які я роблю тільки один раз... Коли вже промахнувся, тепер і пальцем не поворухну.

— Та що ви мені тут витворяєте? — наважився я. — Хто вам дасть на таксі документи? Хто покриє іншим лаком?

Я все більше переконувався, що ніхто з них до пуття не знає, що діяти. Тепер, коли їм не вдалося мене вбити, вони не наважувались навіть пограбувати мене.

— Не журися, у нас усе є! — промовив чорнявий.

Але русявий похмуро кинув:

— Нічого в нас немає, є тільки двадцять тисяч лір на трьох і пістолет, що не стріляє.

Я глянув у дзеркало і помітив, що дівчина знову показує на мене. Я не витримав:

— Синьйорино, в Римі цей жест коштуватиме вам кілька років каторги, якщо не більше.

Я напівобернувся до чорнявого, який все ще впирався пістолетом мені в спину, й роздратовано крикнув:

— Ну, чого чекаєш? Стріляй, боягузе нещасний! Стріляй!

Мій голос лунко пронісся серед глибокої тиші. Дівчина вже приязніше вигукнула:

— Знаєте, хто тут найхоробріший? Він! — І вона кивнула на мене. Чорнявий пробурмотів щось, наче прокльон, сплюнув, а тоді, розчинивши дверцята, вискочив з машини і став переді мною біля віконця.

— Кажи, скільки хочеш, щоб відвезти нас до Рима і не заявити на нас? — процідив він.

Я збагнув, що небезпека минула, отож неквапом проказав:

— Нічого мені не треба... Я й так повезу вас у Реджіна Коелі[2], всіх трьох.

Треба віддати йому належне, чорнявий не злякався, але надто вже був у розпачі, бо тільки сказав роздратовано:

— Тоді я тебе вб'ю.

— Спробуй... Кажу тобі, нікого ти не вб'єш... І знай, я ще побачу ваші пики за гратами — твою, твоєї шелихвістки та його.

— Ну годі! — промовив він тихо, і я зрозумів, що він украй розгнівався. І справді, відступивши трохи назад, він звів на мене пістолет.

На щастя, дівчина скрикнула:

— Перестань! Замість дати гроші, ти пхаєшся зі своїм пістолетом. Забирайся! Вона нахилилася до мене і потріпала пальцем по вуху, але непомітно для тих двох. Це мене дуже збентежило, бо ж, як я вже сказав, вона таки припала мені до вподоби, та й сам чомусь був переконаний, що теж подобаюся їй. Я глянув на чорнявого, який все ще тримав пістолет, спрямований на мене, а тоді нишком на дівчину, що не спускала з мене своїх чорних, блискучих як вуглинки, очей.

— Тримайте при собі ваші гроші! — озвався я. — Я не розбійник, як ви. А до Рима я вас не повезу. Візьму тільки її, бо вона жінка.

Я сподівався, що вони заперечать, та, на мій подив, русявий відразу вискочив з машини і випалив:

— Щасливої дороги.

Чорнявий опустив пістолета. Дівчина, все веселенька, сіла поруч мене.

— Тоді бувайте! Будемо сподіватися, що скоро потрапите за грати, — мовив у відповідь я.

І я поїхав, тримаючи кермо однією рукою, бо другу вона затисла в своїй долоні. Я анітрохи не сумнівався, що ті двоє зрозуміли, чому я виявився таким поступливим до дівчини.

Я звернув на дорогу і проїхав зо п'ять кілометрів, не озвавшись і словом. Дівчина стискувала мою руку в своїй долоні, І цього мені було досить.

Тепер я шукав безлюдну місцинку, але зовсім з інших міркувань, ніж вони. Та коли я хотів був збочити на стежку, що вела до моря, вона поклала руку на кермо:

— Ні! Що ти? Їдемо до Рима!

— До Рима поїдемо увечері! — глянув я на неї.

— То і ти такий, як вони. Такий самий. Я бачу, — мовила вона.

Вона запхикала, вся якось обм'якла, збайдужіла — відразу видно, що грала комедію. Коли я намагався image10обійняти її, сахалася то в один бік, то в другий і не дозволяла навіть поцілувати себе.

У мене кров гаряча, і я не витримав. Утямивши, що вона загравала зі мною і що я у цьому клятому рейсі набрався страху, згайнував час і бензин, вкрай розгніваний, я відштовхнув її:

— Та котись ти!

Нітрохи не образившись, вона зіщулилась у кутку. Я рушив, і аж до самого Рима ми мовчали.

У Римі я зупинив машину, відчинив дверцята і кинув:

— Сходь! Мерщій!

— Як це! Ти щось маєш до мене? — наче здивувалась вона.

Я обурився:

— Ще й питаєш? Хотіла вбити мене, через тебе втратив цілу днину, бензин, гроші! І ще нічого до неї не маю?! Дякуй богові, що не повіз тебе в поліцію!

І знаєте, що вона мені сказала?

— Який ти затятий!

Тоді вийшла і, неквапом, гордо та визивно, вихиляючись у своїй зміїній жакетці, подалась поміж машин, в отой вуличний потік площі Сан Джованні.

Вражений, я тільки дивився їй услід, аж поки вона не зникла.

Цієї хвилі хтось вскочив у таксі і гукнув:

— До площі Пополо!

[1] Траппісти — ченці католицького ордену.

[2] Реджіна Коелі — римська тюрма.