Брехня - Надія Борзакова

Дерек, якому не подобалася моя робота тільки зрадів. І ненав'язливо зронив, що я могла б спробувати «зайнятися чимось нормальним», а саме обійняти посаду ще одного помічника юриста, яка дуже вчасно стала вакантною.

Жодного блату, Вікі. Витримаєш співбесіду з моїм батьком і його вірним Санчо Панса будеш працювати. Як не витримаєш, навіть я нічого не зроблю.

Потрібно було відмовитися. Зараз я це розуміла. А тоді ... Мені було всього дев'ятнадцять. І, хоч я вже досить сильно змінилася, частка наївної віри ще жила всередині.

Віри в людей, в дружбу, може навіть в любов. У хлопця, який дійсно був вірний своїй обраниці, а мені - другом, як і обіцяв. Ще я розуміла - це шанс. І не тільки ніколи більше не вдавати з себе розкуту «дівчинку-запальничку», ловлячи хтиві погляди і відчуваючи себе всього лише сексуальним об'єктом ледь не з цінником на грудях. Плювати, що я не «працювала» таким чином, адже повішеному ярлику зовсім необов'язково відповідати реальності. Але і зайнятися, нарешті, тим до чого я стільки років себе готувала. Тим, чого прагнула. І я малодушно погодилася.

Войтех Камінський виглядав як актори, які виконують у фільмах ролі благородних і мудрих королів або ж не менш мудрих, але зовсім не шляхетних злодіїв. Трохи вище середнього зросту, підтягнутий, навіть трохи худорлявий чоловік з тонкими правильними рисами обличчя і розумними сірими очима. Тримався він підкреслено холодно, кидав уривчасті питання і навмисно створював незручні паузи. Їх безуспішно намагався заповнити «Санчо Панса» - Міхал Ожешко, його заступник і, власне, мій потенційний керівник. Повна протилежність босові і як дві краплі води схожий на свій прототип так тонко помічений начитаним Дереком.

Він широко посміхався навіть жартував і відпускав позитивні коментарі до моїх відповідей на питання пильно стежачи за реакцією. Менеджер з персоналу - молода жінка років тридцяти, імені якої я не запам'ятала майже весь час мовчала, роблячи позначки в моєму резюме. Тоді майнула думка, чи з усіма кандидатами на посаду молодших помічників проводить співбесіду президент компанії, або це просто Войтех захотів з якоїсь причини подивитися на мене.

Може він думав, я загрожую майбутнього союзу його сина з вельми перспективною нареченою Еленою Беднаж? Дівчина була дочкою «потрібної» Войтеху людини, так що його побоювання цілком зрозумілі, хоч і безпричинні. Адже до Дерека я ставилася як до брата і ні за що не завдала б йому болю.

Адже якби не було Елени і я зважилась «спробувати», це неминуче б сталося. В той момент мене вже починала навідувати думка, що швидше за все вже не просто можу нікого кохати. Що симпатія і фізичний потяг, які організували мені ще пару спроб побудувати стосунки після Арона, це все на що я здатна. А такого біса мало і воно нечесно, по відношенню до іншого.

На співбесіді мене тягнуло розсміятися. Ну або уточнити батькові Дерека, що вивести мене з себе або збентежити у нього не вийде, а до презирства мені не звикати.

Звичайно, я не зробила ні того, ні іншого. Але по завершенні прийшла до висновку - цієї роботи мені не бачити. І нехай. Зрештою, гроші батькам віддані, заощадження є, економити я вмію, а рішення знайти нормальну роботу було несвідомо прийняте вже в той момент, коли я отримала «вигідну» пропозицію-наказ. Однак мені подзвонили всього лиш три дні по тому і запитали, коли мені зручно стати до роботи.

І знову я впоралася. Що до Дерека, він продовжував поводитись як і раніше. Представив усім, включаючи Елену, своєю подругою. Все очевидніша повага Войтеха нівелювала відверту недовіру і ледь приховуване презирство Діти, матері Дерека. Елені ж її самовпевненість заважала розгледіти реальний стан речей так само, як мені моя наївність.

Я стояла, притулившись до нагрітої сонцем огорожі і, закинувши до гори голову, дивилася на одну з вершин Пішохідного моста. Сонце нещадно сліпило навіть крізь окуляри, але я все одно не відводила очей.

- Там та-акий вид, маленька, - з блиском радісного передчуття в очах говорив Артем, - Все місто як на долоні. І здається що літаєш.

Раптом погляд його потемнішав, став напруженим і стурбованим.

- Але, якщо тобі страшно, ми не поліземо нагору, Віка, - теплі пальці погладили вилиці і трохи утримали лице, не дозволяючи відвернутися, - Тільки скажи і не будемо.

- Я не розумію, що відчуваю, - червоніючи, зізналася.

З тим, наскільки боялась висоти, страшно дійсно мало б бути. Але якщо так, то це почуття зникало у вирі безлічі інших. Нових, незнайомих, що хвилювали, змушували бажати тільки одного: щоб цей хлопець завжди був ось так само близько і не зводив з мене очей.

 - Але точно не боюся.

- Тоді просто схопи міцніше за руку і дивись тільки на мене, добре? Ні в якому разі не опускай голови і не поспішай. Оступитися не бійся. Пам'ятай, я поруч і тримаю тебе.

Я кивнула. Або точніше пару раз смикнула головою. Розум чомусь вихопив тільки деякі словосполучення. Ті, від яких серце солодко завмирало, а в животі щось весело тремтіло. Наче ті самі горезвісні метелики весело махали своїми яскравими різнокольоровими крильцями.

Артем спритно видерся на основу конструкції, що вела до вершини. Кілька секунд покопирсався із замкненими гратами, і вони зі скрипом відчинилися.

Потім він простягнув руку і, коли я за неї взялася, легко втягнув до себе. І впевненими кроками почав дертися нагору, ведучи мене слідом. Так, ніби ми піднімаємося максимум на якусь драбину.

Під тонкою тканиною його футболки бугрилися м'язи, промені вечірнього сонці гралися в волоссі. А далі попереду тільки безкрає синє-синє небо і мені здавалось, що ми літали в ньому самі. Голоси внизу, іржавий скрип кволих перил, біль від незграбних зіткнень з металевими конструкціями відволікала лише на миті.

Ось ми і на вершині. Спершись на перила, Артем заключив мене в обійми і міцно притиснув до твердої грудної клітки. Щокою я відчувала, як сильно б'ється його серце. Зовсім так само, як моє зараз. На повні груди вдихала його запах.