Мед для Ворона - Селена Рейні

– Боже! Я не хотів цього чути! І навіщо взагалі таким займатися, якщо в неї живіт такий, що вона власних ніг не бачить!

– Поговоримо про це в січні, – беззлобно буркнув.

Ворон пильніше подивився на друга: посіріле обличчя, втомлений погляд, нерівне дихання. То ось що чекає на нього самого через п’ять місяців? Жах! Саме в цей момент він отримав повідомлення від Софії.

– То як новину про те, що от-от у неї з’явиться братик, сприйняла Міра? – вирішив дещо підбадьорити друга Денис.

Вдалося. Микита з посмішкою розказував, що доки вони чекали Арсена Івановича та Лідію Степанівну, мала назбирала для братика у пологовий цілу торбу іграшок, аби йому не було там нудно.

І так, тема за темою, він протягом години заговорював Микиту. А коли вони повернулися до палати, то почули з-за дверей жіночий сміх. Збентежені відчинили двері.

Аліса сиділа на гімнастичному м’ячі, а Софія стояла позаду неї. І обоє до сліз реготали. Натомість лікар, який теж був у палаті, вдоволено кивав головою.

– Господи! – скрикнув Микита.

– О, наш татусь повернувся. Що ж, ходімо на пологи. Сьогодні буде просто. У вашої дружини правильний наставник. Коли народжуватимете ваша майбутня дружина, приходьте до мене, – звернувся лікар до Дениса. – Мені подобаються такі обізнані та веселі матусі.

Ворон лише спантеличено кивнув, бо це питання ще було не вирішено.

Микита та Аліса пішли за лікарем. А Денис взяв Софію за руку і повів униз.

– Я бачив кафе на першому поверсі. Тобі потрібно поснідати.

Вони провели у лікарні ще чотири години. А тоді отримали дзвінок від Микити, який попросив підійти їх до палати. Тихо постукали й почули:

– Проходьте.

Обережно увійшли.

– Познайомтесь з нашим сином, – гордо проказав Микита.

Малюк лежав у нього на руках, а Аліса відпочивала на ліжку. Аліса була змученою, але щасливою. А Микита нарешті припинив хвилюватися. Тепер його обличчя світилося радістю.

Щодо малюка, то навіть з рідким, темним волоссям, червоними щічками й синіми очиськами, він був красунчиком. Денис та Софія ще трохи помилувалися новонародженим, а тоді покинули щасливих батьків.

Денис вже вів Софію до стоянки з таксі, коли задзвонив його телефон. Обійняв дівчину, аби захистити від прохолодного вітру і відповів на дзвінок якоїсь стурбованої жінки.

Одним вухом Софії вдалося вловити суть розмови: у місто їхала делегація закордонних дипломатів. І їм десь потрібно було повечеряти. Денис сказав, що жоден з його закладів не готовий так швидко спланувати спершу фотосесію з фуршетом, а тоді й розкішний банкет для п’ятдесят політиків.

– Їдь, – тихо проказала йому Софія.

– Я зателефоную через кілька хвилин, – сказав у трубку і сховав телефон.

– Це складно організувати.

– Але реально. Такий захід – хороша реклама для твого нового ресторану.

– Я хотів, що б ми…

– Я чекатиму на тебе, – погладила щетину на щоках.

– Я проведу тебе додому, – поцілував її пальчики.

– Це зовсім в іншу сторону. Я доїду на таксі, – вказала на машини, які чергували під лікарнею.

Денис скривився, досі роздумуючи.

– Я чекатиму на тебе, – повторила йому в губи.

Він поцілував її. Швидко і пристрасно, ніби хотів насититися дівчиною перед короткою розлукою. А тоді, так само стрімко, як припав до неї, так раптово і відхилився.

– Добре відпочинь за день, бо вночі я не дозволю тобі заснути, – сказав, повівши її до таксі.

Він допоміг їй сісти, заплатив водієві наперед. Як тільки авто рушило, телефон у її кишені загудів. Зі здивуванням Софія зрозуміла, що відеодзвінок буде колективним: вона, Уляна, Дана та Ліна. І це о десятій ранку... Ліна у цей час міцно спить.

– Привіт, – проказала дівчатам.

Ті не відповіли й Софія відразу вловила заплакане обличчя Ліни.

– Я на кілька хвилин, – почала Ліна. – Просто вирішила, що хочу повідомити цю новину вам трьом відразу. Максим мене покинув.

– Ліно…, – протягнула співчутливо Софія.

– Все гаразд. Всі закохані на шляху до щастя повинні пройти перешкоду. Я думала, що була коханою. А виявилось – я перешкода.

– Маленька моя…, мені так шкода, – це була Дана.

– Ми можемо чимось допомогти? Хочеш, я приїду? – загорілася Уля.

– Ні, – заперечила Ліна. – Мені потрібно трошки побути самій. Все обдумати та переварити. І мене не буде у місті. Я зараз їду у Львів. А звідти полечу.

– Куди ти летиш? – Дана скоріше була схвильованою, аніж зацікавленою.

– Це секрет, – гірко скривила губи. – Але я обіцяю вам телефонувати. Все, мені час іти. За мною приїхала машина. Люблю вас, мої хороші.

І не чекаючи на їхню відповідь, відключилася.