Записки українського самашедшого - Ліна Василівна Костенко

Я дивлюся на них очима своєї молодості і впізнаю.

Були шістдесятники.

Була студентська революція на граніті.

Були протестні акції початку століття.

Тепер прийшло покоління Помаранчевої революції. І вже аж ці переможуть. Це вже не те щось середнє між бунтом і пиятикою, що прийшло у міжчассі, що тусувалося по кав’ярнях і застряло на пофіґізмі, коли потрібен був голос покоління, — це вже КЕХТ-покоління, якого ми ждали, і воно прийшло.

Я тільки боюся, що їх теж ошукають.

Що малий наш більше ніколи в житті ні в що не повірить.

Що друг мій не повернеться з Каліфорнії.

Що батько мій так і піде зі світу, не побачивши своєї України.

А найбільше боюся, що Тінейджер знову подивиться тим своїм дивним-наче-з-космосу-і-ніяких-позивних поглядом і одягне на голову навушники.

Під впливом революційних подій Борька перейшов на українську мову. Ґламур теж заговорила українською, — і що цікаво, цій вродливій вишуканій жінці це лише додало якогось несподіваного шарму.

Дружина моя жартома цитує Булгакова про «иностранца в сиреневом», який «очевидно, вследствие потрясения внезапно овладел до тех пор неизвестным ему языком».

Майдан — уже як всесвітній центр тяжіння. Кого тільки тут не зустрінеш! Бачив кількох своїх однокурсників, які давно вже повиїжджали, а тепер приїхали, і ми зустрілись, наче й не розлучалися.

Мій друг у Каліфорнії пакує валізи, повертається в Україну. Пише — все покину і полину, як у пісні. Його мати щаслива. Я радий. Але чогось бере сумнів. Може, сказати йому, щоб не поспішав?

А що, як справді спрацює закон маятника?

Після такої революції це ж може убити.

Але найбільша мені несподіванка — наш Лев, інвертований на пустелю. Я його зустрів на Майдані. Він мене обняв, наче нічого й не було. Де й подівся його сарказм і жовчність. Він рвучкий і привітний, у помаранчевій краватці. Працює у штабі опозиції. Недавно повернувся з округу з підбитим оком і синцем на всю щоку. Там була якась провокація, дійшло до тяжкої сутички. Я ніколи не бачив його таким. То ось у чому його розгадка — він інвертований на свободу!

Запрошую до нас на каву, каже: «Іншим разом, пізніше».

Мабуть, не хоче в такому вигляді потрапляти на очі Ґламур. Його нордична елегантність сильно контрастує з таким фінґалом під оком.

— Піжон, — каже дружина. — Хай бере приклад зі свого лідера. Його хіба ж так спотворили, а він виходить до людей, не боїться. І це з його вродою і звичкою подобатись. Ти думаєш, тільки жінкам залежить на цьому? Мужчини теж люди.

Помовчавши, додала: — Ти знаєш, так він навіть переконливіший. То був якийсь красунчик, ні те ні се. А тепер — це ж яку мужність треба мати, щоб витримати і не здатись! Він сказав, ти чув, як він сказав: «Мужчини не соромляться своїх шрамів»!

Куди там Бронсону чи Рафу Валлоне.

За цей час він став народним улюбленцем. Люди на колінах стояли, молилися, щоб він видужав. Його вже так і називають: народний Президент. Я не схильний до пафосу. Мені достатньо, щоб він був не Драконом.

І нарешті перший результат досліджень — це було отруєння діоксином! І то в такій концентрації, що наш народний Президент чудом залишився живий. Але що це за діоксин, хто виробляє цю суперсучасну отруту?

Втім, у батька Гамлета були ті ж симптоми, коли Клавдій влив йому у вухо блекоту.

Але йому вже краще. До нього вертається обличчя, як до України.

Дружина в паніці: малий ночував на Майдані. Доки вона зі своїми студентами пікетувала ще якийсь антинародний об’єкт, він сказав, що буде у Борьки, а сам утік. Я її заспокоїв — він з нашим Тінейджером, у його наметі. Я ж їх бачу, стою в нічному дозорі. Та ні, не застудиться, намети на дощаних піддонах. Підвезли платформи з пінопласту, утепляємось. Хтозна, скільки нам ще тут бути. Мороз.

А десь там Януш Рівер ночує під пальмою.

Згодом стало відомо, що саме тієї ночі солдатам роздавали бойові набої. Один з наших проходив і бачив, навіть порахував автобуси, їх було до тридцяти. З них вискакували солдати, вони були озброєні. Потім уже і в газетах було: «28 листопада окремі військові частини були приведені у бойову готовність».

Вони, мабуть, не раз були приведені, ми вже всі давно під прицілом, але влада ніяк не наважиться. Я думаю, ще й через вбивство Ґонґадзе. Вони б давно з нами розправились. Але, психологічно знешкоджені за ці роки, весь час під лупою міжнародної уваги, після тих масових акцій протесту, вони вже нездатні до рішучих дій. Зрештою, вони не хочуть в Гааґу під міжнародний трибунал. І при цьому ще щось лопочуть, торгуються, закликають до єдності, до компромісу. Вони ще й досі не зрозуміли, що народ їх просто прогнав, і що в оранжевій аурі над Україною сходять вже зовсім інші часи.

Сьогодні одинадцятий день нашого протистояння.

«За 11 днів ми змінили Україну!» — радіють на Майдані.

«Ну, то бийте, хлопці, пенальті!» — кажу я.

А от якраз пенальті й не вдарять. Це мав би бути дуже точний удар — штрафний по воротах супротивника з одинадцяти метрів. Але ж у нас елегантна революція, ввічлива, «революція усмішок». Ми з самої ввічливості не заб’єм.

І потім, ми не знаємо, де чиї ворота.

У нас же це справді, як переставляння ширм.

Раптом провладний кандидат заявив, що він уже не провладний, що він грав на чужому полі, і тепер він уже опозиція. Поміняв керівництво штабу, зміцнив свою команду перебіжчиками. Так що у нас тепер дві опозиції, тільки невідомо, хто на якому полі грає, хто кому забиває і хто тепер президент? Діючий, але вже не діючий, обраний, але ще не легітимний, чи народний, але ще недообраний? Без арбітрів не обійтись.

Приїхав Хав’єр Солана, прибули міжнародні посередники, сіли за стіл переговорів у Марійському палаці, до глибокої ночі шукали виходу з кризи. Зійшлися на одному — все має бути врегульоване у правовому полі. Легко їм казати — у правовому полі. Звикли там у Європі до правового поля. А у нас тут на правовому полі чортополох росте.

Криза лишилася кризою. Але про людське око обидва недопрезиденти потисли один одному руки й усміхнулись на