Фортеця - Міша Селимович
Важко вирішувати долю людей. Я нездатний ділити правду, бо завжди хтось виявиться бодай трохи обділений. Ніколи я не прагнув бути суддею між людьми, бо в цьому нема справедливості.
Але ось мушу вирішувати, і від того я почуваю себе мов прокажений. Я винний і перед собою, і перед іншими.
Збентежила мене й Османова поведінка, коли я йому переказав розповідь Авд-аги. Він безтурботно розсміявся й полишив усе на бога. Легко йому, сховавшись за широку спину Шех-аги, покладатися на милість божу, у яку він не вірить, як і я. Чи це означає, що він кидає нас напризволяще? Не можу повірити в таку підступність, хоч від нього всього можна чекати. Але це було б надто легковажно з його боку, бо коли відкриється вся правда, ні йому, ні Шех-азі теж не буде солодко.
Чому ж тоді він так несерйозно сприйняв мою розповідь? Адже й сам знає, що Авд-ага стає дедалі небезпечніший.
Я прожив три важкі дні, нічого не кажучи Тияні. Як і всі інші, я перетворився на обложену фортецю з замком на брамі, похмуру й німу. Що я міг їй сказати? Тільки марно розтривожив би її. Це нічого не допомогло б мені, якби ми стали разом зітхати. Нехай хоч вона буде спокійна.
Перед нею, щоправда, я намагався, як звичайно, бути веселим і безтурботним. Але, як звичайно, не зумів обманути її. Чи тому, що тривога викривлювала моє обличчя, коли я сміявся, чи тому, що я не вмію прикидатися, тільки вона помітила, що я не такий, як завжди.
— Що з тобою? — запитала мене стурбовано.
— А що б мало бути? Нічого.
Перший раз ніби повірила мені, але вже ввечері була рішучіша:
— Чому ти мені не кажеш, що з тобою? Ти щось приховуєш від мене.
— Нічого не приховую. Що б я мав приховувати?
— Чи ти, бува, не закохався в кого? І не хочеш сказати, жаліючи мене?
Чи жінки все пояснюють лише любов'ю?
Я гірко всміхнувся. Моє кохання називається комендант Авд-ага!
— Яке закохався, Тияно? Дай мені спокій!
— Якщо якась тобі впала в очі, скажи, не бійся. Краще нехай я знаю, ніж маю підозрівати. Та й не було б дивно, споганіла я, сама бачу.
— Ти погарнішала, а не споганіла. І я ще ніколи тебе так не любив.
Я сказав це схвильовано, бо це була правда. Вона єдиний мій захисток, але й їй загрожує небезпека. Що з нею станеться, якщо мене заберуть?
Заспокоїлася, повірила.
— Що ж усе-таки з тобою? Я бачу, негаразд.
— Прикро, що не можу ніяк роботи знайти. Б'ю байдики, мов останній ледар. Доки ми так витримаємо?
Вона прийняла це пояснення бадьоро, докоряючи мені легкодухістю і потішаючи мене тим, що робота обов'язково знайдеться. Зараз нема чого турбуватися, з грішми, які в нас є і які вона пропускає крізь найгустіше сито, можемо прожити, якщо треба, й цілий рік. Не розкішно, але й голодні не будемо. Ми молоді, здорові, що нам ще потрібно! Аби нічого іншого не трапилося, а про це вона не переживає.
Звичайно, переживати вона переживає, але хоробро притлумила свою тривогу, щоб втішити й заспокоїти мене, не знаючи, що це не найбільший мій клопіт. Вона не лікувала справжню рану, але мене розчулило її самозречення. Вона цілюща сама по собі, чудова й дорога, як любов.
І тоді, коли вже міг цього й не робити, я розповів їй про Авд-агу.
Тияна задумалася на якусь мить, але того вечора вона вирішила до кінця не втрачати хоробрості. Зменшила мою вину, коли з'явилася небезпека, і, безперечно, збільшила б її як заслугу, коли б за неї давали нагороду.
Вона легко виправдала мене.
— Ти ж навіть не знаєш, що там справді сталося. Як ти можеш бути винний?
Доказ не дуже переконливий, але він допоміг мені спокійніше заснути.
А потім усе розв'язалося цілком несподівано.
На третій день після тої тяжкої розмови пізно ввечері коменданта Авд-агу було вбито над Даривою. Розповідали, що його застрілив розбійник Бечир Тоска, коли Авд-ага, повертаючись від колишнього начальника фортеці, проходив темною ущелиною.
Я довідався про це вранці від робітників пекарні і, забувши купити хліба, швидше помчав до Махмута.
Він зустрів мене збуджений, веселий, сам не свій од щастя.
— Правда, правда! — захоплено підтвердив він. — Іду я вранці до гамазею й думаю, чи й сьогодні комендант присуне, аж тут столяр Абаз мені навпоперек: «Ти чув, — каже, — коменданта Авд-агу вбили!» У мені щось ніби перевернулося, хочу запитати, силкуюся промовити слово, здивуватися — і не можу, тільки в горлі булькає. А столяр Абаз розповідає: убили біля Дариви, з пістолета, кажуть, застрілив його Бечир Тоска й спокійнісінько подався назад у гори. Колишній начальник фортеці чув саме о цій порі кінський тупіт. Ото Абаз розповідає, а я слухаю, приходжу поволі до пам'яті, і хочеться мені сміятися, хочеться його обняти, я не радів так навіть тоді, коли син народився. Кинувся я мерщій до гамазею, замкнув двері і все ходжу поміж мішками зі збіжжям та тюками вовни. Сміюся й промовляю: «Нема його більше!» Тільки те одне: «Нема його більше!» Наче розум втратив од радості. А потім схаменувся, сів на дивані й молюся богові: «О боже милосердний, дякую тобі,що ти прибрав цього ката. Давно я не згадував про тебе, прости мені, господи, за те, але ти не злопам'ятний, як деякі недолюдки, ти бачив, які муки я терплю, і прийшов мені на допомогу саме вчасно. Довго все-таки ти збирався! Якби запізнився трохи, мені б уже нічия допомога не була потрібна, навіть твоя». Слава богу, є ще правда на землі, Ахмете!
— Я слухаю в пекарні — й ніяк отямитися не можу.
— Я щойно думав піти до тебе, принести добру звістку, аж ти сам у двері! Ну, хай усе буде гаразд.
— А звідки взявся Бечир Тоска на околиці міста? І то саме тоді, коли там проходив комендант Авд-ага!
— Мене це не цікавить, мені байдуже. Важливо й найважливіше від усього в світі те, що я вже не буду більше дивитися з завмиранням серця на двері кожного разу, як тільки хтось натискає клямку. Тепер хай усі приходять до мене! Ласкаво прошу вас, люди! Сьогодні я вдруге народився!
Доки я зніяковіло думав над тим, який же дивний цей світ, де смерть одної людини викликає незмірну радість в
