Червнева злива - Тимофій Гаврилов
— Срав я на це!
Я відчув, як кров приплинула до лиця. На якусь мить мені стало гаряче, на чолі виступив піт. Про мерців так не говорять.
— Ти викинув разом з моїм батьком кілька тисяч працівників на вулицю, щоб запопасти територію в центрі міста і забудувати її.
— Ми запропонували їм місце на будівництві.
— Звісно! Інженерам.
— Інженерам ми залишили один корпус.
— Ви загробили величезне підприємство.
— Не ми, а їхнє керівництво. Воно розікрало все. Коли ми прийшли, вони все одно нічого не виробляли. Ти теж там був — хіба не памʼятаєш, як ти підійшов до кульмана, відсторонивши жовторотого інженерика?
— Це було тоді.
— А тепер? Що змінилось тепер?
— Багато, дуже багато.
На секунду він замислився, а тоді пхекнув, скинувши плечима, наче розпростуючи їх:
— Та що з тобою, кінець кінцем сталося?
— Щось сталося.
Вирушаючи на війну, я кажу «ні». Я звертаю зі шляху, який ти проторував мені; який ти накреслив для мене, і який я дотепер жодного разу не поставив під сумнів. Це не мій шлях. Я збагнув це пізно, можливо запізно, але краще так, ніж ніколи. Хай воно помилкове, але це моє рішення. Це моє перше в житті самостійне рішення, відповідальність за яке повністю лежить на мені. Я ні на кого не перекладаю її і нікому не докоряю. Ні тобі, батьку, ні комусь іншому.
— Приглянь за порше й котеджем.
— За це можеш бути спокійний. Вертайся пошвидше, на нас чекають великі звершення.
Оборудки. Ти хотів, друже, сказати: оборудки. Речі варто називати справжніми іменами — що раніше це зробиш, то краще: тоді, може, життя не зайде в глухий кут. Всі ці роки, плаваючи в достатку, як вареник у маслі, я йшов проти себе. Я не мав себе. Не знав, хто я.
Я не жив, а перекантовувався.
Війна вирвала мене з летаргії, багатьох з нас.
Я тут не цілий рік, а мені здається, що мʼясорубка триває багато років. Все, що відбувається, дедалі більше нагадує забаву — криваву й безглузду.
Мені сниться обличчя. Жіноче лице, таке знайоме. Від нього відходить золоте проміння, як від сонця в небі. Так само, як воно, вони гріють, обіймають і пестять. Тієї миті, коли впізнаю його, я прокидаюся. Запалюю цигарку і жадібно викурюю її, відтак ще одну й ще. Мені дивно, як я раніше обходився без паління. Мені здається, що це не можливо. Цигарка так само належить до життя, як смерть; є частиною життя і частиною смерті. Того справжнього, в кінці якого не по-вдаваному вмирають.
Сон, якого раніше не було, приходить знову і знову. Вперше він намарився двадцять першого листопада, я запамʼятав цю дату. Обличчя вві сні кличе, і я йду смужкою прокладеного ним світла.
Я хочу поговорити про це з капеланом, але не наважуюся. Не знаю, з чого почати. Не уявляю, як йому розповісти всю історію і що він скаже, проте колись це треба зробити. Я відкладаю розмову до наступного разу.
Сиджу надворі, де в траві сюрчать цвіркуни, а високо вгорі завмерло поцятковане зорями небо. Їх рясно, як ніколи, декотрі мерехтять. Вітер котить травою хвилі, вони ледь-ледь срібляться під місяцем, наче там, на сяг руки, море. Вслухаюся в неповторні голоси; вони вмовкають за хвилину до того, як довколишня ніч перетворюється на каламутне молозиво. Це триває годинами, тоді западає пустка. Між останнім вибухом і знаком життя розверзається порожнеча. Тим на протилежному боці безперестану підвозять набої. Щасливчики!
Невдовзі знову оживає неповторними голосами тиша. Першими озиваються цвіркуни. Вони перегукуються — віддалено, а тоді ближче і ближче, доки котрийсь зацвіркоче зовсім поруч.
За капелановими плечима — досвід. Тоді йому було вісімнадцять, він мріяв стати оперним співаком. Відправляючи його в Афганістан, ніхто не запитував про мрії. Котроїсь безсонної ночі під Кандагаром він поклав стати священиком. Якщо виживе.
Сюди його ніхто не силував.
Нікого з нас.
Свого часу капелан побував у Римі на аудієнції в Івана Павла II. То були прекрасні часи.
— І що він сказав Вам?
Капелан єдиний, до кого ми звертаємося на «Ви», дарма що він старший від нас на якийсь десяток, не більше років.
— «Ви можете розповісти не менше, ніж я Вам».
Так сказав чоловік, який зруйнував червоний тоталітаризм.
Щоразу, коли думаю про Італію, пахне лавандою. Я жадібно ловлю її аромат.
Це не зовсім так. Хоча я добряче халявив, трохи історії я таки знав. Я не такий примітивний, хоча, за великим рахунком, мені байдуже — що мені до мерців? Життя діється тут і зараз. Я ціную поточний момент, він — справжній. Решта — привиддя. Вже навіть те, що було вчора, сьогодні його немає, воно — не більше, ніж спогад, а будь-який спогад — приблизний.
Час неможливо вловити. Неможливо зафіксувати. Неможливо задокументувати. Архіви — фігня. Самообман. Вони не містять присмаку пострілу, змішаного із запахом осені і барвою листя на одинокому дереві, що править за орієнтир. Жовте, і лише тут і там з крони скрапує поодинокий багрянець. Чарівна, досконала сльоза. Проте ти достеменно знаєш, що це всього-на-всього фарс. Буде весна. Вона неодмінно настане.
Начхати хотів я на все. Протоколи не містять зойку того, хто похитнувся; він мовби перечепився об щось — ось зараз впаде. Він здивовано дивиться на червону рідину, що цебенить з його власного просвердленого тіла. А щойно перед цим біг і здавався собі невмирущим.
Я перебирав країни, в яких міг би жити, — одна з моїх улюблених форм байдикування. Фантазія розгортала альтернативний проект життя. Я бачив себе в якому-небудь місті, де ніколи не був, за яким-небудь заняттям, якого ніколи не мав, відчуваючи неповторність минущої миті. Уява — птах, що несе на крилах. Бляшанка запускала механізм, як пальне двигун. Франція, Іспанія... Здебільшого це був Південь. Італія... Моє серце належить Півдню.
Тоді я ще не наткнувся на те повідомлення. Ту пропозицію. Франція, Париж — звісно, Париж. Париж вартий всіх інших міст світу, і це так, навіть якщо я сильно перебільшую. Проте незбагненним чином мене приваблювала Італія, і хоча нічого не стояло на заваді, я відкладав подорож. Чи здатна людина щось передчувати, а якщо здатна, чи хоч раз це врятувало її?
Сонце швидко мандрує вгору,
