Хрест: постбіблійний детектив - Василь Андрійович Базів

Звідки ця пристрасть у сильних світу цього – вбивати невинних і беззахисних тварин! А королі полювали на володарів лісів цілими військовими армадами. Бої були нерівними, бо що могло протиставити лісове тваринне військо вишколеному та озброєному до зубів людському, та ще й королівському! Але того дня мусила бути остання програна Філіпом війна. Ціна поразки – життя.

Смішно сказати, володар могутньої імперії не вернувся живим із полювання. Яка прикрість! Ну де були його стражники, маршали й генерали, чому вони стояли, наче вкопані, не рятували першу особу, коли помазаника розірвав на шматки безкарний вепр? Звір зжер короля. Неймовірно, але факт.

Ну що таке, зрештою, королі в лабетах вселенської розплати?

Ви задумувалися коли-небудь, чому всілякі там іспанські чи аравійські, англійські чи шведські, датські чи бельгійські королі живуть і процвітають донині й не заважають Євросоюзу вважатися суперультрадемократичним? Нехай собі живуть. Кому вони, зрештою, заважають? Бавлять нас, модерних, своїм стародавнім чудернацтвом.

А королі французькі – викоренені дощенту! Робесп’єра можна знайти, й не одного, в кожному селі. Не кажучи вже про царства-государства. Але розгулявся він на повну котушку лише на батьківщині Філіпа. Прийшов знищити його рід. Знищити як клас. Були королі у Парижі, і не буде більше ніколи. Довкруж вони собі ходять, як павичі, під золотими коронами, а у Франції вони раптом стали на заваді демократії. А як інакше проторуєш шлях цій новій пані-панацеї, як не таким демократичним інструментом, як ешафот. Королівська голова – з пліч! А відтак – уперед до перемоги народовладдя, яке приведе до керма чи то інтерсоціаліста Сталіна, чи то націонал-соціаліста Гітлера. То буде потім, а тоді її величність гільйотина на берегах тієї самої Сени послала у Лету останній королівський виводок.

І треба ж такому статися – справді якось по-вепрячому! Французька революція утримувала перед стратою останнього короля в тому самому Темплі – храмі тамплієрів, з якого монарші сатрапи поволокли на мученицьку смерть Жака де Моле. Останню ніч останній французький король провів у тій самій камері. Отакий збіг обставин. А вогнище, на якому згорів останній з тамплієрів, чадить донині. До нього охоче підкидають хмиз усе нові й нові адепти атеїстичного мракобісся. Жан де Моле горить на вогні донині – уже майже тисячу літ. А слідом за ним крокує легіон живих смолоскипів, торуючи шлях, угору підносячи неопалимі серця…

Чому світиться в хаті, у якій не мало би нікого бути? Ноги швидко понесли його додому. Прожогом кинувся в двері. Переступив поріг. Перед ним на колінах – мати. Вона розмовляла з Богом.

Поруч – труна.

Від болю тілесного людину рятує свідомість, яка покидає її. Але від страждань душевних не рятує ніщо.

Немає на землі горя більшого, ніж втрата рідної людини. У полум’ї такого болю ти готовий віддати життя взамін за таку втрату. «Любити батьків» – який банальний імператив. Але як любити, до якої межі? Бальтазари – то був такий рід, коли ти готовий віддати своє життя взамін за життя рідної людини. Якби він мав такий шанс. Адже це було ще вчора можливим. І він мав це передбачити. Він міг обміняти життя батька на своє. І він би зробив це. Не вагаючись ні секунди. Тепер – пізно. Це він убив батька. Він мав іти на плаху.

Вмерти – яка дурниця! Навіть у муках. Ну і що? Муки мають межу – фізичні муки. А тепер йому нести муки душевні до останніх днів своїх. Хоча що таке його дні? Полова. Після того, коли він не вберіг батька. Міг уберегти й не зробив цього. І як йому тепер жити? Мстити – за батька? Наскільки вистачить сил. Але цього замало. Він відомстить їм, але як він відомстить собі? Помста самому собі – за смерть батька з твоєї вини.

– То я там мав бути, мамо, у труні, а не тато. Як мені тепер ходити по землі? То я його вбив, мамо. Я мав робити так у житті, щоб ви жили якнайдовше. Мав продовжувати вам віку. А я йому життя відібрав. Що я маю тепер зробити собі? Чим я можу спокутувати перед тобою, тату?

Хлопець упав на холодні дошки батькової домовини. Мовчазна деревина неначе попливла по хаті в солоних потоках гірких сліз. Ці живі й гарячі міріади не здатні втопити невимовного горя людського. І скільки тих плачів ладне вилити з себе єство? Є єдина мить, коли не хочеться жити на світі, – коли вмирають батьки чи діти. А тут ще з твоєї вини. Прямої вини. Бо твій вчинок – то причина його, батька, смерті.

Біля труни лежало бездиханно ще одне живе створіння. Під очима від сліз утворилися глибокі рівчаки. Він уже не мав сили плакати. Він думав. Навіть не ворухнувся, коли Андрій увійшов у хату, – він думав над тим єдиним, що не вміщалося в його свідомість: чому людина така жорстока? Хто вони, ті люди, які умертвили його бога? Звідки вони прийшли на цю землю і живуть на ній поруч із нами? Як нам жити з ними, коли серця в них – кам’яні? Чому цей вид живого світу так мало здатен співчувати? Чому їх так рідко навідує любов? Власне, вони й не знають, що таке любов у тому її найвищому апофеозі, що судилося пізнати нам. До самозречення. Без жодної крихти фальшу. Любов тварини до людини. Недосконалість людська така велетенська, що людина не здатна піднятися у своїй любові до іншої людини на таку ж висоту. Їй не дано пізнати цей пік щастя. І вона не має права на існування.

Андрій читав цю спопеляючу поминальну панахиду в мудрих очах ротвейлера, у яких уже не залишилося жодної сльозини. І в пречистих пустелях його зіниць світилися блискавки докору усьому грішному людству.

– Товарищ академик, не гоните лошадей, – Цукерман просто допікав Кушнірука. – Я понимаю: или мы его из-под земли достанем, или он нас под землю загонит своим свирепым фанатизмом. Вы не представляете, какой страшный этот звереныш.

– Товарищ генерал, а «звереныш» – редкая находка для советской науки. Вы же знаете, если бы товарищ Сталин отрывал каждую умную голову, а не ставил ее на службу отечеству, майор Гагарин гусей бы пас в своем кишлаке,